Бути собою

 

В нашій родині стала ідіомою фраза, подарована одним питущим сусідом, який задовго до мого народження зайшов був до дідуся й, заздрісно озираючись на скромний затишок його оселі, вичавив:

- Ви живете, а я гадость…

Це лунало швидше не як скарга, а як звинувачення. Чому це, мовляв, Ви живете краще за мене, а не в таких самих злиднях? Хіба я не кращий за Вас?!

Комплекс меншовартости виявляється назовні вельми багатоманітно. Харківська перекупка претензійно кидає покупцеві:

- Говорите на нормальном языке!

Молода родина, щойно переїхавши в Північну Америку, починає спілкуватися з дітьми вдома по-англійському.

Амбітний молодик, недооцінений (як йому здається) власною спільнотою, починає вчащати до костелу й переконувати знайомих, що греко-католики – «другий сорт» у Церкві, а «перший сорт» - це католики латинського обряду.

Десь у цьому ж ключі лунають і щорічні заклинання наприкінці пилипівки зі звинуваченнями «старого Різдва» у перейнятті його з Москви. Годі когось переконати, що юліянський календар на московські землі принесли таки наші місіонери і що зміна дати Різдва – лише одна деталь справді потрібної календарної реформи, яка, однак, може змінити побутовий декор, але не систему вартостей. Від перенесення святої вечері на 13 днів європейцем не станеш.

Комплекс меншовартости звик маскуватися гордовитою самовпевненістю. Адже гординя – це зброя слабкодухів, які бояться розпізнавання іншими їхніх прихованих вад. Бояться бути собою. Заздрість спонукає їх шукати засобів самоствердження в приниженні інших, у втечі від власної ідентичности й поринанні в світ ілюзій. Розпізнати себе, відкрити в собі частину великої традиції – національної, релігійної, обрядової, сміливо оприявнити в собі цю традицію – ось шлях, на якому долаються комплекси меншовартости й вічні переживання на собі тавра «гадости» або «другого сорту».

Заблукалі в Середньовіччі

 

«Єще єси мясоєд, волоєд, скотоєд, звѣроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, ситоєд, сластоєд, маслоєд, пирогоєд…» - пригадуються інвективи Івана Вишенського, коли читаєш адресоване тобі й мужній харківській громаді «шахрай, розстрига», «іудине плем’я, купка пройдисвітів»… Здається, що опинився в далекому минулому, коли в Європі лютували релігійні війни, а зміна віри правителем знаменувала насильницьке переведення підвладних на іншу конфесію.

 Для частини наших співвітчизників віра уявляється чимось на зразок рольової гри. Хтось влаштовує інсценування давніх битв, хтось бавиться в персоніжів Джона Толкіна, хтось організує костюмовані бали в стилі дворянських зібрань ХІХ ст. –ми, ж, мовляв, пограємо в церкву. І нехай усе буде, як колись: манери поведінки, внутрішній антураж, претензійна зневага до довколишнього світу. А щоб згуртувати народ, об’єднаємо його в спільну державну церкву. Добре б ще було мати інквізицію для непокірливих…

Крім комічного анахронізму подібних сценаріїв, їхню невдачу визначає принциповий конфлікт із самим понадчасовим покликанням Церкви. «Царство Моє не від цього світу» (Іван 18:36) – це не просто слова. Це стратегія змагань християнина за свободу від намагань маніпулювати його волею, від нав’язуваної йому ззовні ролі. Церкві, що згоджується стати знаряддям державної влади чи політичних сил, загрожує втрата своєї ідентичности. Драма східного християнства почалася не за часів Сталіна – вона коріниться в домінуванні над православними ієрархами візантійських імператорів, турецьких султанів, Петра І і його наступників. 

 

Спокусу фізичного чи морального знищення опонента годі узгодити з лагідною вимогою Нагірною проповіді: «Любіть ваших ворогів … і моліться за тих, які кривдять і переслідують вас» (Мт. 5:44). Спроби компенсувати брак віри в своєму серці зовнішнім маніфестуванням відданости конфесійній структурі не введуть в оману не тільки Бога, але й практикуючих християн. Мотиви подібних оманливих дій відразу стають очевидними. Людей же з-поза Церкви вони тільки переконують у нещирості представленої подібними діями спільноти та штучності, несправжності її внутрішнього світу.

