Колись, ще як тільки я починав своє єпископське служіння в рідному Харкові, то мав відверту розмову з одним давнім знайомим - соратником з утворення демократичних організацій, колишнім дисидентом і політв’язнем. Загалом - інтелігентною і врівноваженою людиною. Він пояснював мені, чому в мене не складаються стосунки з харківським рухівським активом:
- Розумієте, Юрію Андрійовичу (І.К., повагавшись, не став хреститися, пішов у РУНВіру й не зважав на церковний етикет), ви людина надто культурна. А нам треба такого священника, який би московському батюшці картоплю на городі витовк, вікна побив і змусив його забиратися з парафії. Ви ж цього не робитимете?
Згодом мені довелося пережити нав’язування державним апаратом у предстоятелі УАПЦ відверто кримінальної особи з досвідом зони й манерами злодійського авторитета. Важило не те, які це матиме наслідки для Церкви, а обіцяна слухняність у реалізації владних проєктів.
І коли то тут, то там розгортаються ганебні бійки між клириками та їхніми екзальтованими парафіянами, це мене не дивує. Прочитується той самий цинічний почерк світських політиків, яким важливе одне - забезпечення руками формально належних до християнських визнань осіб певних (часом цілком зрозумілих і навіть схвальних) суспільних цілей.
Губиться тільки одне - автентичність Церкви. Бо коли від її імені хтось вдається до обману й насильства, він демонструє цілковиту несумісність із ученням, "лагідного і сумирного серцем" (Мт. 11:29) Христа. Шкода, що більшість спостерігачів не замислюватиметься над цим, а тільки з огидою відсахнеться від середовища, де справи так різко контрастують із побожною риторикою.
