Каїнів братовбивчий комплекс

У рік 1000-річчя подвигу померлих за братолюбство князів Бориса і Гліба варто знайти час для пошуку прихованих джерел руйнівних братовбивчих протистоянь, тягар яких українці несуть крізь історію. Пошуку не в академічних дослідженнях і архівах, а у власному серці, в глибинах генетичної пам’яти, якою наділили нас предки.

Зазвичай уважається, що ментальне протистояння "Схід - Захід" нав’язане нам московськими політтехнологами 11 років тому для вербування в індустріяльних реґіонах України електорату для "антизахідного" Віктора Януковича. Воно ніби й так, доти лінія розламу дійсно не набувала такого виразного геополітичного обрису. Та хіба ж її не було?

З ранньомодерного часу зберіглася написана в запорозькому козацькому середовищі "Сатира на слобожан". Її невідомий автор знущально висміює претензії слобожанських поселенців на козацький статус. От запорожці - то таки справжні козаки, а слобожани... Cатирою ж протистоянння не закінчувалося: доходило до збройних нападів, кривавих зіткнень. Зрештою до кінця XVIII ст. на втіху історичному ворогові не лишилося й сліду ані по Запорозькій Січі,ні по слобожанських полках.

Чотириста років тому розігралася інша історична драма. Козацтво, заздро поглядаючи на шляхетські привілеї своїх співвітчизників, розпочало галасливу пропагандистську кампанію проти примар насильницького навернення православних на унію. І хоч як намагалися стримати цю кампанію церковні ієрархи на чолі з митрополитом Петром Могилою - дарма! Гасло було підхоплене на воєнні прапори, стало офіційним мотивом для повстання  - і весь лівий (як тоді називали "татарський") берег України разом із Києвом був вогнем і мечем звільнений від католицької присутности й укинений у пащу московського звіра. Церква невдовзі поступилася місцем всуціль фальшивому "відомству православного сповідання", а всеосяжна русифікація й досі не дає простору для здорової національної самоідентифікації.

В сучасній науці є таке гасло "алієнізація" - відчуження, виведення поза сферу власної ідентичности. Багато хто з нас відчув його на собі, коли власні близькі родичі й учорашні друзі з Росії раптом засвідчили вороже неприйняття всього, що для нас дороге. Важко вбити брата, якщо ти не вигадав для цього переконливих мотивацій, якщо не розірвав із ним родинних стосунків. А от коли він для тебе - лише докучливий сусід, якого треба пильнувати, коли ти обмовляєш його, робиш зрадником православної віри - тоді й лунає зверхнє "Чи я сторож брата свого?" (Бут. 4:9).
Протистояти розбратові й братовбивчій ворожнечі можна лише плекаючи культуру миру, неможливу без жертви, без поступок власними амбіціями. Рівноправного діялогу бояться ті, хто не готовий бути частиною родини, хто прагне для себе привілеїв, вивищення. Бо ж чого прагнув Каїн? Бути першим, найближчим до Бога. Той же натомість приймав жертву Авеля...

Чи ж не є роз’ятрюваний страх перед католиками, що заважає декому згодитися навіть на партнерський діялог з УГКЦ, атавістичною часткою Каїнового страху, густо замішаного на ненависті, заздрощах, власному комплексі меншовартости? А на противагу йому з далекого 1015 року лунають слова Борисового сповідання: "Не підійму руки на старшого від мене брата, бо його я маю собі за батька". Слова любови, перед якими капітулюють насильство та сама смерть.

Постріли в спину

Вже понад рік Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви живе за умов гібридної війни. Щомиті ми пам’ятаємо: за кілька десятків кілометрів стоять ворожі танки, готові увірватися в Харків. Наші активні парафіяни готуються до діяльності в підпіллі, до партизанської боротьби. Вже втрачена парафія Всіх святих землі Української в Красному Лучі, що опинилася на окупованій території. Будні громад складають збирання коштів, закупівля одягу, продуктів, нелетальної техніки, перевезення допомоги на фронт. І, звичайно, молитва за перемогу.

А тим часом на нашій землі лунають вибухи, гинуть люди. Ось і цієї ночі в самісінькому центрі Харкова підірвали стелу під щоглою з синьо-жовтим прапором. Східноукраїнськими містами й селами блукають найманці, агітуючи за Путіна й «Новоросію». Діють диверсійні групи. Немає жодного серед нас, хто б не відчував повсякчасної небезпеки, постійного психологічного тиску. Один за одним відходять у інший світ наші літні земляки, не витримавши навантаження.

За цих умов особливо гостро відчуваєш потребу християнської єдности. Єдности всіх тих, хто любов до ближнього розуміє в дусі Євангелія, а не агітаційних відеосюжетів московського телебачення. Не випадково цієї зими в Харкові відбулися не зауважені пресою виняткові екуменічні богослужіння в кафедральних храмах усіх конфесій – УГКЦ, УАПЦ, РКЦ, УПЦ КП (перелічую в порядку черговости відправ), де спільно молилися всі чотири єпископи. За винятком владик Московського Патріярхату...

Прагнучи розвинути ці тенденції, з мрією про єдність, здатну зберегти право кожного на власну ідентичність, харківський єпархіяльний собор шість днів тому звернувся до єпископату УГКЦ з проханням порадити шляхи до досягнення такої єдности. І тоді залунали постріли. Ні, не з Москви, не з диверсантської зброї. Стріляли свої – автокефалісти, обурені кроками, що руйнують стіну недовіри, зведену в Галичині між земляками наприкінці ХХ ст.

Постріл словом також убиває. Убиває фізично, провокуючи серцеві напади чи спазми судин. Убиває морально, штовхаючи до зради. Самозвані «вболівальники» за Харківсько-Полтавську єпархію не можуть ані повернути назад перебіг подій, ні збудувати щось рівноцінне унікальній за своєю стійкістю й креативністю східноукраїнській єпархії, котра одна єдина трималася ці 15 років на засадах статуту УАПЦ й заповіту Патріярха Димитрія. Але вони можуть зруйнувати – і самозречено руйнують, поширюючи плітки, надсилаючи образливі листи, захлинаючись в істериці біля телефону.

Один мудрий чоловік застеріг мене, що людина, яка найбільш ворожа ухвалам Харківсько-Полтавської єпархії про зближення з УГКЦ – патріярх Кирил (Гундяєв). Це ж він і його підопічні зверталися до зарубіжних церков з твердженням, ніби на Донбасі війна йде між православними з одного боку та «католиками, уніятами й розкольниками» з іншого. Це московські можновладці прагнуть протиставити нас один одному й заохочують православних стріляти в католиків. Тепер же, в ці постові дні, залунали й постріли з іншого боку. Невже ті, хто хапаються за телефонну слухавку, аби вилити потоки жовчі на наших отців і братчиків, не відчувають, чия рука вкладає в їхню зброю набої? Набої слова, що вбиває.