Княгиня Ольга

 

Княгиня Ольга (сканд. Helga) – надзвичайно цікавий і характерний персонаж. Її активна участь у державному житті, сувора й жорстока вдача різко констрастують із пасивною роллю жінки на тогочасному Сході, навіть в елліністичному світі. Поява Ольги в літописному сюжеті за 945 р. нагадує міфологічних жінок-валькірій із скандинавських саг - духів битв і смерти, кривавих месниць. Всі свої дії вона підпорядковує помсті древлянам за смерть чоловіка. Причому сюжет будується на епічній засаді потрійности. В його основі лежить діалог двох етичних систем, які керуються протилежними ціннісними орієнтирами. Древляни-слов’яни вважають, що, вбивши хижого князя Ігоря, вони здобули право на його вдовицю, Ольгу, котра переходить до коростенського правителя Мала. А руська (варязька) княгиня не може заспокоїти свого сумління, доки не винищить усіх, кого вважає винним у смерті чоловіка.

Спочатку до Ольги припливають Дніпром древлянські посли, щоб сватати її за свого князя. Ольга не відмовляється, але радить послам вимагати, аби їх на знак пошани несли до палацу на човнах. У цій підступній пораді приховується танатологічна символіка: скандинавських воїнів ховали, спалюючи в поховальному човні. Опис такого поховання залишив арабський мандрівник Ахмад ібн Фадлан (Х ст.). Не спостерігши прихованих конотацій, древляни дослухалися порад княгині й загинули: їхні човни вкинули до ями й засипали землею.

Потім Ольга запросила прибути на сватання знатних древлян і запропонувала їм помитися в лазні. Коли гості стали митися, їх замкнули й спалили. Тут також можна виявити алюзії до похоронного обряду: тіла померлих і зараз обмивають перед похороном, а давні скандинави практикували кремацію.

Нарешті Ольга влаштовує на могилі чоловіка під Коростенем поминальну трапезу, запрошує на неї древлян і, коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «И исъсѣкоша ихъ 5000» («І посікли їх п’ять тисяч») – констатує літопис.

У статті за 6454 (946) р. описується похід на древлянську землю. Ольга вирушила в похід із зовсім юним сином Святославом. Княжа дружина перемогла древлян у бою й обложила Коростень. Після тривалої облоги Ольга позірно згодилася взяти з Коростеня символічну данину - по три голуби й три горобці від оселі. Одержавши птахів, до кожного з них дружинники прив’язали трут і запалили його. Птахи полетіли до своїх гніз у солом’яних стріхах дерев’яних хат, які відразу зайнялися. Коростень згорів ущент.

Подвиги перших варязьких князів – Олега, Ігоря, Ольги - зберігають у літописному викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї.

Характеротворча модель літопису кардинально змінюється, коли в статті за 6463 (955) р. ідеться про хрещення княгині Ольги. Ця подія пов’язується з поїздкою до Константинополя – на час написання «Повѣсти временных лѣт» патріаршого центру, якому підлягала Київська митрополія. Літописна розповідь перетворює історію хрещення на дотепну інтригу. Візантійський імператор, зустрівшись із Ольгою, захопився її мудрістю й красою і запропонував стати його дружиною. Ольга не відмовилася, але нагадала, що вона язичниця, а отже, не може вінчатися з християнином. Ольга виявила готовність прийняти хрещення, але за умови, що хрещеним батьком при цьому буде сам імператор. Виходить, що вона знала церковні канони краще, ніж імператор-християнин. Бо після хрещення, коли імператор нагадав про свою пропозицію, Ольга позірно здивувалася:

«Како мя хощеши поняти, а крѣстив мя сам и нарек мя дщерь? А въ крестьянѣх того нѣсть закона, а ты сам вѣси». И рече цесарь: «Переклюка мя, Олга».

«Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго»

Зберігаючи базовий характеротворчий чинник – мудрість Ольги, літопис переводить його реалізацію в інший вимір. Ольга далекоглядно обирає християнство візантійського обряду, налагоджує духовний зв’язок із Константинополем, але дипломатично захищається від політичної залежности й робить прийняття християнства наслідком свого свідомого вибору, а не місіонерського впливу проповідників. Знаковим є зіставлення візиту княгині до Константинополя з приїздом до царя Соломона в Єрусалим біблійної цариці Савської («цесарицы ефіопьскія»), про який розповідає Третя книга Царств (1 Цар. 10:1-13).

Поїздка княгині Ольги до Константинополя й справді відбулася, але дещо пізніше, 957 р. Візантійські джерела, описуючи її, нічого не говорять про хрещення – неймовірна річ, якби хрещення таки справді мало місце. Більше того, в цих джерелах згадується про присутність серед супроводу руської княгині її духівника. Отже, Ольга вже була на той час християнкою. І не можна виключити, що її хрестили не грецькі, а західні місіонери. Переказ же про хрещення Ольги в Константинополі мав зміцнити історичні підвалини належности Руси до східнохристиянського, візантійсько-слов’янського цивілізаційного простору.