Церква – справжня Христова Церква! – пізнається з того, що промовляє словами любови. «Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любови не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом» (1 Кор. 13:1) - писав апостол Павло. Слова ненависти можуть бути вельми гучними, можуть поширюватися мільйонними накладами й збирати мільйони переглядів – але вони неминуче згаснуть. Так, як поволі згасає звук найпотужнішого дзвону або тарілок-кимвалів. Слова ж євангельської любови до ближнього завжди лишатимуться найпереконливішою ознакою ідентичности Церкви.

Яких тільки образливих характеристик не добирав Іван Вишенський для своїх опонентів! Якими тільки чорними барвами не змальовував творців Берестейської унії! Адже був він людиною непересічного таланту. Але спроби реально увійти в українську дійсність закінчилися для нього самого нищівною поразкою. Тож монах з Вишні, розчарувавшись у своїх недавніх однодумцях із Львівського братства, назавжди подався на Афон.

Його соратники рівно 400 років тому, восени 1620 р., спробували утворити паралельну до унійної Київської митрополії структуру – і тим підготували ґрунт для ідеологічного, а потім і адміністративного підпорядкування їхньої країни Московському царству. Православна ідея Івана Вишенського виродилася в державну доктрину Російської імперії, що стала найнебезпечнішою перманентною загрозою самому існуванню української нації. А в середовищі унійної Церкви, попри дискримінацію й відвертий терор (у тому числі й з боку православних козаків), традиція історичної Київської митрополії зберігалася, жила українська мова, трималася свідомість етноконфесійної ідентичности. І коли б не вона, не унійна Церква з її освіченим клиром і героїчною паствою, то невідомо, як би склалася доля України в ХХ ст.

Іродіяди від церковної політики

 

Майже непомітно минули в православному медіа-просторі 9 вересня сумні роковини – 30-річчя загибелі отця Олександра Меня. Людини, яка для цілого покоління стала символом живого, динамічного, інтелектуально й духовно зрілого православ’я. Православ’я, відкритого до міжконфесійних контактів, до пошуку мови проповіді, відповідної духові часу. Православ’я, незалежного від державного й політичного диктату. Віри, що будується на євангельській правді, а не на сільських забобонах і суспільній лояльності.

А тим часом жахлива символіка цієї драми системно оприявнювалася в церковному житті кінця ХХ – початку ХХІ ст. Зрештою, провіденційного сенсу брутальному вбивству о. Олександра Меня надало вже те, що воно сталося за два дні до Усікновення Іоана Хрестителя (11 вересня), коли згадується аналогічна подія двотисячолітньої давнини: вбивство речника правди. Сам цар Ірод не зважився б на злочин, але його дружина, Іродіяда, лютуючи на справедливі звинувачення Іоана, підступно змусила чоловіка вдатися до страти праведника. 

 

Формально і цар Ірод, і його дружина сповідали ту саму релігію, що і Йоан Хреститель. Але вони цілком інакше бачили покликання релігії. З їхнього погляду священик, пророк чи книжник мусили бути  лояльними підданцями, покірними владі, уникаючи будь-якого втручання в справи державної політики поза визначеними їм функціями. Мусили мовчати на злочин.

 

З часів сталінської домовлености з митрополитами Російської Православної Церкви 4-5 вересня 1943 р. православна ієрархія та й майже ввесь церковний клир приймають роль безвідмовних виконавців волі партійної бюрократії. Зрештою, чинне законодавство й система жорсткого контролю не давали їм можливости вийти поза цю роль. Та ось система державного атеїзму захиталася. Настала «епоха гласности й перебудови». Православна Церква, ще не готова до цього внутрішньо, виходить у суспільний простір, дістає нові можливості для служіння. Відкривається перспектива зміни старої моделі державно-церковних стосунків, переходу до партнерських відносин.

Однак на всьому постсовєтському просторі залунали голоси тисяч іродіяд, які воліли державницької, державотворчої Церкви, а не духовно незалежної сили, здатної підносити застережний голос проти неправди. Православну Церкву вони бачили заповідником національної старовини, блюстителькою традиційної моралі, удекоруванням державних  заходів та міського архітектурного простору – і не більше. Знайшлися й іродіяди, готові фізично усунути того, хто став найпізнаваннішим голосом Православної Церкви у 1980-і рр. – о. Олександра Меня. 

