Граматика диявола

Диявол - це стародавній віртуоз підробок і фальшувань. Хто ж краще за нього може пересунути кому в фразі «стратити не можна помилувати», аби помилування обернулося на вирок смерти? Хто ще так майстерно правду перетворить на брехню? Недарма грецькі перекладачі Старого Завіту замість гебрейського sāṭān вжили слово «διάβολος» - наклепник, підбурювач, лихословець.

Його присутність в інформаційному просторі почалася з зовні невинного питання: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3:1). Він не стверджує – він питає! А разом із тим змушує Єву вагатися: а може, й справді батьківська турбота Творця була лише деспотичним обмеженням свободи? Вагання ж завершується гріхопадінням...

У диявольській граматиці вірність перетворюється на впертість, пошук виходу з кризи - на зраду, дистанціювання від інфекційно хворого – на втечу від помираючої матері. Диявол заохочує іґнорувати досвід дружніх стосунків і трактувати батьківську любов священнослужителя як підступне прагнення увійти в довіру. Порятунок він тлумачить як загибель, покірливість – як кар’єризм, а сміливу ініціятиву проводу – як зраду. Зате зрада в граматиці диявола може стати солідарністю, обмова – захистом істини, інтрига – мудрою політикою.

Амбітність письменника легко озброює його вправністю казуїста. Саркастичний винахідник фальшування правди тільки втішається, знов і знов пропонуючи перетворити віртуальні хліби на камені, а камені – на хліб. Хіба ж це проблема в світі новітніх інформаційних технологій!

Облуда граматики диявола відкривається за однієї умови – чистоти серця. Бо саме «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5:8). Бачення ж Бога починається з мистецтва помітити в людині особистість із власними талантами та творчими перспективами, нáтхненими благодатним віянням Святого Духа, а не спотворений образ ворога, яким показує ближнього  «брехун і батько лжі» (Ін. 8:44).

Вміння правильно поставити кому – це не лише ознака філологічної грамотності. Це часом свідчення свободи від спокусливого прагнення скористатися слабкістю ближнього, аби приректи його якщо й не на страту, то на знеславлення. Це свідчення сили духу, здатного захистити власний талант від нав’язливої граматики диявола.

Пастка віртуального світу

Втеча з реальної дійсности у віртуальну реальність часом ототожнюється в нашій уяві з юнаком, відгородженим від зовнішнього світу навушниками й зануреним у ритми рок-музики, або з позеленілим від браку повітря ґеймером. 

Але мандрівка у вигаданий світ стара, як і людська цивілізація. Міф, казка, пригодницький роман, фільм-фентезі – кожна епоха пропонувала власні технології розширення життєвого досвіду  за допомогою вигаданих світів і їхніх мешканців. Кожне покоління проходить на шляху до дорослости через етап захоплення власним Задзеркаллям.

Проблеми виникають, коли гра уяви полонить гравця настільки, що він не хоче повертатися в реальний світ або й губить межу між віртуальністю і справжнім довкіллям. І це стосується не тільки мешканців божевілень. Найбільші суспільні проблеми виростали з самовпевненого прагнення перенести ілюзорний світ з нездорової уяви в реальну дійсність. Однак кожна вавилонська вежа – чи то Третій райх, чи комунізм, чи «русский мир» - була приречена на крах. З однієї елементарної причини – будівничі віртуального світу поставали перед реальністю Творця. 

Псалом застерігає: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 126:1). Світи нашої уяви виявляться пустоцвітами, коли не спиратимуться на всеосяжну присутність Творця. Ця ж присутність оприявнюється Його Словом – воплоченим у Сині Божому, донесеним до нас пророками й апостолами. «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:3). Божа присутність оприявнюється Церквою – Небом на землі.

Скільки б не було спроб, звинувачуючи Церкву в недостатній пошані до людської гідности, моделювати суто світські морально-етичні доктрини, - з дивною послідовністю вони обертаються на протилежність деклараціям їхніх ідеологів. Під прикриттям просвітительських гасел «Liberté. Égalité. Fraternité» - «Свобода. Рівність. Братерство» приходить якобінський терор. Країна, що проголошує «Всё во имя человека, всё для блага человека» («Все в ім’я людини, все на благо людини»), вкривається концтаборами. Захисники сексуальних свобод прагнуть обмежити свободу совісти й замкнути християнську громаду в новітньому ґетто.