Під 6477 (969) р. у зв’язку з повідомленням про її смерть наводиться похвала княгині Ользі, написана за гимнографічним взірцем. Ольга прославляється як свята, що визначає перелік її чеснот.

Деокупована Балаклія: чи пішов геть «русскій мір»?

Наближається перша річниця визволення міста. Приїзд до нього викликає радісне відчуття повернення до миру. Вирує ринок, відкрито більшість крамниць, допізна працює кафе. На вулицях доволі людно, машин не менше, ніж у довоєнні часи. На пагорбі група дітей у національному вбранні готується до запису виступу. А з самого пагорба відкривається розкішний пейзаж долини річки Балаклійка та районів Лагері та Лагерські Піски – аж до колишнього цементного заводу, перед яким стояли рік тому передові позиції українського війська.

З іншого боку пагорба видно міст, через який іде дорога на Байрак, де також стояло наше військо.

Очікуючи наступу з цього боку, росіяни спробували закріпитися на пагорбі, накопали шанців. Вони не припускали, що наступ почнеться з протилежного боку, через Вербівку, і окупанти будуть змушені стрімко тікати.

Балаклійці завжди дуже дбали про цвинтар на Пісках, за мостом. Але цвинтар опинився в зоні протистояння. На нього падали снаряди, його мінували, аби зупинити наступ українського війська. Тому вже другий рік більшість могил недоступна для родичів. Говорять, що час від часу чути вибухи мін. Могили копають на узбіччі, не зважуючись заходити вглиб цвинтаря, буйно порослого бур’янами.

Ворог утік, але сліди його перебування залишилися. Не тільки в понівечених будинках і на замінованих узбіччях доріг. Свідомість багатьох мешканців міста і до вторгнення перебувала в полоні російських міфів. Про це дбала місцева адміністрація, зокрема, міський голова, який, здавши місто росіянам, утік за північний кордон. День побєди, перше травня, восьме березня та інші знакові для «русского міра» дати відзначалися тут на  муніципальному рівні, в школах, коли не було комісії, вчителі історії повторювали давні наративи. Міський голова, сам родом із українського села Вербівка, ніколи публічно не послугувався українською мовою. Культовими місцями були пам’ятники «героям великої вітчизняної війни», «виконавцям інтернаціональної місії в Афганістані» тощо. Центральний майдан називався іменем останнього першого секретаря райкому КПСС. Місто жило минулим. Патріотична спільнота була майже непомітна на загальному тлі.

Чи сталися якісь якісні зміни з визволенням міста? З кількох побіжних розмов це встановити неможливо. Але тривожить брак певності в майбутньому і віри в нього. Пригадують, як, відступаючи, росіяни обіцяли повернутися. З тривогою дослухаються до новин з-під Куп’янська. Ремствують на брак робочих місць. Значна частина городян назавжди виїхала в чужі краї.

Але найбільшим джерелом зневіри стає висновок про те, що за час війни нічого не змінилося в стосунках простої людини зі світом чиновництва. До влади повертаються старі особи з оточення втеклого в Росію мера. До відповідальности за колаборанство притягаються звичайні працівники сфери обслуговування, які дбали про збереження каналізації, водопостачання, електромереж. А справді значущі особи, як пліткують, відкупилися від звинувачень і повертаються на свої місця. Волонтерську допомогу роздають ті, хто розподіляв був гуманітарну допомогу з Росії.

Чи правдиві ці плітки? Сподіваюся, ні. Але дуже тривожить загальна апатія, зневіра в можливості змінити щось кардинально. Балаклія застигла в очікуванні, змирившись зі статусом депресивного провінційного містечка.

Катастрофічно бракує об’єкту суспільної довіри. Армія? Городяни не можуть забути, як їх здали окупантам у березні 2022 року, як тікали через Вербівку українські солдати. Віра? Три парафії Московського Патріярхату навряд чи збирають у звичайну неділю більше як кількадесят бабусь разом узяті, та й не схожі вони на джерело віри. Волонтери від інших конфесій сприймаються як місіонери, котрі гуманітарною допомогою хочуть підкупити місцевих жителів. Мова? Після кількох десятиріч її викорінення вона, хоч і важко, повертається в сферу повсякденного спілкування – правда, в далекій від літературної норми діалектно-суржиковій версії. Але було б зарано говорити про усвідомлення її цінності як фундаментальної ознаки власної ідентичности.

Порівняно з радикальними зрушеннями в масовій свідомості Харкова ситуація в Балаклії розчаровує. Боюся, що це властиве не тільки моєму рідному місту, а й багатьом іншим східноукраїнським містам, уже звільненим чи щойно  звільнюваним українською армією. Перемоги на полі бою стають незворотніми тоді, коли переможець упевнено закріплюється на здобутих позиціях. А цими травмованими війною позиціями є душі наших недовірливих і обережних земляків, насторожену замкненість яких ще належить подолати.