 

У нас же в Україні слабенький шанс на пошук альтернативної моделі устрою Церкви, втілений в Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ), негайно нищиться. Надто незалежний патріярх Мстислав був приречений на принизливе поневіряння по готелях і чужих квартирах. Влада зажадала інших лідерів – конформістів, здатних беззаперечно виконувати її замовлення. Довкола президента Леоніда Кравчука заюрмилися власні іродіяди з патріотичним іміджем на кшталт Арсена Зінченка, щоб ревно виконувати невдячну місію нищителів УАПЦ задля створення іншої, звичної, комфортної для державного проводу релігійної організації. 1992 року їм таки не вдалося ліквідувати УАПЦ. Та цю справу довершили вже в новому тисячолітті. Коли 14 вересня 2000 р. на предстоятеля УАПЦ обирали духовно чужу Київській Церкві особу, а 4 лютого 2005 року Патріярхію УАПЦ захоплювали рейдери, викидаючи голос сумління УАПЦ - Євгена Сверстюка - на сніг, іродіяди від церковної політики задоволено потирали руки. Томос, одержаний президентом Петром Порошенком 6 січня 2019 р., вони сприйняли за свою остаточну перемогу над прихильниками незалежної від держави Церкви.

 

Виявилося, однак, що в православній спільноті України є нон-конформісти, здатні відстоювати своє право до вільного сповідання віри й вибору юрисдикції. 18 березня 2020 р. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ – остання, яка збереглася після остаточної самоліквідації УАПЦ 15 грудня 2018 р., - вирішила на єпархіяльному соборі завершити процес поєднання з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Підставою для цього було переконання харківських автокефалістів, що саме УГКЦ нині найбільш повно відповідає моделі вільної від державного управління Церкви київської традиції. Свято-Дмитрівська парафія Харкова 14 червня 2020 р. майже одностайно підтримала це рішення і була прийнята до складу Харківського екзархату УГКЦ.

 

Ось тут і заволали іродіяди. Серед них не виявилося нікого, хто б належав до Свято-Дмитрівської парафії або іншої громади УАПЦ. Та їх об’єднало інше – тваринна лють на людей, здатних робити незалежний вибір. Адже ж Ісіченко, якого звинувачують у переведенні церковних громад до УГКЦ, ще 18 березня 2020 р. склав повноваження єпархіяльного архиєрея й залишив на волю парафіяльних громад і єпархіяльних установ  визначення їхнього підпорядкування. Вибір здійснили самі громади, братство, викладачі Колеґії Патріярха Мстислава. Це, однак, не вкладається в свідомості людей, здатних бачити у співвітчизниках лише маріонеток, що виконують чужу волю. Вони звикли маніпулювати іншими, вірячи у власну перевагу. Позірно відмежовуючись від СССР, ці особи несуть на собі незмивну печатку «homo sovieticus» і оперують методами часів «великого терору»: колективними листами, скаргами, доносами на опонентів.

«Знов Іродіада біснується, знов бентежиться, знову танцює», - лишається повторити за святителем Іоаном Золотоустим… Та час іродіяд від церковної політики минає. Світ уже інший, ніж за часів Ірода, святителя Іоана чи Йосифа Сталіна. Брутальна наклепницька риторика викликає не страх, а відразу. Тож лишається тільки поспівчувати тим, хто, волаючи про захист Православної Церкви, насправді лишається цинічним атеїстом і шукає в православ’ї ненависти до дисидентів, а не євангельської любови.

Загальнонаціональне чи внутрішньоконфесійне покликання?

 

Недавнє оголошення про набір слухачів на курси Колеґії Патріярха Мстислава викликало в одного з користувачів мережі Facebook роздратовану репліку: «А яке відношення патріярх Мстислав має до УГКЦ?»

Річ у тім, що після самоліквідації УАПЦ харківська духовна школа, утворена 1993 р. як центральний навчальний заклад рідної для Патріярха Мстислава Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, в березні 2020 р. вирішила перейти під юрисдикцію Харківського екзархату УГКЦ й була прийнята до нього декретом єпископа Василя Тучапця з 15 червня 2020 р. Причому ані владика Василь, ні інші представники УГКЦ, що брали участь в оформленні цього переходу, жодного разу не ставили питання про зміну назви Колеґії. Знана духовна школа, з якої вийшли десятки священиків і катехитів різних конфесій, де проведено низку міжнародних наукових конференцій, а видання якої мають загальнонаціональний авторитет, не починає  своєї історії з чистого аркуша. Вона зберігає тяглість традиції, зберігає пошану до великого земляка, полтавця, котрий у липні 1942 р. спричинився до входження Харківсько-Полтавської єпархії до УАПЦ, а потім очолив УАПЦ у вигнанні, аби повернути її надбання в Україну на світанку національної незалежности.

