До сімдесяти раз по сім…

 

Читаю сьогоднішнє євангельське зачало – і думаю: а чи мені коли пощастило зустріти в своєму церковному оточенні людину, здатну ось так, по-євангельському, прощати? Прощати, не очікуючи на взаємність, не сподіваючись перепрошення?

Чи не всі в Церкві читали, або принаймні хоча б раз прослухали цю розмову апостола Петра з Ісусом:

«Тоді підійшов Петро і каже до Нього:

- Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?

Ісус промовив до нього:

- Не кажу тобі: до сімох разів, а до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18:22).

Але ж не щастило мені зустрічатися з такими прикладами, і все! З протилежними – скільки завгодно. Причому неприхованими, демонстративними. Коли над одним натовпом вірян здіймається гасло «Геть московського попа!», а над іншим – «Стоп Варфоломій!» Коли зрізаються замки на храмі, а опоненти анафемуються як «неканонічні». Або коли особиста образа чи непогамовані амбіції штовхають поза межі парафії, стають поживою для звинувачень усієї громади в надуманій ворожості. Коли розбурхана уява витворює зі співбрата шахрая й спонукає до безпідставних звинувачень його в гендлярських махінаціях. Та скільки таких випадків трапляється на кожному кроці – і то в церковному середовищі…

Колись прп. Симон Печерський описав був історію двох духовних братів – диякона Євагрія і священика Тита. Ця історія згодом увійшла до Києво-Печерського патерика  як слово 23. Нерозлучні друзі, вони раптом перейнялися такою ненавистю один до одного, що не хотіли навіть бачитися. Євагрій відвертався, коли Тит кадив церкву; Тит служив непрощений, Євагрій причащався, гніваючись. Аж ось Тит розхворівся і покликав Євагрія, аби перепросити його за все. Зібравшись із останніми силами, він підвівся з ліжка, впав навколішки й промовив:

- Прости мене, отче, і благослови!

Натомість непримиренний у гніві Євагрій відрік:

- Ніколи з ним не примирюся – ні в цьому віці, ні в майбутньому!

І тут Євагрій упав замертво, а Тит зцілився.

Ось така розплата за непримиренність у гніві...

Формальне перебування в церковній спільноті, участь у богослужіннях, зовнішні знаки побожности нічого не варті, коли вони приховуть внутрішню  темряву, ненависть до ближнього, непримиренну ворожнечу. Розмова Христа з першоверховним апостолом, як і повчальна історія двох києво-печерських ченців, змушують нас замислитися: а чи здатні ми самі насправді на подвиг прощення? Чи здійснили ми його хоч одного разу – вже не кажучи про сімдесят раз по сім?

Захиститися від ілюзії диктату

 

Пару днів тому один мій колишній студент із Києво-Могилянської академії оприлюднив претензійний пост з приводу вимоги Івано-Франківської обласної ради залишити в шкільній програмі курс «Християнська етика». Молодий чоловік, який представився вихованцем католицької школи, використав цей епізод для жорстко антиклерикальних звинувачень УГКЦ в насильному нав’язуванні жителям трьох галицьких областей власних цінностей і непримиренному ставленні до будь-якого дисидентства. Очевидно, що звинувачення не вельми узгоджуються з реальною ситуацією. І свідчення цього не забарилося: буквально за день вибухнув скандал у зв’язку з виклично антихристиянською пропагандою на фестивалі «Файне місто», що проходив у Тернополі.

Та реальність реальністю, а десятки коментарів до посту колишнього студента практично підтримують його звинувачення. У свідомості дуже значної частини українців, насамперед молоді, щодалі міцнішим стає стереотип Церкви як деспотичної сили, на карб якій ставляться загальна інертність, консерватизм, брак свободи самовираження.

Скандальний виступ підляського колективу «Batushka» викликав шквал не стільки обурення на адресу організаторів «Файного міста», скільки звинувачень на адресу Церкви. Мовляв, куди вона дивиться? Як допускає таке!

Дехто з присоромлених земляками клириків може пійматися на цей гачок і виступити з радикальними закликами: покарати, заборонити, притягти до відповідальности. А тим самим зміцнити впроваджуваний у масову свідомість стереотип авторитарної, деспотичної Церкви, яка нещадно викорінює дисидентство.

То чи не краще порадити обуреним тернополянам не втягати Церкву в провокаційні конфлікти, а  самим вчитися захищати власну християнську гідність від експансії неоліберальної ідеології, в якій слідом за безкарними образами віри неодмінно приходить диктатура меншини й реальні обмеження свободи совісти? Адже не важко знайти грамотного юриста й змусити відповідати тих, хто використовує масові заходи для приниження релігійних почуттів українців, ґарантованих Конституцією.