Простір людської уяви рясніє незліченними спробами втекти від реальної Церкви з її догмами та канонами. Хтось звужує межі власного духовного життя до штучно створеного сеґменту особистого вдосконалення: «Я маю в Бога в своєму серці, і мені церква непотрібна». Інший локалізує церковне життя в рамках самоуправної парафії чи ж самопроголошеної юрисдикції. Трапляються й амбітні прагнення відчути себе деміургом, творцем нових «помісних» церков. Тільки ж спроби створити власну церкву волюнтаристськими методами або підступом поза апостольською традицією неминуче обертатимуться пародією. Навіть коли за цими спробами стоятимуть зовні ефектні й розрекламовані державні проєкти.

Віртуальний світ завжди ряснів пастками. Що потужнішою ставала технологічна оснащеність людської уяви, то небезпечнішими, підступнішими виявлялися ці пастки. Рятувати від них може тільки повсякчасне відчуття джерела й рушія реального світу – Бога. І жодна, навіть найвигадливіша ілюзія, жоден симулякр не замінить повноти спілкування з Ним, котра відкривається через Церкву. Церкву, єдину в своїй соборності й тяглості двотисячолітньої апостольської традиції.

Помолімося за опонентів

Довідавшись, що в християнській громаді Коринта, утвореній завдяки його проповіді, почалися конфлікти між прихильниками різних угруповань, апостол Павло дав вірній його навчанню частині громади взірець відповіді на несправедливі звинувачення: «Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось» (1 Кор. 4:12-13).

Мужній крок Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви до реального, а не декларативного поєднання спадкоємців Володимирового хрещення здійняв у середовищі православних фундаменталістів хвилю критики й несправедливих звинувачень. В устах опонентів поєднання УАПЦ й УГКЦ ожила риторика часів Івана Вишенського й Касіяна Саковича. Це провокує учасників об’єднавчого процесу до адекватної відповіді.

Але, включаючись у дискусію, замість творення єдности ми поглиблюватимемо цивілізаційний розрив, що формувався з XVII ст. внаслідок взаємного віддалення з’єднаної та не з’єднаної з Римом частин історичної Київської митрополії. Можна було б наводити безліч критичних оцінок стану ворожих одна одній православних конфесій, можна було б виявляти й оприлюднювати глибинні мотиви дій тих, хто відійшов від Харківсько-Полтавської єпархії, - і таким чином закріплювати своїми словами протистояння. Як же тоді з нашою вірою у всепереможну силу єдности Пресвятої Тройці, здатну поріднити християн в одному містичному тілі, – «щоб були всі одно» (Ін. 17:21)?

Відтак же помовчімо. Не тому, що нам бракує відповіді на брутальні закиди недоброзичливців, зовсім ні! А через те, що ми будуємо єдність і для них, відповідаючи на заклик Отця, Котрий обдаровує нас Духом єдности не для розбрату і протистоянь, а для творення Царства Небесного на землі, що ним і покликана бути Церква. Помовчімо і помолімось, як і вчить нас першоверховний апостол. Помолімось за тих, що нас лають і лихословлять. Пам’ятаючи: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мт. 5:11).

Нет, это тебя спаси, Господи!

В росіян побутує такий сюжет з життя православних святенниць. Зустрілися біля церкви дві злі бабусі, дивляться одна на одну з ненавистю, а сваритися в святому місці не зважуються. І ось одна таки не втрималася від ущипливої репліки, а друга їй переможно відповідає, ніби засуджуючи на вічні муки:

- Спаси тебя, Господи! 

Перша ж з обуренням вигукує:

– Нет, это тебя спаси, Господи!

Є така категорія людей чи не в усіх наших церквах. Вони наполегливо демонструють свою релігійність, прагнуть, аби всі побачили й оцінили їхню доброчесність, і приховують усе, що руйнує цю картину, насамперед від священика. Але вони ж не пропустять жодної нагоди, аби нишком обмовити, образити, принизити того самого ближнього, в любові до якого гучно присягаються.

Ось одна з таких святенниць, потай залишивши свою парафію нібито через незгоду з її позицією, пише до настоятеля sms-вітання на день його народження (повністю зберігаю орфографію):

- Шановний о. N! З днэм народжэнням! Хай Господь здоров,я посилае. Бог подаруе надію і тэпло на многії літа на щастя і добро на взаемнэ порозуміміння. А МАТІНКА БОЖА своїм омофором покривае ВАС і охороняе від злих духів які опанували ВАМИ особливо 24.06.015. З повагою до ВАШОГО САНУ! NN

Зворушливо, правда? Особливо про злих духів і загадкову дату, сенс якої адресат так і не зміг вирахувати. Але ж як «по-церковному», тобто сльозливо й патетично...

Одне слово, «нет, это тебя спаси, Господи!»