Чи дбав Патріярх Мстислав про облаштування окремої релігійної інституції? Певно, що ні! Хоча його б можна було назвати успішним церковним менеджером, пам’яткою чого є чудово організований осередок УПЦ в США в Савт Бавнд Бруку. Патріярхові перед смертю довелося очолювати водночас три формально незалежні церкви: УПЦ в США, УАПЦ в діяспорі й УАПЦ в Україні. І хоч Патріярх декларував об’єднання їхнього єпископату в один архиєрейський собор, це лишилося тільки його добрим наміром, який так і не реалізувався. Спроба ж Мстислава як архиєпископа очолити УГПЦ в Канаді закінчилася фіяско: лідерський талант владики не узгоджувався з амбіціями тамтешнього соборноправного клиру. Тож коли Мстислав, ще як митрополит, гуртував православний єпископат рідного краю й діяспори, канадійська Церква поквапилася відійти геть, під юрисдикцію Константинопольського Патріярхату. А після упокоєння Патріярха слідом за нею зробили цей крок і УПЦ в США та УАПЦ в діяспорі.

В Україні ж останні місяці життя Патріярха були затьмарені втечею майже всіх єпископів до новоствореної УПЦ КП. У цьому виявилася давня драма Патріярха: він був людиною іншого виміру, ніж більшість клиру, з яким Патріярхові доводилося мати справу. Недарма вже в перші години спілкування з ним у Харкові 1991 р. Святіший здивував мене несподіваним для архиєрея прислів’ям: «У владики два язики: один Бога хвалить, другий людей дурить». На місію Церкви він дивився не як керівник однієї з релігійних організацій із видноколом, обмеженим її конфесійними границями, а як вимогливий духовний лідер, здатний сприймати християнську спільноту в її екуменічному вимірі й формувати церковну доктрину, зорієнтовану на загальнонаціональні потреби. Недарма він був одним із небагатьох православних архиєреїв, котрі взяли участь у Другому Ватиканському соборі, і, попри галицькі церковні протистояння, долучився до перепоховання свого давнього знайомого – Патріярха Йосифа Сліпого.

Патріярх не терпів інструментального ставлення до Церкви. Тим-то його уникав президент Кравчук, а харківський губернатор Масельський навіть утік із міста на час приїзду Патріярха. Включення УАПЦ до новоствореної УПЦ КП Патріярх переживав як насильство над сумлінням людей Церкви. Він приніс у наш час прагнення свободи, осяяне в його житті участю у визвольних змаганнях, сеймовою боротьбою в міжвоєнній Польщі, важкою працею над розбудовою Церкви в діяспорі. І політичні експерименти над Церквою він розглядав як руйнівні – не лише для Церкви, але й для всього народу, вчителем свободи для якого покликана бути Церква.

Патріярха ніколи не засліпили б передвиборчі гасла «Мова. Армія. Віра». Він би вважав зневагою для себе й для Церкви одержання томосу за посередництвом державного апарату. Патріярх Мстислав нізащо не згодився б на втрату інституційної єдности Православної Церкви в Україні та в країнах українського поселення.

Тому саме вірність духові свободи великого земляка й спонукала викладачів Колеґії Патріярха Мстислава за підтримки єпархіяльної спільноти визначити свою перспективу в складі Харківського екзархату УГКЦ. Ми втратили УАПЦ – і вже пізно розмірковувати, як і чому. Але від цього не зникла київська духовна традиція, не зупинився доцентровий рух українських християн, котрі шукають гармонійного поєднання досвіду минулого з динамікою місійного служіння, відповідного сучасній епосі. Шукають у Церкві правди, а не кон’юнктурної демагогії чи позірного успіху. Цей пошук і допоміг визначити місце Колеґії Патріярха Мстислава в сучасній релігійній палітрі Східної України. Вірю, що Патріярх Мстислав зрозумів би цей вибір.