Часом стає цікаво: а чи в інших народів є відповідник до нашого класичного прислів’я «Бий свій свого, щоб чужі боялися»?
У євреїв, котрі так успішно гуртують діяспору довкола своєї національної держави?
У поляків, котрі змусили ганятися за «Картою поляка» навіть деяких нащадків жертв пацифікацій 1930-х років?
В угорців, котрі невтомно опікуються мадярською меншиною на Закарпатті?
У росіян, котрі міцно тримають російськомовне зарубіжжя в тенетах «русского міра»?
Ми не маємо нафтодоларів, «Газпрому», патріотичних олігархів чи інших джерел для реальної допомоги землякам поза Україною. Але чомусь ми скупі й на те, що не потребує видатків, - на елементарну доброзичливість і гостинність. Час від часу перетинаючи різні кордони в доковідний період, мушу констатувати: ніде я не зустрічав таких набурмосених, підозрілих облич, як в українських прикордонників і митників. І не раз доводилося подумки гірко промовляти: «От ми й удома…», коли, зійшовши з літака, зустрічав на паспортному контролі прискіпливі, відчужені погляди людей у мундирах.
Ось живий приклад того, як можна відштовхувати від України наших земляків.
Жінка пенсійного віку опинилася в Росії за розподілом після закінчення харківського інституту. Дістала помешкання, прижилася на новому місці. Коли розпався СССР, не зважилася починати все з чистого аркуша, тим більше, що знайти роботу за фахом на батьківщині було проблемно. Доки жили батьки, регулярно приїздила до них. Спершу помер батько, а згодом і мати. Нікого з близької рідні в Україні не лишилося. Доглянувши матір в останні тижні її життя, повернулася після похорону до свого нового дому. Подруга доглядала осиротіле материнське житло, платила за комунальні послуги.
Та треба давати раду зі спадщиною, подбати про пам’ятник на материній могилі. Дочекавшись відпустки й зібравши потрібні документи – запрошення подруги, тест на коронавірус, страхування і т.п. – українка вирушає на батьківщину. І що ж? На кордоні її зупиняють і завертають назад: «Запрошувати можуть тільки близькі родичі». А як цих родичів немає? Що робити з батьківським житлом? Хто клопотатиметься про могили батьків?
Годі порахувати, скільки українців залишилося після падіння СССР у Російській Федерації. Мільйони й мільйони. Нам так потрібні були б нині, під час війни, їхнє розуміння й підтримка, нехай і прихована! Але, нарікаючи на пасивність української діаспори в Росії та її вразливість до асиміляції, ми часом робимо все, щоб відштовхнути, знеохотити земляків, змусити їх відчувати себе зайвими на рідній землі.
Чи ж боятимуться нас насправді чужі, коли ми виявляємо нездатність любити один одного?
