Літературні ретроспекції

 

Так уже влаштована наша свідомість, що ми підсвідомо шукаємо ключі для пояснення нових феноменів суспільного життя коли не у власному життєвому досвіді, то в своєму читацькому репертуарі.

Покоління, яке прийняло на себе основний тягар протистояння чужинецькій навалі 2022 р., виростало в часи феноменальної популярности творів Джона Толкієна, насамперед трилогії «Володар перснів», яка увійшла до лектури українського читача наприкінці ХХ ст. Ворожий усьому живому Мордор асоціюється з сучасною Росією, яка кинула виклик усій світовій цивілізації, а її загарбницька орда й справді поводить себе на українських землях цілком у дусі орків - потворних варварів, котрі служать силам Зла, втілюючи в собі найгірші людські риси.

Старше ж покоління, яке півсторіччя тому захоплювалося фантастичними романами Стругацьких, вже після Чорнобильської аварії 1986 р. пригадало Зону з «Пікніка на узбіччі» (1972):

«Отож подивишся на неї – земля як земля. Сонце на неї як на всю землю світить, і нічого начебто на ній не змінилося, все начебто як тринадцять років тому... Тільки людей нема. Ні живих, ні мертвих».

Я згадую ці описи щоразу, ненадовго повертаючись у свій район Харкова – донедавна таку затишну, спокійну, чисту Північну Салтівку. Зараз це мертва Зона з поруйнованими будинками, обгорілими автомобілями, поруйнованим вибухами асфальтом…

Варварська навала на Україну, підтримана переважною більшістю сучасного російського суспільства, спонукає пригадати й інший роман, «Важко бути богом» (1964). Земні дослідники з Інституту експериментальної історії спостерігали в ньому за екзотичним світом чужої планети, де жило примітивне суспільство:

«Всі вони майже без винятків були ще не людьми в сучасному значенні слова, а заготовками, болванками, з яких тільки криваві віки історії виточать колись справжню горду і вільну людину. Вони були пасивні, жадібні і неймовірно, фантастично егоїстичні. Психологічно майже всі були рабами – рабами віри, рабами собі подібних, рабами пристрастей, рабами користолюбства. І якщо волею долі хтось із них народжувався або ставав паном, він не знав, що робити зі своєю свободою. Він знову поспішав стати рабом – рабом багатства, рабом протиприродних надмірностей, рабом розпусних друзів, рабом своїх рабів. Величезна більшість із них ні в чому не була винна. Вони були надто пасивні і надто неосвічені. Рабство їх ґрунтувалося на пасивності та невігластві, а пасивність і невігластво знову і знову породжували рабство».

Спонукувані землянами до прогресу, ці людці спокійно сприймають захоплення влади «сірими ротами» на чолі з доном Ребою – безбарвною посередністю, яка раптом зуміла повернути суспільний розвиток у минуле:

«Три роки тому він виринув із якихось запліснілих підвалів палацової канцелярії, дрібний, непомітний чиновник, догідливий, бліденький, навіть якийсь синюватий. Потім тодішній перший міністр був раптом заарештований і страчений, загинули під тортурами кілька очманілих від жаху сановників, які так нічого й не зрозуміли, і немов на їхніх трупах виріс велетенським блідим грибом цей чіпкий, нещадний геній посередності. Він ніхто. Він нізвідки. Це не могутній розум при слабкому государі, яких знала історія, не велика і страшна людина, яка все життя віддає ідеї боротьби за об'єднання країни в ім'я автократії. Це не золотолюбець-тимчасовик, який думає лише про золото і баб, що вбиває праворуч і ліворуч заради влади і панує, щоб вбивати. Пошепки подейкують навіть, що він і не дон Реба зовсім, що дон Реба - зовсім інша людина, а цей бог знає хто, перевертень, двійник, підміниш».

Натхнені доном Ребе, інопланетні мешканці з ентузіазмом виловлюють книжників, нищать усе, на чому помічають відбиток інтелекту.

