Інфантильні сварки замість суспільних дискусій

Відомий журналіст Аркадій Бабченко опублікував чудову статтю «Успех эксперимента по дебилизации России», у якій виводить проблеми сучасної суспільної психології російського народу зі сформованого протягом останніх років національного інфантилізму. Хтось в Україні, може, зловтішатиметься, переживаючи власну інакшість. Але, озираючи українську реальність минулого місяця, чи зможемо ми щиро заперечити наявність аналогічної проблеми в нас самих, або, точніше, в тій верстві, котра воліє визначати себе як «національна еліта» - чи то політична, чи підприємницька, чи й наукова?

Ось один народний депутат б’є перед телекамерами ногою силовика. Інший виносить з-за трибуни прем’єр-міністра. А там на засіданні міністр кидає склянку на губернатора...

Хіба це дорослі люди, наділені почуттям відповідальности? Ні, психологічно це підлітки – емоційні, не переобтяжені вихованням, байдужі до реакції оточення, якщо воно не належить до їхньої субкультури.

А ось іще один штрих. Низка поважних імен з’являється спершу під відкритим листом з осудом проф. Григорія Грабовича, а невдовзі інші академічні авторитети позначають своїми іменами лист з осудом осудників. Обидва листи сповнені образ на адресу опонентів. Причина – висунення праць визначного американського літературознавця на здобуття Шевченківської премії. Премії, котра давно вже стала предметом для кпинів багатьох українських інтелектуалів.

Важко звинувачувати в інфантилізмі серйозних науковців, поділених різним ставленням до неординарних літературознавчих концепцій Григорія Грабовича. Але чим інакше можна пояснити дитяче прагнення вчинити прилюдну словесну бійку замість обміну аналітичними публікаціями з арґументованими доказами власних позицій? І хіба не є суспільною місією інтелектуала демонстрування культури діялогу, котрої катастрофічно бракує посткомуністичному суспільству – як у Росії, так, на жаль, і в Україні?

Без політики!

Ще з царських часів збереглася сумна сільська усмішка:

«Зустрілися двоє дядьків. Один зітхає:

-       - Охо-хо...

А другий у відповідь:

-      -   Ехе-хе!..

У цей час поряд проходить жандарм і грізно озирається до них:

-       - Про політику не розмовляти!»

Церква щораз частіше опиняється в становищі цих задумливих дядьків. Тільки що прискіпливим жандармом виступають не лише державна влада, а й ліберальне суспільство, довколацерковні пристосованці, політично заанґажовані журналісти. Досить священнослужителеві здійняти голос на захист справедливости, публічно оцінити суперечні Євангелію явища в довколишньому житті, зайняти чітку суспільну позицію, як лунає:

-       - Чого це Церква лізе в політику!

І французькі якобінці, і російські большевики та їхні сателіти, і південноамериканські диктатори прагнули одного: замкнути Церкву в інформаційному ґетто, позбавити її суспільного впливу, зосередити проповідь на абстрактних темах, відірваних від реального життя. 

Декого з клиру це влаштовувало. Адже в кожному середовищі, і в церковному також, вистачає пристосованців і страхопудів. Вони й собі підхоплюють:

-      - Без політики! Без політики! Нащо нам туди лізти! В нас інше покликання!

Що ж це за покликання? Хрестити, ховати, вінчати... Коли ж і благословляти чи освячувати – то поважних осіб, тих, хто при владі. Правити молебні до 70-річчя Сталіна – це не політика. Виступати декоративним оздобленням диктатури – також не політика. Агітувати за чинну владу – не політика. Натомість підтримувати опозицію, захищати ідеали, суперечні офіційній пропаганді, йти не в ногу з більшістю, відверто говорити про наболіле – це вже й є політика.

Христос звертається до апостолів зі словами напучення: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19). Навчіть Євангелія, «доброї новини» про спасіння, - універсальної доктрини, котра поширюється і на повсякденний побут, і на суспільне життя. І тисячі, мільйони мучеників – від архидиякона Стефана (Діян. 6-7) до нашого «отця Кадила», сан-сальвадорського архиєпископа Оскара Ромеро, «капелана Солідарности» о. Єжи Попелюшка, до коптських, сирійських, індійських християн, загиблих у наші дні за сповідання віри – відмовлялися мовчати. Фарисеям же, що намагалися змусити їх змовкнути, вони могли відповісти словами Христа: «Коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (Лк. 19:40).

