Кожним з нас, хто
виріс в УССР, пам’ятник Леніну біля Бесарабського ринку в Києві сприймається як
символ комуністичного домінування в нашій країні. Встановлений після повернення
в Україну червоних окупантів, він завжди був місцем проведення ритуальних
заходів комуністичної квазі-релігії: покладення квітів перед совєтськими святами,
прийняття в піонери чи комсомольці тощо. Адже, позбавлена міцного наукового
підґрунтя, большевицька доктрина була перетворена на неопоганське релігійне
вчення зі своїми заповідями, ритуалами, священними книгами, ієрархією та
кастовим поділом. І пам’ятник Леніну був не просто символом – власне, він
виступав київським аналогом московського мавзолею, головною реліквією комуністичного культу
в Україні.
Збереження цього
пам’ятника аж до 2013 р. втілювало сумну реальність посткомуністичної України,
де стара совєтська номенклатура в союзі з потужним криміналітетом сформувала панівні
еліти, в чиїх руках зосередилася реальна влада. З властивим їм цинізмом ці
еліти взялися визискувати церковну риторику й атрибутику, химерно сполучаючи їх
із в’язничною мораллю та окупаційною символікою. Пам’ятники Леніну, вулиці й
майдани його імени, як і міфи «великої перемоги» чи «возз’єднання України з братнім
російським народом», стали для нових еліт символом їхньої спадкоємности зі
старою номенклатурою. Ці символи рятували від комплексів меншовартости посадовців,
чужих тисячолітній християнській традиції України й позбавлених управлінських якостей,
і мали бути для решти народу релігійним опіумом, про який любив говорити Ленін.
Опіумом, котрий нейтралізував соціальний опір і перешкоджав творенню
громадянського суспільства.
Для християнина –
православного, католика, протестанта – ідеологічна доктрина Леніна, а тим
більше комуністичний культ із його реліквіями, беззастережно ворожі. Адже саме
Ленін і його послідовники завжди розглядали Церкву як «орган буржуазної реакції»,
а відразу ж по окупації Української Народної Республіки почали масові репресії
священнослужителів і мирян, нищення храмів, профанування святинь. «Попів
належить заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати
нещадно й повсюдно. І якомога більше. Церкви належить закривати», - наказували
Ленін і «всеросійський староста» Калінін. Християнська віра мала поступитися
сліпій вірі в учення Маркса-Енгельса-Леніна з його ідолами.
Пригадаймо, як на
початку шляху до Обіцяної землі народ Мойсея дістає разом з іншими заповідями
категоричну настанову: «Хай не буде тобі
інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі
вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи
їм» (Вих. 20:3-5). Заборона ідолопоклонства лишається фундаментальною
засадою і Старого, і Нового Завіту. Серед найголовніших приписів Апостольського
собору в Єрусалимі – «стримуватися від
ідольських жертов» (Діян. 15:29). Мученики перших сторіч християнства
воліли загинути, але не схилятися перед ідолами й ні під яким виглядом не
вшановувати їх. По припиненні ж епохи переслідувань церковні собори наказують
знищити ідолів і будь-які ознаки ідолопоклонства (правила 58 і 84 Помісного
собору у Карфагені). Святитель Василій Великий ставить ідолопоклонників поряд
із скотоложниками й убивцями, приписуючи відлучати їх від Церкви, а за умови
цілковитого каття приймати до спілкування лише після 30 років покути (правило 7
свт. Василія Великого).
Таким чином, з погляду православного церковного права,
ті, хто зруйнував пам’ятник Леніну, сумлінно виконали другу церковну заповідь і
приписи Карфагенського собору. Натомість особи, які тим чи іншим способом
намагатимуться відновити об’єкти ідолопоклонницького культу, мають бути
відлучені від Церкви й піддані епітимії (покуті).
