Серйозно чи по-українському?

Колись устами тьоті Моті Розторгуєвої з Курська Микола Куліш подарував читачам історичну фразу: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?» І хоч ця фраза іронічно характеризувала лише інтелектуальну вбогість конкретного комедійного персонажа, її сумний підтекст згодом систематично оприявнювався в ситуації суспільного сприйняття української мови й культури загалом. Принаймні тут, у Харкові, де розгортався сюжет комедії «Мина Мазайло».

Фатальним, власне, є те, що не лише зовнішні ворожі сили, а й середовища, які бралися репрезентувати українську культуру перед зденаціоналізованим оточенням, робили все для того, щоб дискредитувати цю культуру. Дискредитувати власними провокаційними вчинками, войовничою риторикою, вульгарною поведінкою і постійними міжособистісними чварами.

Я був безпосередньо причетний до створення в Харкові перших демократичних організацій наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., а потім із сумом спостерігав, як наші романтичні ініціятиви профануються особами, котрі перехоплювали ініціятиву й наповнювали собою «Спадщину», «Просвіту», «Рух». Пригадую, як із жахом почув симптоматичну розповідь однієї зі знайомих, котра завжди водила на патріотичні заходи свого сина. Він одного разу закомизився і почав відмовлятися:

- Мамо, я не хочу. Я з тобою не піду. Там же знову будуть ці… українці…

І слово «українці» 12-річна дитина, етнічний українець, вихований у патріотичній родині – вимовила з глибокою відразою.

Нам титанічними зусиллями вдалося зберегти здорове середовище довкола Свято-Дмитрівського храму, переданого громаді 1993 року. Храм став не лише релігійним, але й суспільно-культурним осередком, при якому діють Колеґія Патріярха Мстислава, недільна школа, бібліотека, виставкова зала, братство й сестрицтво. Там реґулярно відбуваються наукові й мистецькі імпрези, меморіяльні заходи. Не від того, щоб у середовище Свято-Дмитрівської парафії часом проникали скандальні й амбітні особи. Але вони зазвичай надовго не затримувалися та, переконавшись у неспроможності щось змінити, мандрували де-інде. Ядро церковної громади складають викладачі вищих шкіл, лікарі, вчителі, науковці, програмісти.

Довгий час храм був основною опорою Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) – не тільки в Харкові, але й в Україні. Свято-Дмитрівська громада не брала участи в жодному з ганебних розколів; сюди прибували на духовний перепочинок зраджені єпископами Патріярх Мстислав, а потім і Патріярх Димитрій. Але після 2000 р., коли адміністрація Леоніда Кучми зуміла поставити на чолі УАПЦ свою людину, УАПЦ стрімко починає вироджуватися, різко змінює власну доктрину й перетворюється на об’єкт кпинів. Це змусило харківську спільноту дистанціюватися від деґрадованої УАПЦ. Смерть одіозного глави УАПЦ Мефодія Кудрякова 2015 р., як виявилося, нічого не змогла змінити. Й тоді громада разом із усією Харківсько-Полтавською єпархією починає діалог з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ), аби зберегти свої надбання й продовжити виконання відповідальної місії – бути гідною репрезентативою української християнської традиції в Харкові.

Це викликає лють у представників давно й безнадійно маргіналізованих кіл, які прагнули узурпувати за собою статус «українських патріотів». Починається збір підписів під заявами з вимогою відібрати в Свято-Дмитрівської парафії так важко відроджуваний храм. З’являються організації-фантоми, які беруться ініціювати протидію об’єднанню Свято-Дмитрівської громади з УГКЦ. Провокатори намагаються використати з цією метою Православну Церкву України (ПЦУ), не маючи жодного права виступати від її імени. Вибухає скандал, відразливість якого посилюється через те, що він розгортається під час Великого посту й драматичних подій пандемії Covid-19.

