Апломб не рятує від помилок

Увечері 21 серпня 2017 р. київський літературознавець Михайло Наєнко опублікував на своїй сторінці «Facebook» критичну нотатку «Жах», де справедливо закидав столичним журналістам незнання літературної минувшини. Саме цим він пояснював помилкове твердження, почуте в дискусії на "Громадському радіо", нібито українська література стає «міською» лише в 20-і рр. ХХ ст. Але, прагнучи обґрунтувати «міський» характер національної літератури з часів Середньовіччя, автор, котрий завжди спеціалізувався на «українській радянській літературі», а з 1991 р. – на українській літературі ХХ ст., пише:

«Орнаментальне "Слово про Ігорів похід" (12 століття) - це що - сільська"" поема? Ренесансно-барокова "Роксоланія" Кльоновича (17 ст.), в якій маємо унікальну поетизацію Києва, це що - теж "село"? Дві бароково-класицистичних і романтичних збірки віршів Г. Сковороди (ХVIII ст.) - "сільські", чи, може, ні?»

Вирішивши допомогти авторові виправити помилки, я уточнив:

Ігор Ісіченко Поема "Роксоланія" вийшла друком 1584 р. Це не 17 ст. Відома збірка віршів Григорія Сковороди "Сад божественних пісень". А яка друга? Пишучи на відповідальну тему й доводячи правильну тезу, варто бути точним у фактах.

Я сподівався від колеґи репліки на кшталт: «Дякую, владико, вже виправляю». Натомість з подивом прочитав ось таке:

Михайло Наєнко Пане Ігоре - у Сковороди ще є "Байки харківські"... Можна було б і знати як колишньому нашому аспіранту.... А в "Роксоланії" я справді "вкрав" шість років.... Можна подавати до прокуратури.... В Україні вона стала відомою таки в ХVІІ ст. А перекладена українською коли? Отож-бо.... Але ж, розумієте, не в тому річ...

Довелося перепитати:

Ігор Ісіченко Байки Харківські написані віршами, Ви вважаєте?

І ось що читаю у відповіді:

Михайло Наєнко Є таке поняття, як ""поезія в прозі". Сковорода "чистим" прозаїком ніколи не був. Навіть у своїх філософських діалогах - він поет, фантазер, міркувальник. А байка завжди була поетичним жанром. Від Езопа до Лафонтена, Глібова і Пилипенка... Але в нас розмова про інше: я ще не згадав вище, що, наприклад, ні Леся, ні Франко теж не були "сільськими" письменниками. А "Кожум'яки" Нечуя ("За двома зайцями" М. Старицького) це взірець урбаністичної комедії, хоча й писані ще в часи вимушеного "сільського" реалізму. Ця комедія за кількістю переглядів у Ютубі, між іншим, поступається лише "Різдвяній ночі"... Це я кажу для малоосвічених журналістів, а філолог усе це повинен знати "з пелюшок"...

Не будемо зачіпати самої дивної антитези «сільської» та «міської» літератури. До речі, й у поемі польського письменника Севастяна Кльоновича, виданій у Кракові 1584 р. (за 16, а не за 6 років до XVII ст.) латинською мовою й відразу ж поширеній в Україні як частині Речі Посполитої, йшлося не стільки про занепалий стародавній Київ, скільки про екзотичні для автора сільський побут, природу та звичаї русинів. Українською мовою поему було перекладено лише в др. пол. ХХ ст., але ж у XVI-XVII ст. латинською мовою володіли всі освічені мешканці Речі Посполитої, і проблем у доступі до тексту не було. 

Та й «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди швидше пройнятий антиурбаністичними мотивами, ніж «міськими»:

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,

Буду вѣк мой коротати, гдѣ тихо время бѣжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина!

Про коректність вживання понять «ренесансний», «бароковий», «класицистичний», «романтичний» можна також сперечатися. Але це справді інші, концептуальні проблеми.

Автор цілком доречно спростовує тезу про «споконвіку сільський» характер української літератури. Наше середньовічне, ренесансне, барокове письменство дає для цього безліч матеріялів. Михайло Наєнко, котрий ніколи фахово не займався історією літератури X-XVIII ст., використав найменш вдалі з них. Тож коли компетентніший за нього в цьому періоді колега, котрий ніколи не був аспірантом Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка, а захищав там дисертацію лише як пошукач, працюючи викладачем історії української літератури X-XVIII ст. в Харківському університеті з 1981 року й досі, дає йому слушні поради, варто було б до них дослухатися. Натомість у відповідь лунають зневажливі слова...

