Інформаційна війна попід під’їздами

Після богослужіння до священика підходить добре вдягнена жінка, цілком позбавлена ознак неврозів, і простягає йому зошит із дрібно списаними сторінками.

- Вот, мне было видение, и я его записала.

«Видіння» починається застереженням: не пускати дітей на війну  з РосієюосієюРо й тікати від призову.

* * *

До іншого священика звертаються стурбовані парафіяни й питають:

- Так що ж робити з біометричними паспортами? Адже афонські старці забороняють їх брати!

А коли священик допитується, які ж саме старці та чому забороняють, чує у відповідь посилання на невідомого перехожого.

* * *

До квартири у П’ятихатках дзвонить чемна дамочка й пропонує встановити супутникову антену. У відповідь на питання:

- А для чого це, в мене ж є кабельне телебачення? - відповідає: - Ну как же, Вы ведь сможете смотреть российские каналы, которых у нас не показывают по кабельному. А правду передают только там.

* * *

На Кутузовському базарі в оточенні кількох простодушних слухачок стоїть особа непевної статі з сигаретою в зубах і пояснює:

- Так ведь никакой Украины никогда не было, это всё выдумки! Есть только одна Русь, Россия, и мы должны к ней присоединиться.

* * *

Російські  спецслужби з давніх давен майстерно користувалися найпримітивнішим, а разом з тим і найбільш ефективним методом поширення інформації, названим у просторіччі «одна баба сказала». Водночас же вони боялися застосування аналогічних методів ворогом і нещадно карали всіх пліткарів.

Скільки б ми не іронізували над цим феноменом, більшість із наших земляків виявляють дивовижну невибагливість, коли слухають вуличні розмови біля під’їзду, на базарі, в маршрутці чи метро. Часто й поширювані попід церквою плітки приймають на віру не менше за слово проповіді. Припускаю, що й сьогодні вуличні розмови справляють на масового споживача інформації не менший вплив за телебачення чи соціяльні мережі. Адже говорять живі люди! Звідки ці люди взялися, як перевірити їхні балачки, чи переносять вони чутки зі спортивного запалу, чи ж за платню – хіба ж хто перевірить...

 

Важко привчити харківського пенсіонера, котрий з недовірою ставиться до офіційного Києва, дошукуватися прихованих джерел інформації, поширюваної в натовпі. Але цікаво, чи українські спецслужби здають собі справу в тому, наскільки інтенсивно диверсійна робота провадиться в натовпі пересічних мешканців прикордонних областей? І чи раптом не вирішили молоді працівники СБУ, що після інформаційної революції старий дідівський метод поширення пліток втратив свою ефективність?

Доки ж спецслужби зорієнтуються, раджу нашим священикам і парафіянам забирати у самозваних візіонерів зошити з «видіннями», фотографувати пліткарів на мобільні телефони й неодмінно питати документи в несподіваних відвідувачів.

 

Перлина Євгена Сверстюка

Є у Євангелії від Матея коротенька притча про купця, котрий, знайшовши дорогоцінну перлину, продав усе, що мав, аби її купити (Мт. 13:45-46). Для Євгена Сверстюка такою перлиною стала Церква. «Церква» з великої літери, рівноправними українськими помісними частинами котрої колишній правозахисник вважав власну УАПЦ та братню УГКЦ. І коли соратники-дисиденти з падінням СССР ішли в політику, Сверстюк прийняв на себе редаґування малотиражного щомісячника «Наша віра» - першої в посткомуністичній Україні православної газети. Він став найавторитетнішим і одним із найбільш незручних для ієрархії мирян, послідовно відстоюючи пріоритетність духовних цінностей, часто визначуваних ним як «чиста хоругва УАПЦ».

Ця позиція в посткомуністичній Україні була абсолютно вразливою. Цинічні прагматики, що перебрали владу від комуністичної номенклатури, не потребували духовних авторитетів. Їх влаштовувала імітація Церкви як інституції, інтереси котрої зосереджувалися б на здобутті політичного й матеріяльного зиску з традиційної релігійности українців. УАПЦ з центром у діяспорі, з незалежними лідерами виміру патріярхів Мстислава або Димитрія не відповідала запитам нових державних еліт. Тим-то материкова частина УАПЦ стає об’єктом політичних маніпуляцій. Її намагаються відірвати від діяспорного проводу, об’єднати з проукраїнською частиною Московського Патріярхату, підпорядкувати конформістам, готовим слухняно виконувати владні директиви.