Навряд чи цей скандал завдасть шкоди розвиткові Свято-Дмитрівської парафії. Швидше за все, він тільки переконає церковну громаду в правильності зробленого нею вибору. Але сама ганебна ситуація брутального втручання псевдопатріотичних діячів у церковне життя і неспроможність деяких українських організацій поставити їх на місце, стає ще одним чинником дискредитації національної ідеї, яку беруться репрезентувати згадані діячі. Юрій Пономаренко, один із наших активних парафіян, залишив у мережі Facebook такий коментар:  «Ця ситуація - показник вразливости нашого… українства, що якісь відбиті маргінали, будучи абсолютно ніким, таки спромоглися наробити стільки галасу, не виходячи з дому». І це пише обізнана людина. У сторонніх же спостерігачів скандал лише посилить сумніви в тому, наскільки процеси національного відродження, ще такі вразливі в Харкові, заслуговують на серйозне ставлення.

А отже, сучасні тьоті Моті дістають ще один привід в’їдливо запитати: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?»

Чим завершуються війни «за віру православну»

Наприкінці великого входу в усіх церквах східного обряду лунають урочисті слова: «Всiх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царствi Своїм завжди, нинi i повсякчас, i на вiки вiчнi. Амінь». Соборна – грецькою мовою καθολικὴν, католицька чи то кафолична, - Церква визнає за свою паству всіх, хто дотримується «правильного вчення» (ὀρθός + δόξα), тобто приймає сповідання віри семи Вселенських соборів IV-VIII ст.

Чи часто ті, хто вдається до релігійних гасел у боротьбі за досягнення власних політичних цілей або за особисту кар’єру, збагачення, здобуття популярности абощо, знають православні сповідання віри? Чи не є для них слово «православний» лише елементом риторичного декору, зводячись до певної культурної традиції, обрядових або навіть забобонних складників архаїчного побуту?

Історія України рясніє сумними прикладами того, як заклики до війни «за віру православну» завершувалися національними поразками або й катастрофами.

Група олігархів, невдоволених виходом з-під їхнього контролю українсько-білоруського єпископату, збирає в Бересті 1596 р. альтернативний собор – і починається трагічний поділ Київської Церкви. Нащадки ж самих олігархів невдовзі залишають східний обряд і стають ревними католиками, асимілюючись у польській спільноті.

Козацтво вирішує в XVII  ст. боротися за станові привілеї, маскуючись гаслом «за віру православну!», - і приводить Гетьманщину під московське ярмо, яке століттями придушуватиме будь-який вияв національного життя.

Гайдамаки долучаються до інспірованої Катериною ІІ у XVIII ст. кампанії за захист православної віри – і мимоволі перетворюються на передовий загін у підпорядкуванні Правобережної України російській короні. Відтак же починається цілеспрямоване «обрусение Юго-Западного края».

Рух за чистоту православного обряду формує в Австро-Угорській імперії у середині ХІХ ст. феномен москвофільства і плекає руйнівні для національної ідентичности ідеї «політичного русинства».

Диверсанти з півночі та сходу вриваються навесні 2014 року до східноукраїнських і таврійських міст, закликаючи під прапорами оборони православ’я боротися з експансією «бандерівців – греко-католиків». Разом із портретами Путіна й трикольровими прапорами вони тримають у руках ікони Миколи ІІ та Мотрони Московської.

Розбрат, війна, нищення національних еліт, зросійщення, приховане під видимістю «повернення до спільних православних коренів» - ось що з фатальною незворотністю несло в українську реальність гасло «за віру православну». І коли нині в колах квазіпатріотичних маргіналів знов зринає це гасло, не варто цим легковажити й списувати архаїчну риторику ненависти на ментальні хвороби її дивакуватих носіїв.

Юдині голоси під час Великого посту

Важко нам зрозуміти Христа. Чому Він не йшов на компроміс із синедріоном? Навіщо було Йому нападати на храмову торгівлю? Як пояснити Його мовчанку на суді в Каяфи та перед Іродом Антипою? 

Логіка Христа – це логіка жертви. Пересічна ж людина воліє бути не жертвою, а переможцем. Вона мріє про успіх тут, зараз, у реальному житті, а не в майбутньому Царстві.

І тому Юда їй значно ближчий і зрозуміліший. Він не хотів бути з жменькою опозиціонерів, добре відчував кон’юнктуру й волів бачити жертвою когось іншого, а не себе самого. Мовляв, «краще.., щоб Одна Людина померла за народ» (Ін. 11:50).

