Новий календар? А чом би й ні?

Рік у рік зростає число передріздвяних публікацій, які вимагають – саме вимагають! – святкувати Різдво Христове 25 грудня за новим календарем. А наприкінці 2017 р. число таких публікацій стрімко зросло. То тут, то там до священиків підходять найбільш політично активні миряни, вимагаючи святкувати Різдво «разом із Європою». І є священики, ладні вже зараз правити різдвяне богослужіння двічі – і 25 грудня (для «прогресивної» частини парафії), і 7 січня (для «консерваторів»).

У цьому можна помітити неприємні ознаки конформізму й комплексу меншовартости. Адже для певної частини наших співвітчизників вихідним імпульсом для святкування Різдва на 13 днів раніше стає ухвала Верховної Ради про встановлення 25 грудня вихідного дня. Виходить, критикуючи державну владу за соціяльну політику, люди готові визнати її за вищий церковний авторитет.

Заявляють також і про необхідність позбутися ще однієї з рис, що відрізняють українські церкви на рідних землях від західних християн. А тут вже помітно й украй небезпечний страх бути несхожими на інших. Правда, виправдовується цей страх давнім гаслом Миколи Хвильового: «Подалі від Москви!» Але ж хіба ми прийняли юліянський календар від Москви, а не навпаки – українські місіонери принесли його на землі, де згодом утворилося Московське царство?

Суворо кажучи, істотних канонічних перешкод для прийняття українськими церквами нового календаря немає. Навпаки: оскільки майже 100 років тому Всеправославний конґрес 10 травня - 8 червня 1923 р. схвалив перехід на новий календар церковних свят, церкви, що визнають вищий авторитет Константинопольського Патріярха, мали б прийняти цю реформу. Зрештою, її проєкт розглядався в Константинополі задовго до булли папи Григорія ХІІІ «Inter gravissimas» з 24 лютого 1582 р., якою офіційно запроваджувався новий календар, названий на ім’я папи «григоріянським».

Але варто б пригадати історію невдалих спроб змінити церковний календар в Україні.

Запровадження григоріянського календаря в Речі Посполитій 1582 р. викликало потужний опір християн східного обряду, які вимагали зберегти за ними право дотримуватися старого стилю. З’являються перші полемічні твори на цю тему – досить згадати памфлет Герасима Смотрицького «Календар римський новий» (1587). Боротьба за збереження старого календаря стає першою тріщиною в досить монолітній доти системі міжконфесійних стосунків у Речі Посполитій – державі, яку в епоху Ренесансу називали «притулоком для єретиків» і яка славилася нечуваною в тогочасному світі віротерпимістю. А далі починається процес, про який з сумом згадав Тарас Шевченко в посланні до земляків:

Польща впала,

Та й вас роздавила!

Станіславівський греко-католицький єпископ Григорій Хомишин у лютому 1915 р. видав пастирський лист із повідомленням про перехід на григоріянський стиль у відзначенні церковних свят. Його ініціятива наштовхнулася на масовий опір. У багатьох парафіях галицькі селяни воліли працювати в «нові» свята на полі, а в шановані ними свята за старим календарем змушувати пароха відправляти належні богослужіння. З прихильників же нового календаря вони знущалися, називаючи їх «руськими поляками», котрі «сьогодні тільки свято з поляками обходять, з потому ... нашу руську церкву на польський костел перемінять» (спогади о.Келестина Костецького). Зрештою єпископ змушений був відкликати свій декрет, хоча, служачи в приватній каплиці, продовжував керуватися григоріянським календарем.

12 квітня 1924 р. рішення про перехід на новий стиль схвалив був Синод Автокефальної Православної Церкви в Польщі – переважно української за своїм складом (до міжвоєнної Польщі належали Волинь, Підляшшя і Холмщина). Але парафіяни відмовлялися ходити до церкви в свята за новим календарем, натомість збиралися перед храмами й вимагали від священиків відправляти урочисті богослужіння, коли свята відзначалися за народною традицією. Поліція розганяла народ, притягала священиків до відповідальности... Зрештою, було дозволено парафіям, які воліли зберегти старий стиль, дотримуватися його й надалі.