Звернімо увагу, куди діваються з Церкви невдоволені її незручною правдою, ті, хто волає: «Нам не треба політики!» Йдуть працювати в медійні корпорації олігархів, мігрують у конформістські структури, ховаються від реального життя за маскою показного благочестя, поволі деградуючи й спиваючись на самоті. Бо втеча з простору свободи неминуче провадить до поневолення – суспільними стереотипами, багатими працедавцями, лихими звичками. 

Простір євангельської свободи не обмежується церковними стінами, бо тоді це вже не свобода. Протягом усієї своєї історії Церква інтеґрує в цей простір довколишній світ, сміливо вриваючись у нього й несучи світові той «тихесенький, лагідний вітрець» (3 Цар. 19:12), який колись став був для пророка Іллі винагородою за його суспільну сміливість, за викривальну проповідь і протистояння царським зловживанням. Місія Церкви продовжує служіння Іллі – не випадково ж саме цей пророк з’явився обіч преображеного Христа перед апостолами на горі Фавор (Мт. 17:3). Ховатися від цієї місії, вдавати з себе сліпого й глухого до суспільної дійсности – оце і є насправді політика. Політика пристосовництва та служіння світові, котра не має нічого спільного з євангельською місією Церкви.

Табакі українських церковних джунґлів

Кожен, хто читав дітям чи онукам розповідь Ред’ярда Кіплінґа про індійського хлопчика Мауглі, вирослого посеред вовчої зґраї, пригадує чи не найнеприємнішого персонажа «Книги джунґлів» - шакала Табакі. Спираючись на індійські казки, Кіплінґ зазначає, нібито інші звірі «зневажають Табакі, бо він нишпорить скрізь, сіє чвари, розносить плітки і не гидує недогризками з сільських смітників».

Церковне життя в Україні, на жаль, часом нагадує джунґлі химерним переплетінням гілок, змаганням рослин за життєвий простір, ряснотою ліан, що перекидаються з одного дерева на інше, та жорстокістю стосунків між його мешканцями. Є в ньому і свої Табакі, ласі до пліток, що живляться чужими конфліктами.

Пригадую, до нас хотів був перейти з іншої юрисдикції молоденький диякон. Він ще погано знав службу, був цілковитим профаном у богослов’ї, але жваво переповідав анекдоти з життя власної конфесії та смакував інтимні деталі побуту її архиєреїв. Хлопчина дуже здивувався, відкривши, що це нікого не цікавить і його не хочуть слухати. Зрештою він повернувся до колишньої юрисдикції – до одного з тих персонажів, котрих висміював поза очі.

Сучасні Табакі живляться не лише усними чутками. Вже ж бо існує Інтернет із соціяльними мережами й безіменними коментарями. І ось мені переповідається зі змовницькою міною:

-         - Ну що, вас же так і не прийняли до УГКЦ? Адже ж на соборі вам сказали: або переходьте в католики, або залишайтесь самі по собі?

Коли ж питаєш з подивом:

-         - А де Ви таке почули?

Відповідає зверхньо:

-        -  Ну як же ж, про це пишуть в Інтернеті!

Думаю, парафіянка громади, настоятель якої злякався майбутнього об’єднання й утік з Харківсько-Полтавської єпархії, так і не повірила в те, що Патріярший собор УГКЦ – лише дорадчий орган при Верховному Архиєпископі, а не вищий орган управління, і що присутність на ньому гостей із Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ зовсім не передбачала обговорення на ньому майбутнього статусу нашої єпархії. Зрештою, для Табакі це нецікаві речі. Він там, де можна позловтішатися над невдачею ближнього, де можна безкарно вкусити сильнішого й поквапцем утекти, де передбачається скандал або де можна його вчинити чи принаймні зародити в душі людини сумнів.

Боюся, що деякі суб’єкти міжцерковних взаємин, уявляючи себе могутніми Шер-Ханами, надто потурають дзявчанню під їхнім вухом своїх маленьких табакі і не помічають, як ті лише чекають на хвилинку їхньої слабкости, аби болюче вкусити та миттю втекти.

