Ще з царських часів
збереглася сумна сільська усмішка:
«Зустрілися двоє дядьків.
Один зітхає:
- - Охо-хо...
А другий у відповідь:
- -
Ехе-хе!..
У цей час поряд проходить
жандарм і грізно озирається до них:
- - Про політику
не розмовляти!»
Церква щораз частіше
опиняється в становищі цих задумливих дядьків. Тільки що прискіпливим жандармом
виступають не лише державна влада, а й ліберальне суспільство, довколацерковні
пристосованці, політично заанґажовані журналісти. Досить священнослужителеві здійняти голос на захист справедливости, публічно оцінити суперечні Євангелію
явища в довколишньому житті, зайняти чітку суспільну позицію, як лунає:
- - Чого це
Церква лізе в політику!
І французькі якобінці, і
російські большевики та їхні сателіти, і південноамериканські диктатори
прагнули одного: замкнути Церкву в інформаційному ґетто, позбавити її
суспільного впливу, зосередити проповідь на абстрактних темах, відірваних від
реального життя.
Декого з клиру це
влаштовувало. Адже в кожному середовищі, і в церковному також, вистачає
пристосованців і страхопудів. Вони й собі підхоплюють:
- - Без політики!
Без політики! Нащо нам туди лізти! В нас інше покликання!
Що ж це за покликання? Хрестити,
ховати, вінчати... Коли ж і благословляти чи освячувати – то поважних осіб,
тих, хто при владі. Правити молебні до 70-річчя Сталіна – це не політика. Виступати
декоративним оздобленням диктатури – також не політика. Агітувати за чинну
владу – не політика. Натомість підтримувати опозицію, захищати ідеали, суперечні
офіційній пропаганді, йти не в ногу з більшістю, відверто говорити про наболіле
– це вже й є політика.
Христос звертається до
апостолів зі словами напучення: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19).
Навчіть Євангелія, «доброї новини» про спасіння, - універсальної доктрини, котра
поширюється і на повсякденний побут, і на суспільне життя. І тисячі, мільйони
мучеників – від архидиякона Стефана (Діян. 6-7) до нашого «отця Кадила», сан-сальвадорського
архиєпископа Оскара Ромеро, «капелана Солідарности» о. Єжи Попелюшка, до
коптських, сирійських, індійських християн, загиблих у наші дні за сповідання
віри – відмовлялися мовчати. Фарисеям же, що намагалися змусити їх змовкнути,
вони могли відповісти словами Христа: «Коли ці замовкнуть, то каміння
кричатиме!» (Лк. 19:40).
Звернімо увагу, куди
діваються з Церкви невдоволені її незручною правдою, ті, хто волає: «Нам не
треба політики!» Йдуть працювати в медійні корпорації олігархів, мігрують у
конформістські структури, ховаються від реального життя за маскою показного
благочестя, поволі деградуючи й спиваючись на самоті. Бо втеча з простору
свободи неминуче провадить до поневолення – суспільними стереотипами, багатими
працедавцями, лихими звичками.
Простір євангельської
свободи не обмежується церковними стінами, бо тоді це вже не свобода. Протягом
усієї своєї історії Церква інтеґрує в цей простір довколишній світ, сміливо
вриваючись у нього й несучи світові той «тихесенький, лагідний вітрець» (3 Цар.
19:12), який колись став був для пророка Іллі винагородою за його суспільну
сміливість, за викривальну проповідь і протистояння царським зловживанням. Місія
Церкви продовжує служіння Іллі – не випадково ж саме цей пророк з’явився обіч
преображеного Христа перед апостолами на горі Фавор (Мт. 17:3). Ховатися від
цієї місії, вдавати з себе сліпого й глухого до суспільної дійсности – оце і є
насправді політика. Політика пристосовництва та служіння світові, котра не має
нічого спільного з євангельською місією Церкви.