Певна річ, Стругацькі писали свої романи без претензій на пророкування майбутнього для Росії. Але живі ще в ті часи спогади про роки сталінської диктатури й відносна лібералізація цензури дозволили їм вивести в фантастичному творі власні побоювання щодо перспектив відродження авторитаризму в його найпримітивнішій формі. Вони ставили питання: чи вдасться росіянам позбутися «палеоліту в свідомості»? На жаль, історія дала на це питання неґативну відповідь…

Відкриваємо справжню родину

 

Мені пощастило вирости в дружній, щасливій родині. І коли я натрапляв у Євангелії від Матея на епізод із Ісусовим протиставленням кревним родичам духовної спільноти в мене щоразу виникав - ну, може, не протест, але якийсь підсвідомий внутрішній опір.

Пригадуєте: парадоксальна незвичність Христової проповіді обурила фарисеїв, і вони почали обмовляти Ісуса. Стривожена Мати Божа разом із іншими родичами поквапилася до Сина. Коли ж Ісусові сказали, що знадвору на нього чекають мати і брати (напевне, дво- чи троюрідні або ж зведені брати), Господь відповів: “Хто моя мати і хто брати мої?” Вказавши ж рукою на своїх учнів, мовив: “Ось моя мати і брати мої! Бо хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати.” (Мт. 12:48-50).

Мало не в кожного з нас - принаймні тут, на сході України, в Харкові, - є родичі в Росії. І то часом близькі родичі. З початку війни мені вже довелося переслухати десятки розпачливих розповідей про те, як рідні люди з Росії відмовляються сприйняти наш біль. Ну нехай вже в рідні бракує сміливости до публічного протесту. Але навіть у суто приватних розмовах немає й сліду емпатії. Більше того, одні запрошують переїхати до Росії, інші ж «заспокоюють»: нічого, мовляв, ось «наші» прийдуть і врятують вас в Україні від «нацистів». Їх не зворушують розповіді ані про бомбардування мирних осель, ні про грабунки, насильства, терор на тимчасово окупованій території, свідоме руйнування господарства. Емоційний бар’єр виявляється потужнішим за кревні зв’язки.

У когось це породжує розпач. Адже сподівався на елементарне розуміння, співчуття, на родинну любов – а одержав холодну відмову розуміння, довіри. Та замість журитися за втратою родини, відчуженої війною, варто озирнутися й побачити довкола людей, не пов’язаних з тобою кревно, але близьких за духом. І слід по-новому, глибше вчитатися в Христові слова: “Ось моя мати і брати мої! Бо хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати”. Тоді, може, ми й відкриємо для себе нову, справжню родину.

Визвольний дар прощення

 

В цій жорстокій війні, коли ворог заповзявся винищити цілий народ за його прагнення жити у вільному світі, сама думка про прощення здається злочинною. Ми плачемо за загиблими родичами й земляками, знов і знов гортаємо фото понівечених осель, куди вже не повернуться господарі, з сумом проводжаємо в невідомість переселенців. У наших душах вирує гнів, випалюючи всі інші емоції. Ну де вже там говорити про прощення!

Та коли ми з головою поринемо в жаль за втраченим світом, у якому жили донедавна, та у військові тривоги, нам загрожує духовна пастка. І саме дар прощення захищає нас від психологічних узалежнень, нав’язаних війною. Адже не йдеться ані про примирення зі злом, ні про апатичну відмову від опору. В жодному разі! Завдяки цьому дарові ми, власне, здобуваємо сили для протистояння злу. Бо через прощення приходить звільнення від тягарів минулого, від незагоєних образ і не залагоджених конфліктів. Якими нікчемними виглядають вони на грізному тлі війни!

Бог через Його Церкву заохочує нас знайти в собі сили здійнятися над цьогочасним болем і сміливіше озирнутися довкола. Світ, подарований нам Творцем, не зник, не змінився засадничо. Бог ані на мить не залишив його. Він по-батьківському пильнує кожного з нас, делікатно залишаючи за нами остаточний вибір своєї життєвої позиції. І в цьому виборі ми формуємо своє майбутнє.

Суворий рубіж, який ми долаємо, відкриває нові обрії. На місці згарищ мають постати нові світлі споруди, замість самогубчих партійних і кланових чвар очікуємо на формування культури суспільного консенсусу,  а пошук талановитої молоді та її заохочення має зробитися абсолютним пріоритетом – і в науці, і в бізнесі, і в громадському житті. Вже зараз маємо готуватися до цього. Тим-то вчитися мудро й далекоглядно оперувати визвольним даром прощення – запорука успішного входження в мирний, творчий завтрашній день.