Празнувати – означає байдикувати?

Повертаючись додому, чую діалог біля ліфта:

-         - Ви що, з роботи?

-         - Та що Ви! Сьогодні ж Михайлове чудо, празник. Сьогодні ми відпочиваємо. Завтра вже працюватимемо.

Завтра, між іншим, неділя. І з церковної точки зору саме вона є набагато важливішим святом – спогадом про воскресіння Христове. «Спомин чуда архистратига Михаїла», відзначуваний у суботу, 19 вересня (тобто 6 вересня за старим календарем), не позначається в календарі навіть як середнє свято. Інша річ, що народна традиція оповила його низкою забобонів і пересторог. Тож і виходить – «празник».

Справді, містке слово «празник». В нас воно побутує на діалектному рівні, а в Росії – навіть на літературному. Церковнослов’янізм «праздный» у нас зовсім зник, у російській же мові зберігається й допомагає витлумачити похідне слово «праздник». 

Словник «козака луганського» Володимира Даля дає розлоге тлумачення:

«ПРАЗДНЫЙ

О месте, просторе - незанятый, порожний, свободный, пустой, опростанный, пустопорожний...

Праздное время - когда нет дела, нечего работать, свободное.

О человеке - гулящий, шатущий, без дела, ничем не занятый или ничем не занимающийся, шатун, баклушник, лентяй. Бездельный, суетный, пустой, в чем нет ничего дельного, полезного...

Праздновать - быть праздным, или не делать, не работать». 

Отже, «празнувати» - буквально означає байдикувати? Саме так і сприймається більшістю наших російськомовних (і не тільки!) земляків вшанування церковного свята. Не освячення життя участю в богослужінні, молитвою, вчинками милосердя, а банальне байдикування стало ознакою свята. І скільки б не будувалося в Харкові церков, а все одно добре, коли в них усіх разом набереться парафіян на святковій літургії стільки, скільки в будь-якому з десятків супермаркетів тієї самої неділі.

Граматика диявола

Диявол - це стародавній віртуоз підробок і фальшувань. Хто ж краще за нього може пересунути кому в фразі «стратити не можна помилувати», аби помилування обернулося на вирок смерти? Хто ще так майстерно правду перетворить на брехню? Недарма грецькі перекладачі Старого Завіту замість гебрейського sāṭān вжили слово «διάβολος» - наклепник, підбурювач, лихословець.

Його присутність в інформаційному просторі почалася з зовні невинного питання: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3:1). Він не стверджує – він питає! А разом із тим змушує Єву вагатися: а може, й справді батьківська турбота Творця була лише деспотичним обмеженням свободи? Вагання ж завершується гріхопадінням...

У диявольській граматиці вірність перетворюється на впертість, пошук виходу з кризи - на зраду, дистанціювання від інфекційно хворого – на втечу від помираючої матері. Диявол заохочує іґнорувати досвід дружніх стосунків і трактувати батьківську любов священнослужителя як підступне прагнення увійти в довіру. Порятунок він тлумачить як загибель, покірливість – як кар’єризм, а сміливу ініціятиву проводу – як зраду. Зате зрада в граматиці диявола може стати солідарністю, обмова – захистом істини, інтрига – мудрою політикою.

Амбітність письменника легко озброює його вправністю казуїста. Саркастичний винахідник фальшування правди тільки втішається, знов і знов пропонуючи перетворити віртуальні хліби на камені, а камені – на хліб. Хіба ж це проблема в світі новітніх інформаційних технологій!

Облуда граматики диявола відкривається за однієї умови – чистоти серця. Бо саме «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5:8). Бачення ж Бога починається з мистецтва помітити в людині особистість із власними талантами та творчими перспективами, нáтхненими благодатним віянням Святого Духа, а не спотворений образ ворога, яким показує ближнього  «брехун і батько лжі» (Ін. 8:44).

Вміння правильно поставити кому – це не лише ознака філологічної грамотності. Це часом свідчення свободи від спокусливого прагнення скористатися слабкістю ближнього, аби приректи його якщо й не на страту, то на знеславлення. Це свідчення сили духу, здатного захистити власний талант від нав’язливої граматики диявола.