Колорадський знак звіра

Немає, мабуть, священика, котрому б протягом останніх років не докучали питаннями про апокаліптичний «знак звіра». Цей знак ототожнювали і з ідентифікаційним кодом, і з гіпотетичним вживлюванням чипів, і з QR кодом…

Пригадаймо, однак, сам текст Об’явлення Йоана Богослова, де йдеться про звірину, що в останні дні вийшла з землі:

«І зводить вона мешканців землі ..., намовляючи мешканців землі зробити образа звірини, що має рану від меча, та живе… І зробить вона, щоб усім малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола» (Об'явлення 13:14, 16).

Знак звіра приймається добровільно тими, хто повірив у всемогутність зла і став йому на службу. Добровільно, свідомо, з наміром служити злу.

Християнським символом перемоги над злом став римський воїн Юрій чи ж, в церковнослов’янському читанні, Георгій, якого називають за це Переможцем (Побідоносцем). За переданням, уперше зафіксованим у ХІІІ ст., св. Юрій убив жахливого дракона і врятував мешканців близькосхідного міста від його наруги. На іконах охоче зображували мить тріумфу, коли вершник у військових обладунках списом проколює змія.

І ось цей змій стрічкою виповз у політичну реальність 2005 р., коли російська влада, натхнена успіхом помаранчевої символіки Майдану 2004 р., проголосила чорно-жовту «георгіївську стрічку» символом пам’яти про перемогу СССР над нацистською Німеччиною. Не замислюючись над походженням і символікою «георіївської стрічки», використовуваної під час Другої світової війни в російських частинах Вермахту, деякі мешканці постсовєтських країн почали пов’язувати її на правицю, декорувати нею автомобілі… Чорно-жовта змієподібна стрічка стала знаком належности до російського імперського простору. Знаком ностальгії за імперією зла. Східноукраїнські міста в травневі дні «великої побєди» рясніли ними, ніби картопля на городі влітку колорадськими жуками, – як було невдовзі помічено, подібними за кольором до неоімперського символу.

Та прийшла «російська весна» 2014 р. Прийшла з погромами, вбивствами, захопленням державних установ, брутальним насильством. Змієподібний символ оповив руки російських диверсантів і їхніх поплічників, замайорів біля пам’ятників Леніну над войовничими «антимайданами». Це дозволило схаменутися легковажним прихильниками історичних міфів, котрі доти бавилися з «колорадською стрічкою». В Харкові поза «антимайданом» різко поменшало автомобілів і осіб із «георгіївською» символікою.

Колорадська стрічка протягом цієї весни стала для українців знаком зла, зневаги до людської особистости, наркотичної залежности від імперського міфу. Адже, приймаючи її, людина кидає виклик євангельським цінностям, протиставляє себе християнству як релігії любови. Що може чекати її в майбутньому?

Повернімося до Об’явлення Іоана Богослова, де, слідом за тріумфальним сповіщенням ангела про падіння останньої імперії («Вавилону»), його наступник провіщає:

«Коли хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву, вина незмішаного в чаші гніву Його, і буде мучений в огні й сірці перед Анголами святими та перед Агнцем. А дим їхніх мук підійматиметься вічні віки. І не мають спокою день і ніч усі ті, хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено ймення його» (Об'явл. 14:9-11).

Ось він, знак звіра. Знак оборонців «останнього Вавилону». Знак добровільної участи в кровопролитній війні проти власного народу – і провіщення неодмінної кари. Страшної вічної кари…

Невже православ’я стає релігією ненависти?

Кілька днів тому я мимоволі провів соціологічний експеримент. Зустрівши світлину традиційного оголошення, розміщуваного в храмах РПЦ в Україні з кількома цікавими доповненнями, я розмістив його на власній сторінці, суповоджуючи посиланням на автора фотографії Ігоря Сподаря (на це ніхто не звернув увагу) й зауваженням: «до теми про суспільну позицію РПЦ».