Для світської людини, якій ідеться лише про день святкування Різдва, особливих проблем у зміні цього дня немає. Для церковної ж спільноти мова йде про цілковиту зміну ритму річного циклу богослужінь. Без усвідомлення необхідности й природности цієї зміни вона може викликати небезпечне напруження в стосунках і поділи в громаді.

Чи ж можлива нині зміна календаря в наших церквах? Так! Але вона вимагає не озирання на позицію влади, на Московський Патріярхат або Європу, а подолання забобонного страху перед змінами й просвітницької праці в кожній громаді. Бо ж хіба мало в нас людей, які вважають, що Різдво Христове відзначається 7 січня, Богоявлення – 19 січня, а Благовіщення – 7 квітня? Та навіть у виданні українського перекладу «Житій святих» Фондом пам’яти митрополита Володимира Сабодана церковні свята датуються днями нового стилю, на які припадають старокалендарні дати! Там вже датою Богоявлення саме і є 19 січня. Абсурд!

Подолання цього абсурду, перехід на новий стиль передбачає солідарну волю свідомої християнської громади, спрямовувану освіченими й відповідальними священиками. Треба самим зрозуміти й переконливо пояснити спільноті, чому старий календар помилковий та чому виникла потреба виправити цю помилку. Годі досягти цього без зрілої співдії українських церков київської традиції. В іншому разі календарна реформа може спровокувати тільки нові поділи, протистояння, розколи.

Наукова організація праці «по-каразінськи»

Колись, у дитинстві, мені сподобалася брошура з батькової бібліотеки – «Организация и управление: опыт США» (1965). Її написав Валерій Терещенко, один із перших в СССР спеціялістів із менеджменту. Цікава особистість: він народився 1901 р. на Кубані, еміґрував після розгрому «білої армії», здобув освіту в Чехословаччині й США, потім 30 років працював у американській економіці, а 1960 р. повернувся в СССР. До речі, помер він уже в незалежній Україні 1994 р.

У цій брошурі серед іншого наводився епізод, що мав свідчити про невправне наслідування американської організації праці в поштовій службі Індії. Там за взірцем США повісили поряд різні поштові скриньки для листів по Індії та в зарубіжні країни, для звичайних та авіа листів, аби менше було мороки з їхнім сортуванням. Але іноземці помітили, як уранці босий індус відкриває всі ці скриньки й зсипає разом листи з них, аби потім заново сортувати в поштовому відділенні.

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, який входить у перші числа загальнонаціональних рейтинґів за рівнем наукового розвитку, вирішив видати антологію творів письменників, пов’язаних із університетом. Викладачі повинні підготувати біографічні довідки, знайти репрезентативні твори й подати їх упорядникам.

І ось виявляється, що потім документи, подані в електронному вигляді, роздруковують, передають технічним працівникам і ті заново набирають тексти на комп’ютері зі своїми помилками. А вже тоді тексти повертають викладачам, які мусять перевіряти їх та виявляти чужі помилки.  

Наукова організація праці! Ну чисто як у босого індуса півстоліття тому...

Чи вбережемо ми Покрову від совєтизації?

З княжих часів день Покрови Пресвятої Богородиці став важливим знаком ідентичности Київської Церкви. Він несе в собі досвід лицарського служіння рідному народові, захисту наріжних вартостей, що сформували нашу націю – християнських, євангельських вартостей. Матір Божа, перед якою однаково схилялися в молитві наші князі й дружинники, гетьмани й коштові отамани, козаки й січові стрільці, увійшла в реальність української історії не як пишна королева, а як Мати всього християнського люду. 

Вона виростала над обложеним Почаївським монастирем і обертала стріли чужинців проти них самих, захищаючи своїх улюблених дітей материнською покровою так, як колись у видінні блаженного Андрія у Влахернському храмі:

Ой вийшла, вийшла Божая Мати,
на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків прогнала,
монастир врятувала.

