Засвоєне з латини слово «статут» в українській мові означає
документ, що визначає правила існування організації, її внутрішній устрій та
зовнішні стосунки. А поряд із ним збереглося й старовинне слов’янське слово «устав»,
яким перекладається грецьке «Τυπικόν», тобто порядок відправи богослужінь та організації
побуту монашої спільноти. Саме монашої, бо устав богослужінь формувався в
близькосхідних монастирях, де молитовне життя було вельми інтенсивним і займало
провідне місце в побуті чернечої спільноти.
Апостольська доба не залишила документальних свідчень про порядок
щоденних богослужінь. Знаємо про апостолів одне: «Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією,
матір'ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1:14). Але як саме правилася ця
молитва, як здійснювалася євхаристія – цього немає ані в Новому Завіті, ні в
творах тогочасних авторів. Здогадуємося, що співалися псалми, читалися книги
Старого Завіту, і мусимо обмежуватися цими здогадами. Та ще відкриваємо одну
несподівану річ: що далі опинялася християнська громада від своїх джерел, то
довшими й складнішими ставали її богослужбові відправи.
Вже до ІХ-Х ст. на візантійському Сході оформлюється складна
структура щоденних богослужінь, до якої входили, крім літургії, вечірня,
повечір’я, полуношниця, утреня, 1, 3, 6, 9 часи. Ядром богослужінь були
старозавітні псалми, а довкола них розростався й розростався текстовий ескорт із
тропарів, кондаків, канонів, стихир. Їхній добір визначався сполученням рухомих
і нерухомих свят, добового й тижневого кола богослужінь. Складається й Типікон
або Устав – книга, яка реґламентувала складну систему поєднання різних частин
богослужіння. В такому вигляді Русь переймає в Х-ХІ ст. візантійську обрядову
традицію.
Великі спільноти монастирів Палестини, Афону,
Константинополя могли дозволити собі ретельно студіювати Устав, тримати
спеціяльно навчених уставщиків (знавців Типікону), дбати про володіння
культурою хорового співу й дяківського читання. Зрештою, в житті монахів
молитва посідала пріоритетне місце, і багатогодинні щоденні богослужіння
відповідали чернечому покликанню. А от у парафіяльних храмах ситуація була
зовсім іншою. Парафіяльна спільнота збиралася на молитву лише епізодично,
переважно в неділі та свята. Рівень церковної освіти парафіян був дуже
строкатий, мало хто міг витримати з достатньою увагою довгі години молитви. Монотонне
дяківське читання й нерозбірливий спів спонукали до зосередження на іншому,
життьовому. Прагнення механічно перенести в парафію монастирський устав
богослужінь ставало пасткою, в якій гинуло справжнє покликання церковної
відправи: єднати громаду в спільній молитві. Долати цю пастку доводилося,
шукаючи обхідних шляхів, коли в богослужінні зберігалося основне, а другорядне
скорочувалося або випускалося.
Кожен парафіяльний священик і нині стає перед вибором між
скрупульозним дотриманням уставу та винахідливим узгодженням його з реальним
станом і духовними потребами пастви. Не йдеться про нехтування уставом: він
лишається загальною стратегією побудови богослужіння. Але скупчення уваги на
ньому загрожує формалізацією парафіяльного життя, втратою молитовної
наснажености слова. Бо не досить прочитати текст Мінеї або Октоїха, аби слово
перетворилося на молитву. Необхідна енергія нашого серця, сприйняття читаного
слова за власне звернення до Бога. Коли ж монотонні звуки ледь зачіпають наше
вухо й линуть поза серцем, бубоніння на хорах може лише зневірювати й будувати
бар’єри в стосунках із Творцем.
«Субота постала для
чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк. 2:27), - застерігав Христос. Під суботою слід розуміти широке коло
уставних приписів і вимог, які реґламентують життя релігійної людини. Вони, ці
приписи, важливі й необхідні. Устав допомагає нам зберегти спільність
богослужбових відправ в усіх храмах свого обряду, впорядковує річний ритм життя
церковної громади. Але важливо рятуватися від його диктату, від сприйняття
уставних вимог як такого собі буддійського молитовного колеса, яке чинить
молитву поза нами, незалежно від нашого сприйняття. Тоді й церковне
богослужіння може перетворитися на одноманітне тло до блукання між ікон і
запалювання свічок перед ними.
Коли ж знання уставу переростає в комплекс вищості над
іншими, коли дотримання уставних деталей стає самоціллю, а суперечки про них
обертаються образами на адресу інших – ось тоді ми й можемо стати схожими на тих, кого
Христос найгостріше викривав: на фарисеїв. Адже ж саме фарисеї настільки скупчували
свою увагу на незліченних приписах, виведених із Мойсеєвого П’ятикнижжя, що не
помітили в Ісусі з Назарету обіцяного Месію.
«Горе вам, книжники та
фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні
вони здирства й кривди!» (Мт. 23:25), - виголошує Христос. Уставне
богослужіння і є в якомусь сенсі зовнішнім елементом життя спільноти, суть або середину якого становить діяльна любов
до ближнього. Мудра стратегія духовного зростання християнина полягає в тому,
аби, з увагою й пошаною приймаючи зовнішнє, видиме в житті церкви, закріплене в
уставі, не зупинятися на ньому, не потрапляти в підступну пастку церковного
уставу. Бо ж Господь чекає нас далі, в мовчазній глибині безмежної жертовної любови,
яка не потребує слів.