Євген Сверстюк активно протистояв подібним деформаціям. Він прагнув розкрити для загалу істину, яка для нього самого стала найважливішим наслідком життєвих шукань: духовна віднова українського суспільства можлива тільки на засадах євангельських цінностей, діяльне свідчення котрих є головною місією Церкви. Віра в Церкву спонукала Сверстюка боротися за неї, боронити її християнську тотожність. Часом же захищати Церкву доводилося й від найпідступнішого ворога – внутрішнього: від слабкостей ієрархії, апатичности священства, забобонности й фанатизму мирян.

«Наша віра» Євгена Сверстюка, не приховуючи симпатій до УАПЦ, намагалася триматися на безпечній дистанції від органів церковного управління. Хоча були спроби підпорядкувати газету, зробити її суто конфесійним часописом. Найбільш плідною була співпраця газети з Патріярхією УАПЦ в 1997-2005 рр., коли «Наша віра» займала приміщення на Трьохсвятетельській 6а поряд із патріяршою канцелярією та резиденцією глави УАПЦ. На якийсь час спільними зусиллями Патріярха Димитрія (Яреми), Євгена Сверстюка, талановитих та жертовних працівників Патріярхії вдалося досягти того, про що мріяли і Патріярх, і Сверстюк: церковний центр перетворився на динамічний духовний осередок, де діяла виставка ікон, проходили наукові та мистецькі заходи, здійснювався постійний контакт проводу УАПЦ з журналістами й культурними елітами Києва. 

Брутальний фінал цього проєкту настав 4 лютого 2005 р., з приходом до влади Віктора Ющенка та його уряду, що мали власні амбітні церковно-політичні плани. Патріярхія та редакція «Нашої віри» були розгромлені, Євген Сверстюк силою викинутий на Михайлівську площу, колишній духовний центр перетворився на нічліжку для єпископів... А організатора цього розгрому президент Віктор Ющенко згодом нагородив аж двома орденами «за багатолітню плідну церковну діяльність, утвердження ідеалів духовности, милосердя і злагоди в суспільстві». Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко обмежився обіцянками повернути приміщення Патріярхії, але нічого не зробив для їхнього виконання.

Євгенові Сверстюку було тоді вже 76 років. Літня людина з гірким досвідом совєтських в’язниць і таборів. Та він не зламався! Було знайдено інше приміщення для редакції, а на богослужіння Сверстюк, як і інші київські парафіяни УАПЦ, став ходити в тісну каплицю на далеких Совках, переобладнану з колишньої підсобки... Щонеділі їздив він із дружиною через увесь Київ, працював разом з іншими над облаштуванням каплиці, а потім – над збиранням коштів і будовою храму Різдва Пресвятої Богородиці. Він реґулярно сповідався й причащався, а під час церковної процесії завжди ніс попереду хрест. І залишив цей світ Євген Сверстюк аж після того, як було збудовано й освячено храм. 

Ця віра в Церкву і вірність УАПЦ – маленькій, розколеній і дискредитованій – були тією Сверстюковою перлиною, зрозуміти вагу котрої несила для поверхових публіцистів, що беруться нині писати й готувати телепередачі про спочилого дисидента. Без розуміння сили віри Сверстюка годі збагнути, як вдалося йому зберегти свою особистість, не згодитися на пропоновані компроміси й увійти в новітню історію України як «совість української нації». На жаль, після упокоєння Євгена Сверстюка так і не почулося слів вибачення перед спочилим від тих, хто потурав знущанням над ним 2005 року, хто вдавав, ніби не помічає варварського розгрому редакції його газети, хто організовував і підтримував нищення його Церкви. 

В середні віки існувала легенда, нібито перлина утворюється, коли в море вдарить блискавка. І сам Євген Сверстюк, і його Церква прийняли на себе чимало громів та блискавок – як за совєтських часів, так і в посткомуністичній Україні. Гідно витримавши численні удари, зберегши міць духу й гостроту духовного зору, Сверстюк здобув перлину віри, варту всіх інших скарбів. Чи ж здатні ми зберегти цю перлину, не проміняти її на примарні коштовності світу? З цим питанням зупинімося на мить після молитви за спокій душі спочилого Євгена Сверстюка в день сороковин його упокоєння.

