Балаклія, як і багато інших слобожанських
містечок, виникла в середині XVII ст. Пагорб, на вершечку якого звели першу
фортецю, огинали три рибні річки (вважається,
нібито від тюркського «balıqlı» - «рибна річка» - й пішла назва міста), пізніше
названі Волоською, Середньою та Крайньою Балаклійками. Зі сторожової вежі було
добре видно заплаву Сіверського Дінця та переправу, якої й пильнувала козацька
варта. Невдовзі пагорб увінчала Успенська церква, за якою розташувався цвинтар.
Там десь знайшли вічний спочинок і мої пра-пра-прадіди.
Більшовики не залишили ані сліду ні по церкві,
ні по цвинтарю. Місце храму зайняв пам’ятник Леніну, напроти нього звівся
агітаційний центр – районний будинок культури, а обіч, за парком, – районний комітет
ВКП(б)/КПСС. На місці ж знищеного цвинтаря пробували розташувати розважальні атракціони
з «колесом огляду». Тільки мої бабусі ще пам’ятали про місце поховання предків
і нишком у провідний понеділок приносили на моріжок за будинком культури
крашанки й шматочки паски.
Пам’ятник Леніну таки зник завдяки Революції
Гідності та розпочатій по ній декомунізації. Ще раніше зник і райком. Зміна системи
вартостей перенесла центр громадського життя на базарну площу, де навпроти
ринку серед крамниць зріс імпозантний будинок районної державної адміністрації.
Але ані на базарній площі, ні в історичному центрі міста не знайти згадки про
його засновників та наших пращурів-козаків. Натомість на узвишші над однією з центральних
вулиць бовваніє стела з червоною зіркою, а біля неї – муляж прикордонного
стовпа з гербом СССР. На стелі напис: «Балаклійцям, загиблим в Афганістані».
Намір вшанувати полеглих на чужині земляків
можна лише вітати. Адже справді, не провина моїх трохи молодших ровесників
призову 1979-1989 рр., що ласа світового панування влада погнала їх на
загарбницьку війну. Однак чому цей пам’ятник стоїть на центральній балаклійській
площі, а не на Пісках, на головному кладовищі? І чому вінчає його не хрест, а
кривавий символ імперії зла?
На салтівській лінії харківського
метрополітену один із потягів також присвячений спогадам про Афганістан. Коли я
опиняюся в ньому, ніби переношуся в атмосферу інформаційної програми «Время» і
промов Леоніда Брежнєва. Всі фотографії, вірші, інформаційні матеріяли,
розвішані на стінах вагонів, прославляють «подвиг воїнів-інтернаціоналістів»,
трактуючи їхнє перебування в Афганістані як «визвольну місію», допомогу
братньому афганському народові. Зрозуміло, всі тексти написані по-російському.
Міфи радянської пропаганди вбиваються в свідомість пасажирів метро коштом
громадян України, використаним для декорування вагонів. Так само як навіюються
вони учням балаклійських шкіл, змушеним ходити на меморіяльні дні до пам’ятника
та слухати щодалі дальші від правди розповіді просовєтськи наставлених
ветеранів.
Тож виходить, що пам’ятник поставлено таки не
загиблим землякам, а країні, яка послала їх на загибель. І об’єктивно він
підтримує наркотичну залежність від фальшивого образу СССР, розпад якого й досі
викликає таку гіркоту в лідера країни-аґресора («найбільша геополітична
катастрофа ХХ століття»).
Поема Тараса Шевченка «Кавказ» була навіяна
болем від звістки про загибель поетового друга, Якова де Бальмена, полеглого в
Даргинському поході росіян на Кавказ 1845 р. Завершуючи поему, Шевченко
звертається до загиблого:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
Афганська війна мало чим відрізняється за
своєю суттю і від кавказьких воєн російського царату, що велися в ХІХ ст., і
він навали, розпочатої режимом Володимира Путіна навесні 2014 р. Обілювання її
врешті решт репродукує психологію вічних найманців, нездатних осягнути власної
ідентичности та перейнятися відповідальністю за власну долю та нерозривно
пов’язану з нею долю рідної держави. Держави, символи якої зовсім інші, ніж уміщені
на пам’ятнику в центрі Балаклії.