Мені вже неодноразово приносили подібні світлини або зняті зі стіни оригінали застережливих оголошень про неприпустимість молитви за противників. Правда, там не було нічого про «ворогів Путіна», «громадян США і країн НАТО» чи «фізиків-теоретиків», але жорстко заборонялося молитися за всіх представників т. зв. «неканонічних» юрисдикцій та християн інших конфесій. А розповідають, що на вході до деяких церков (церков?) бачили й суворіші попередження на кшталт «собакам, автокефалистам и раскольникам вход воспрещен».

Автор світлини, схоже, дещо доопрацював класичне оголошення. Але демотиватор дуже виразно виявив політичні підтексти подібних декларацій. І це мало б змусити нас замислитися не стільки над автентичністю знімку, скільки над самим феноменом неприйнятного для церкви ворожого тону міжконфесійного та між’юрисдикційного спілкування, засудженого ще за часів патріярха Афінагора й Другого Ватиканського собору. Хто ж ми є, православні, - християни, що визнають релігію любови, чи братоненависники, ладні знищити сусіда за відмінні політичні погляди або підпорядкування іншому патріярхові?

Експеримент по-своєму вдався. Але ж які він дав сумні наслідки!.. Демотиватор розмножили сотні осіб, багато хто з них додав до нього гнівні коментарі - або на адресу РПЦ, або на мою адресу, або ж на адресу всіх віруючих людей загалом. Звісна річ, кілька десятків обізнаних відвідувачів соціяльних мереж виявили первісне походження знімка та довели його неоригінальність.

Та поширення в православних храмах ориґінальних текстів, де в переліку ворогів, за яких не можна молитися, таки знаходяться і вірні УАПЦ, і УПЦ-КП, і греко-католики, і католики латинського обряду,  виявляється, абсолютна більшість сприймає за звичайну річ. Виходить, ми звикли до взаємної ненависти. І то де - в Церкві...

Стан війни, в якому опинилася Східна Україна, багато на що змушує поглянути свіжим оком. На щастя, Путіну не вдалося зіштовнути українців у громадянській війні. Проти нашого народу діють російські диверсанти, кримінальні групи, марґінали, раді нагоді за бійку чи вибиті шибки не лише не потрапити за ґрати, а й заробити пляшку горілки та 200-500 грн. Але ж поряд із ними блукають площами й екзальтовані бабусі та аґресивні молодики, сформовані у віртуальному світі «ВКонтакте». Вони частенько декларують себе як православні. А де-не-де поряд із ними опиняється й бородата постать у підряснику. Увесь цей конґломерат не виявляє й найменшого бажання дослухатися до логіки опонента, стати учасником суспільного діялогу. Він прагне лише диктувати свою волю, а точніше, ретранслювати нав’язані йому стереотипи. І беззаперечним фактом є поширення в багатьох релігійних громадах нашого реґіону ідей «русского міра» та культу московських правителів - і колишніх, і сучасних.

Осуд цього не є виявом ненависти або ворожости до Російської Православної Церкві. Ні! Ми знаємо безліч чудових прикладів жертовности, любови до ближнього, патріотизму, засвідчених священнослужителями й вірними УПЦ-МП. Не уявляю, щоб сфотографоване оголошення з’явилося в храмі Черкаської єпархії, якою управляє митрополит Софроній (Дмитрук). Однак ми, православні українці, маємо захиститися від нав’язливих спроб підмінити християнські цінності політичною демагогією, зрослою на ненависті. Не можна миритися з демонстрацією ненависти під виглядом православного фундаменталізму!

Наш край потребує реальних прикладів любови - справжньої євангельської, про яку говорив Христос: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44)». Моліться не просто за іновірців, але й за тих, хто вас переслідує! І Сам розіп’ятий Господь молиться за язичників-римлян і юдеїв: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34). Наше спільне дослідження доводить, які ми ще далекі від Його прикладу.

Перепрошую всіх друзів у Фейсбуку за мимовільну містифікацію. Сподіваюся, вона допомогла нам усім відчути, чого справді бракує для гідного протистояння викликові зла й насильства. Відчути, як нам бракує взаємного прощення та любови...