Річ не в тім, що «Роксоланія» Севастяна Кльоновича опублікована й поширена не в XVII, а в XVI ст. і що «Байки Харківські» Григорія Сковороди написані таки прозою (як, до речі, й байки Езопа), а не віршем. Проблеми культури наукової дискусії – ось що справді важливо. Ми ще не забули той час, коли для перемоги над опонентом досить було звинуватити його в «українському буржуазному націоналізмі», пропаґанді «теорії єдиного потоку», «безбуржуазности української нації» тощо. Виховані за тих умов автори дуже легко змінюють свою лексику на псевдопатріотичну, зберігаючи риторичну стратегію: нейтралізувати опонента шляхом його дискредитації. 

Правда і лише правда, а не помноження міфів, може зробити нас по-справжньому вільними (Ін. 8:32). Кому ж, як не академічним середовищам України, насамперед гуманітарним, варто було б давати взірець солідарного змагання за правду! Правду про наше минуле, нашу ідентичність, нашу культуру. У цьому змаганні ми однодумці. Тож і поводити себе нам личило б як доброзичливим соратникам, а не як самозамилованим полемістам, у яких апломб виступає щитом від доречних зауважень.

Дві віри

Час від часу до мене через соціяльні мережі звертаються незнайомі люди з проханням про молитву або пораду. Ось і востаннє якась наполеглива жінка з іншого кінця України почала - швидше навіть не просити, а вимагати, - аби я «записав її на молитву» й замовив за неї три акафісти. Коли я обережно поцікавився, чому саме акафісти, й пообіцяв пом’янути її ім’я на літургії, співрозмовниця обеззброїла мене питанням:

-         - Як це?

Я спробував пояснити, що з усіх богослужінь літургія – найважливіше, і запитав, чи має ця пані катехизис і чи читає вона Святе Письмо. Відповідь була ще виразніша:

-         - Ні, а що?

При цьому пані О. повідомила, що вона сповідається і що «створила у ФБ групу молитовних прохань», а через це потребує «благословення на молитву за всіх, хто буде потребуватиме цього і на кожного учасника даної групи».

Якби ж то йшлося про одну віртуальну зустріч і про одну чужу парафіянку! Кого зі священиків не лякали соціологічні опитування, за якими виходило, що добра третина людей, які називають себе «православними», не вірить у Бога, а віра решти дуже часто далека від християнства!

В багатьох дослідженнях про середньовічну Русь фігурує поняття «двовір’я». Це коли людина формально належить до Церкви, хрещена, відправляє церковні обряди, але не зреклася і поганських культів, вірить у забобони й прикмети, поклоняється магічним предметам, упевнена в їхній силі. 

Парадоксальним чином, попри тисячолітню просвітницьку місію Церкви, ми й сьогодні примудряємося сполучати в парафіяльних громадах дві віри. Поряд із офіційною вірою в Євангеліє, у відкупительну місію Ісуса Христа успішно функціонує віра в магічну силу слова, в самостійну чудовну дію чарівних предметів, у езотеричні здібності духовної особи. Тільки що замість сказань волхвів і простору чарівних дібров міфологічна свідомість сучасника формується книгами Толкіна і Джоан Ролінґ, функціонує у віртуальному просторі електронних мереж.

Жертовна віра зустрічається з вірою прагматичною, віра в Христа – з вірою в самостійну цілющу силу кадильного диму та святої води. Євангеліє зустрічається з казкою. Саме це, а не політичні орієнтації церковних ієрархів або інтерпретація канонів, є фундаментальною причиною поділу Церкви. На жаль, причиною, від якої ми часто ховаємося.
 

Я помітив, що громади Харківсько-Полтавської єпархії найчастіше залишали особи, чиї прагматичні очікування не були враховані. Когось не задовольняла скромна роль у парафії, хтось не відчував себе належним чином приголубленим, а ще хтось прагнув прилучитися до впливовішої та багатшої спільноти. Найчастіше ж утікачам бракувало поганства – особливих позалітургійних молитов, авторитарних батюшок-чудотворців із претензіями на езотеричні таланти, загадкових ритуалів. Бракувало атмосфери присмеркової таємничости. І вони йшли туди, де зуміли задовольнити поганські запити: де плакали ікони, батюшки вичитували біснуватих, літургія губилася за зливою треб... Ішли в країну фантазії.

Кожен із нас – і священик, і мирянин – має обирати між світлою прозорістю Євангелія і тьмяним світом чарівної казки. Між реальністю і грою. Однак слід пам’ятати: помилка в цьому виборі може коштувати нам значно більшого, ніж життя, - коштувати вічности.