 

Великий піст з дивною послідовністю виявляє в довколишньому світі тріумфальну присутність Юдиного комплексу. Це й не дивно: ми ж наслідуємо 40-денний піст Ісуса Христа на початку Його служіння. А він таки завершився зустріччю зі спокусником. Останньою ж, найнебезпечнішою зі спокус, був примарний образ опанованого дияволом світу і облудна обіцянка: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9).

Христос зі зневагою відкинув підступи облесника. Люди ж так рідко знаходять у собі сили відмовитися від перспективи успіху в обмін на компроміси з власним сумлінням. Адже й цей компроміс пропонується спокусником під виглядом вдалого розв’язання складних і потенційно небезпечних проблем.

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви нині здійснює історичний акт поєднання з братньою Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Вона йшла до цього довгі роки, протистоячи ганебним розколам, опиняючись самотньою в протистоянні кримінальним елементам, що проривалися до управління київським центром УАПЦ. Але 2015 р. стало очевидним, що шанси на відродження УАПЦ вичерпані, а перед православною спільнотою відкривається сумна перспектива дублювання Московського Патріярхату в українській версії. Тоді й тільки тоді Харківсько-Полтавська єпархія визнала єдиною можливістю збереження здорових тенденцій її розвитку поєднання з УГКЦ. Розпочатий на ХХV єпархіяльному соборі 1 квітня 2015 р. шлях підсумував ХХХІ єпархіяльний собор 18 березня 2020 р. Цей собор абсолютною більшістю голосів ухвалив рішення про самоліквідацію єпархії та приєднання її установ і громад до УГКЦ. 

Так, це була жертва. Але саме вона наближає нас до відкупительної жертви, принесеної на Голгофі. 

Аж тут і з’являються облесники. 

30 березня 2020 р. колишній перший заступник голови Харківської обласної адміністрації Анатолій Здоровий вирушає до єпископа Харківського ПЦУ Митрофана Бутинського з пропозицією захопити Свято-Дмитрівський храм Харкова, аби не дати його громаді перейти до УГКЦ. У минулому Анатолій Здоровий відзначався нав’язливим пропагуванням УПЦ КП, сполучаючи його з вищою мірою цинічним ставленням до християнської віри та печерним антисемітизмом. На його сумлінні поділ і дискредитація патріотичних середовищ Харкова, які фатально деградували порівняно з 1990 р. Від 1992 р. він виявляв послідовно вороже  ставлення до УАПЦ. А єпископ Митрофан починав був свою церковну кар’єру таки в УАПЦ.

Того самого дня колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Олег Козубов телефонує до настоятеля Свято-Юріївської парафії м. Полтави о. Ігоря Литвина, переконуючи його перейти до ПЦУ на будь-яких засадах.

Наступного дня інший колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Дмитро Романків приїздить до Харкова до настоятеля Свято-Дмитрівської парафії о. Віталія Зубака, агітуючи того перейти з громадою під юрисдикцію предстоятеля ПЦУ Епіфанія на засадах ставропігії. Колись саме о. Дмитро Романків полюбляв за найменшої нагоди виголошувати панегірики на адресу архиєпископа УАПЦ, проти якого тепер почав війну.

І Олег Козубов, і Дмитро Романків прийняли свячення від архиєрея УАПЦ, позиції якого вони тепер намагаються протистояти. Їм без жодних перешкод було видано відпускні грамоти, а очолювані ними громади мирно відпущено до іншої юрисдикції. Однак цього видається замало. Адже принципова позиція священиків, що зберегли віру в ідеали УАПЦ й послідовно дотримувалися її, виглядає для відступників постійним докором сумління. Та й не може не пригадуватися солідна допомога, яку кожному зі зрадливих священиків надавали парафіяни харківської громади. Тож вказівки схованого за лаштунками синедріону штовхають їх, аби й собі прийти до колишніх співбратів із Юдиним поцілунком.

Так, Юда дістав свій гонорар. Але він так і не встиг із нього скористатися. Це б і мало перестерігати кожного, хто під час Великого посту вирушає до ближнього зі словами лестощів та обіцянкою винагороди за зраду. 

А парафіяни Харкова й Полтави можуть радіти зі стійкости й пастирської далекоглядности своїх настоятелів.