З княжих часів день
Покрови Пресвятої Богородиці став важливим знаком ідентичности Київської
Церкви. Він несе в собі досвід лицарського служіння рідному народові, захисту
наріжних вартостей, що сформували нашу націю – християнських, євангельських вартостей.
Матір Божа, перед якою однаково схилялися в молитві наші князі й дружинники,
гетьмани й коштові отамани, козаки й січові стрільці, увійшла в реальність
української історії не як пишна королева, а як Мати всього християнського люду.
Вона виростала над
обложеним Почаївським монастирем і обертала стріли чужинців проти них самих, захищаючи
своїх улюблених дітей материнською покровою так, як колись у видінні блаженного
Андрія у Влахернському храмі:
Ой вийшла, вийшла
Божая Мати,
на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків прогнала,
монастир врятувала.
на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків прогнала,
монастир врятувала.
1 жовтня, що після
календарної реформи стало 14-им жовтня, завжди було радісним святом зустрічі з
Небесною Матір’ю. Зустрічі в церкві, на молитві. І справжні захисники України
були водночас і оборонцями рідної Церкви, християнської віри. Глибоко закономірно,
що перші успіхи Української Повстанської Армії, в боротьбі з окупантами, що
йшли на наші землі під соціялістичними (націонал-соціялістичними чи
комуністичними) гаслами з заходу й зі сходу, було присвячено Матері Божій. А її
свято, Покрова, стало з часів Другої світової війни святом українського
війська.
Українська Автокефальна
Православна Церква відроджувалася в тих самих краях – на Волині, в Поліссі - і
тоді ж, де і коли формувалася Українська Повстанська Армія. По війні в наших
громадах у цілому світі Покрова Пресвятої Богородиці стала й днем вшанування
ветеранів УПА, днем спомину про героїчний опір загарбникам. Але передусім цей
день лишався днем молитви.
Відколи 1989 року УАПЦ повертається
в Україну, свято Покрови повсюдно стає нагодою для молитви за наше військо, за
вічну пам’ять загиблих героїв і продовження їхнього подвигу нащадками. Часом Церкві
доводилося захищати своє право на свято. Пригадую, як мене возили зі Свято-Дмитрівського
храму до Харківського міського управління міліції, щоб переконати відмовитися
від процесії до пам’ятного знаку воїнам УПА. А отцеві Віталієві Зубаку
доводилося протистояти зграї під червоними прапорами, котрі не хотіли допустити
відправи біля пам’ятного знаку воїнам УПА в Харкові.
Революція Гідности
уможливила леґалізацію святкування Покрови як Дня захисника Вітчизни. Але
виховані в СССР високопосадовці, чиновництво й партійні діячі різних
світоглядних орієнтацій взялися за освоєння нового свята. Бо що для них означає
«святкувати»? Показати себе народові в різного роду виграшних ситуаціях:
покладанні квітів до пам’ятників, зустрічах із громадськістю, нагородженні,
привітаннях. Влаштувати галасливі масові акції, розваги, концерти. А духовний
первень свята лишається десь там, поза концертними лаштунками. Або й зникає
зовсім.
Ось уже вчителька збирає
батьків, щоб порадитися: чи вітати хлопчиків із святом, так, як було заведено
на 23 лютого – адже тепер День захисника Вітчизни з 23 лютого перенесли на 14
жовтня! Десь організують відкриття пам’ятної дошки вранці, коли справжні
шанувальники пам’яти про минуле мали б бути в храмі. Державні службовці, твердо
тримаючись комуністичних традицій, шукають, де б покласти квіти о 10.00. На міському
майдані галасує ярмарок.
Державне визнання свята Покрови
– це чудовий знак усвідомлення нашим народом власної ідентичности, величних
традицій минулого – від князя Аскольда до Романа Шухевича. Однак за умов атавістичного
домінування в суспільній культурі старих совєтських стереотипів виникає реальна
загроза того, що і це свято стане об’єктом профанації. Адже можна й забути,
кого саме й за що ми насамперед ушановуємо у цей день. Забути про те, що
освячує нашу реальність присутність у ній Неба.
Втупившись у землю, постійно
озираючись позад себе, шукаючи форм відзначення християнського свята в досвіді
совєтського минулого, ми навряд чи здогадаємося зупинитися і звести зір догори.
А для цього ж і дається нам свято Покрови – як нагода помітити простягнуту над
нашим народом материнську покрову Богородиці. Помітити, аби з вдячністю
згуртуватися в молитві й відчути себе не конкурентами в політичних або
бізнесових змаганнях, а братами й сестрами, членами однієї родини, огорненої
любов’ю нашої незрадливої Матері.
Справжніх же патріотів у
цей день треба рахувати не на масових акціях, а вранці, на літургії, в храмах
традиційних українських Церков.