1 жовтня, що після календарної реформи стало 14-им жовтня, завжди було радісним святом зустрічі з Небесною Матір’ю. Зустрічі в церкві, на молитві. І справжні захисники України були водночас і оборонцями рідної Церкви, християнської віри. Глибоко закономірно, що перші успіхи Української Повстанської Армії, в боротьбі з окупантами, що йшли на наші землі під соціялістичними (націонал-соціялістичними чи комуністичними) гаслами з заходу й зі сходу, було присвячено Матері Божій. А її свято, Покрова, стало з часів Другої світової війни святом українського війська.

Українська Автокефальна Православна Церква відроджувалася в тих самих краях – на Волині, в Поліссі - і тоді ж, де і коли формувалася Українська Повстанська Армія. По війні в наших громадах у цілому світі Покрова Пресвятої Богородиці стала й днем вшанування ветеранів УПА, днем спомину про героїчний опір загарбникам. Але передусім цей день лишався днем молитви.

Відколи 1989 року УАПЦ повертається в Україну, свято Покрови повсюдно стає нагодою для молитви за наше військо, за вічну пам’ять загиблих героїв і продовження їхнього подвигу нащадками. Часом Церкві доводилося захищати своє право на свято. Пригадую, як мене возили зі Свято-Дмитрівського храму до Харківського міського управління міліції, щоб переконати відмовитися від процесії до пам’ятного знаку воїнам УПА. А отцеві Віталієві Зубаку доводилося протистояти зграї під червоними прапорами, котрі не хотіли допустити відправи біля пам’ятного знаку воїнам УПА в Харкові.

Революція Гідности уможливила леґалізацію святкування Покрови як Дня захисника Вітчизни. Але виховані в СССР високопосадовці, чиновництво й партійні діячі різних світоглядних орієнтацій взялися за освоєння нового свята. Бо що для них означає «святкувати»? Показати себе народові в різного роду виграшних ситуаціях: покладанні квітів до пам’ятників, зустрічах із громадськістю, нагородженні, привітаннях. Влаштувати галасливі масові акції, розваги, концерти. А духовний первень свята лишається десь там, поза концертними лаштунками. Або й зникає зовсім.

Ось уже вчителька збирає батьків, щоб порадитися: чи вітати хлопчиків із святом, так, як було заведено на 23 лютого – адже тепер День захисника Вітчизни з 23 лютого перенесли на 14 жовтня! Десь організують відкриття пам’ятної дошки вранці, коли справжні шанувальники пам’яти про минуле мали б бути в храмі. Державні службовці, твердо тримаючись комуністичних традицій, шукають, де б покласти квіти о 10.00. На міському майдані галасує ярмарок.

Державне визнання свята Покрови – це чудовий знак усвідомлення нашим народом власної ідентичности, величних традицій минулого – від князя Аскольда до Романа Шухевича. Однак за умов атавістичного домінування в суспільній культурі старих совєтських стереотипів виникає реальна загроза того, що і це свято стане об’єктом профанації. Адже можна й забути, кого саме й за що ми насамперед ушановуємо у цей день. Забути про те, що освячує нашу реальність присутність у ній Неба.

Втупившись у землю, постійно озираючись позад себе, шукаючи форм відзначення християнського свята в досвіді совєтського минулого, ми навряд чи здогадаємося зупинитися і звести зір догори. А для цього ж і дається нам свято Покрови – як нагода помітити простягнуту над нашим народом материнську покрову Богородиці. Помітити, аби з вдячністю згуртуватися в молитві й відчути себе не конкурентами в політичних або бізнесових змаганнях, а братами й сестрами, членами однієї родини, огорненої любов’ю нашої незрадливої Матері.

Справжніх же патріотів у цей день треба рахувати не на масових акціях, а вранці, на літургії, в храмах традиційних українських Церков.

