Закінчився черговий
навчальний рік в університеті. Важкий, виснажливий рік. Із нескінченними
повітряними тривогами, постійними жорстокими обстрілами Харкова, тривалими
відключеннями електрики. Вже почало забуватися, яке воно – аудиторне навчання.
Спершу ковід, потім повномасштабне вторгнення стали нездоланною перешкодою до
особистої зустрічі викладача і студентів. Студенти розпорошені по всій Європі,
викладачі – по Україні. В рідному місті лишилися лічені одиниці. За таких умов
особливо важливі розуміння й підтримка адміністрації, стимулювання вільного
пошуку каналів комунікації та інформаційних ресурсів.
Аж ні! Ось уже під час
сесії надходить повідомлення: робоча програма твого курсу на минулий навчальний
рік оформлена неправильно, бо, виявляється,
ще у середині вересня 2023 р. було розіслано нові зразки. Кидай усе й
сідай переписувати програму вже прочитаного курсу…
І це не просто прикрий
епізод. Неминуча трансформація системи вищої освіти обертається звичайною
бюрократичною імітацією реформ, жертвами яких стають викладач і навчальний
процес. Сам зміст навчання нікого не цікавить. Вся увага звертається на
правильність заповнення таблиць навчального навантаження, дотримання визначених
чиновниками стандартів розмаїтих звітних
форм.
Колись наприкінці
навчального року я вже отримував навчальне навантаження на наступний рік і міг
до першої зустрічі зі студентами підготувати нову програму, яку складали анотації
змісту лекцій, плани семінарів і список літератури. Тепер же навантаження може
сформуватися аж у середині поточного навчального року, натомість робоча
програма навчальних курсів розрослася до півтора-двох десятків сторінок. Вона
неодмінно включає кілька таблиць, окремий опис навчальної дисципліни, її зміст,
структуру, наперед визначені завдання для самостійної роботи та індивідуальні
завдання (цікаво, розрізнити завдання для самостійної роботи й індивідуальні
завдання?), опис методів навчання і контролю, критерії оцінювання та схему
нарахування балів, рекомендовану літературу та електронні ресурси, де увага
контролерів звертається на наявність публікацій за останні 5 років, а останнім
часом ще й на відсутність російськомовних джерел. Це бюрократичний документ, що
має мінімальну методичну цінність і розраховується не на студентів, а на
перевірки Міністерства освіти й науки, Національного агентства із забезпечення
якості вищої освіти (НАЗЯВО), власних університетських методистів. Затвердження
різними інституціями програма навчального предмету проходить уже тоді, коли
навчання триває, а викладач давно мав би керуватися цією програмою.
Я почав працювати в
університеті за часів брежнєвського застою. Тоді мріялося, що разом із
радянською геронтократією відійде в минуле й непотрібна писанина, яка розросталася
з кожним роком і все більше й більше обмежувала свободу творчого пошуку
науковця і педагога. Однак виявилося, що в посткомуністичній Україні процес
бюрократизації освіти й поневолення педагога став лише інтенсивнішим. Не диво,
що в останні роки найбільш креативні, обдаровані випускники сахаються
аспірантури й сприймають пропозицію працювати у вищій школі як особисту образу.
За роки вимушеної праці в
дистанційному режимі вже налагодилася певна система використання електронних
майданчиків для навчання: Skype, Zoom, Google meet тощо. Але міністерські
чиновники воліли б ввести жорсткіший контроль за навчанням і формалізувати
дистанційну освіту. Ось і починає нав’язуватися єдина система, в якій має
провадитися вища освіта: Moodle. Проблема тільки в тому, що ця система зовсім не
передбачає живого аудіовізуального зв’язку викладача з аудиторією. На відміну
від, скажімо, Google classroom чи Teams, на платформі яких можна і проводити вживу
лекції, семінари чи іспити, і розсилати необхідні матеріали, і збирати есеї чи
курсові роботи або просто письмові відповіді на питання. Moodle позбавлений цієї гнучкої оперативності, зате дає кращу можливість
університетській адміністрації контролювати працю викладача. Навчальний же
ефект, як і зручність оперування системою ролі не грають.
Стратегічною метою війни
є не тільки відвоювати територію нашої держави. Не менш важливо зберегти, а
бажано навіть і зміцнити інтелектуальний потенціал України. Зокрема в галузях,
які визначають вимір національного самопізнання, розуміння своєї ідентичності: в
корпусі українознавчих дисциплін. Говорячи ж про європейські перспективи, не
забуваймо про їхню обумовленість дотриманням системи цінностей демократичного
світу, пошаною до людської гідності, до свободи творчого пошуку. Коли
стратегією реформ освітнього процесу стає перетворення університетського
викладача на безвладного наймита, то вони визначають зовсім іншу перспективу
української вищої школи.