Криве люстро московських стереотипів

Не знаю, чи є в російській літературі якийсь аналог до «Салдацького патрета» Григорія Квітки-Основ’яненка. Схоже, що немає. Адже ж і сам слобожанський повістяр написав своє алегоричне оповідання, маючи на увазі сміливих на суд критиків з Москви та Петербурґа. Він, людина глибоких християнських переконань, добре пам’ятаючи: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мт. 7:1), зауважив властиву російській натурі схильність до безапеляційного осуду речей, на яких сам критик зле розуміється. Таким ото суддям адресується ключова репліка його персонажа, художника Кузьми Трохимовича: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!»

Ця репліка часто спадає на гадку, коли читаєш коментарі, статті чи доповіді російських авторів, котрі беруться аналізувати церковне життя України. До звичайних стереотипів, пов’язаних із хибним ототожненням національної вдачі українців і росіян, додається претензійний імперський комплекс, а ще - якась глибоко провінційна самообмеженість, невміння врахувати чинники, відсутні у власній реальності. І виходить, що феномени українського релігійного життя локалізуються в чужій системі етноконфесійних вимірів. Та ще гірше, що свої некоректні оцінки іноземні церковні й політичні лідери та політтехнологи намагаються спроєктувати назад, в українську дійсність. Відбиток же українських реалій у кривому люстрі чужих стереотипів виглядає неадекватно, часом комічно, стає на заваді духовному поступові, плекає різного роду комплекси й упередження.

Для російського сприйняття український досвід активного парафіяльного життя, використання національної мови в богослужіннях, відкритість до засвоєння нових форм місійної проповіді та катехизації – це модернізм, зумовлений ліберальним протестантським впливом. Але ж такою прийшла до нас київська традиція, сформована в часи свт. Петра Могили, завдяки котрій – не забуваймо! - відбувалася віднова й московського православ’я з часів патріярха Никона до єлизаветинської доби! Достатня незалежність Київської митрополії від вищої державної влади змушувала її, починаючи з княжих часів, покладатися на власні сили, шукати адекватних часові форм проповіді, творити свою навчальну мережу й довколацерковні мирянські середовища. Опір мертвотній синодальній системі ще в ХІХ ст. надихав автохтонні священичі династії та парафіяльні громади на плекання власної традиції. Почитаймо хоча б повісті вихідця з такої родини й перекладача Біблії українською мовою Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» або «Хмари»!

У ХХ ст. українська Церква відновлювала свою ідентичність поза СССР – у міжвоєнній Польщі, в Північній Америці, в повоєнній діяспорі. Не визнані канонічно до 1995 р., УПЦ в США та УАПЦ спиралися в своєму розвитку на демократичні середовища вигнанців, однозначно ворожі як комуністичній, так і монархічній ідеї. Ностальгія за втраченою батьківщиною обумовлювала настанову на відновлення автентичних київських звичаїв і обрядів, а виклики асиміляції стимулювали динамічний розвиток парафіяльного життя, зміцнення соборних засад у канонічному устрої єпархій, розкиданих по чотирьох континентах. Саме там зберігалася тяглість української церковної традиції, котра повертається в Україну після падіння СССР.

Поділ української православної громади в сучасній Україні пов’язаний не стільки з особистостями лідерів або з протистоянням консерваторів і лібералів, як у Росії, скільки з позиціонуванням стосовно двох чинників духовного життя в посткомуністичну добу – досвіду діяспори та впливу сформованої в сталінську добу РПЦ. Крім того, перехід Церков діяспори під омофор Вселенського Патріярха, що стався 1990 та 1995 рр., визначає подвійну модель помісного устрою: самопроголошеної автокефалії (її дотримується УПЦ КП) або відновленої Київської митрополії Вселенського Патріярхату (її обстоює Харківсько-Полтавська єпархія). Російсько-українська війна, що почалася навесні 2014 р., стала каталізатором пошуку свого місця в канонічних пошуках пасивною більшістю православних вірян. Попри те, що над частиною з них все ще тяжіють стереотипи, випродукувані кривим люстром імперської пропаґанди, звільнення від цих стереотипів є лише справою часу й духовного змужніння.