ДАІ повертається

Недільний ранок 3 вересня. Харків ще тільки прокидається, і рух на вулицях ледь-ледь жвавішає. Ми з моїм сусідом і настоятелем Свято-Дмитрівської парафії о. Віталієм Зубаком їдемо до церкви на літургію. З нами в машині – 70-річна мати о. Віталія. Я міркую над проповіддю, о. Віталій, шофер із 36-річним стажем, вправно і акуратно веде машину.

Та ось, щойно ми чемно перетинаємо майже порожнє перехрестя вулиць Шевченка й Весніна, лунає пронизлива сирена, а за кілька секунд – оглушливий голос із гучномовця, який російською мовою наказує нам зупинитися.

О. Віталій здивовано виходить із машини. Їхав він, скрупульозно дотримуючись правил, нічого нібито не порушив. Але тут на нього, авторитетного 54-річного священика, агресивно накидається молодик у формі, який грубо звинувачує його в порушенні. Правда, ніяк не може вигадати, в якому. Спершу заявляє, що водій не включив покажчик повороту при перелаштуванні в інший ряд. Потім, коли це звинувачення спростували, - нібито водій «подрезал» машину патрульної служби. А потім, коли й це довести не вдалося, - що він поїхав на червоне світло. Звичайно, говорить молодик по-російському: так зручніше хамити.

Ми починаємо турбуватися: час минає, а в церкві чекають на сповідь діти, яких маємо благословляти на початок навчального року, парафіяни вже збираються на богослужіння. Я фотографую машину патрульної служби й ставлю фото в соціяльні мережі, пояснюючи, що нам зривають богослужіння. Адже наші молодші парафіяни стежать за смартфонами й оперативно прочитають тривожне повідомлення та попередять інших.

А о. Віталія тим часом продовжують тортурувати. Переконавшись, що він не лякається й не піддається на провокації, йому нахваляються показати відеозйомку, котра засвідчить порушення правил дорожнього руху. Він погоджується, і патрульні виявляться змушеними шукати обіцяне відео. Довго не можуть знайти, а потім показують щось мініятюрне на маленькому екрані, де немолодий священик нічого не може розібрати.

Розуміючи, що від нас чекають або торгівлі, або скандалу, який можна буде використати, я не виходжу з машини. Але й туди чути, як брутально, по-хамському звертаються хлопчаки до поважної людини, ніби до затятого злочинця. І пізнаю добре пам’ятні зухвалі голоси патрульних ДАІ, таких вправних у приниженні людської гідности зупинених ними водіїв.

Мені пригадалося, як наш парафіянин у Лондоні возив мене містом і зупинився біля Букінгемського палацу. Для порівняння уявіть, що в Києві водій зупинив авто на Банковій вулиці, навпроти президентської адміністрації. Я пішов на хвилинку подивитися на палац, а водія помітив поліцейський. Він неквапливо підійшов до машини, співчутливо поглянув на водія й доброзичливо запитав:

- Що, пішли до палацу?

- Та так...

- Ну почекай ще трохи, та не затримуйся, бо тут стояти заборонено.

І поліцейський пішов собі геть.

Ви уявляєте собі такий діялог із нашими патрульними? Правда, торік і позаторік нам демонструвалися зворушливі сценки, коли нові поліцейські переводили бабусь через вулицю й мчали на виклик, аби допомогти впоратися з хуліганом. Але невдовзі все почало скочуватися на давні совєтські рейки. І крізь нову форму все виразніше почала пробиватися хамська зверхність, ворожість до людей, яких носій форми мав би захищати й шанувати як своїх працедавців.

Я з деякою недовірою ставився до щораз частіших розповідей про брутальну поведінку наших силовиків. На жаль, тепер мусив переконатися: минуле повертається... ДАІ, ніби той дракон з п’єси Євгена Шварца, знов виходить на полювання. А це нагадує: Революція Гідности не завершилася. Захищати її здобутки й продовжувати її мусить кожен із нас на своєму місці. Саме тому я наполягатиму, щоб о. Віталій Зубак боронив свої права в суді, а не корився сваволі молодиків у поліцейській формі, знахабнілих від власної безкарности.