Моя мама, Марія Дмитрівна, народилася 15 вересня 1927 року на Смоленщині, в Єльнинському районі, в типовій російській глибинці. Стовідсоткова росіянка, мама й прізвище мала до одруження суперросійське – Москальова. Десь у глибині її дитячих спогадів лишився буколічний образ рідного хутора й біль за ним, коли землю відібрали, а мамину родину переселили до села Ізмайлове.
Маминому батькові, дідусеві Дмитрові, довелося на якийсь час тікати з села до Москви, щоб його не заарештували й не вислали як куркуля. Хоча потім його вже не займали, навіть обрали головою колгоспу. А на початку війни дідусь опинився в червоних партизанах і потрапив у полон. Хтось переказав бабусі, що бачив його заарештованого, і старша донька, Ганна, подалася на розшуки. Однак вона сама зникла, дідусевих же слідів так і не вдалося відшукати...
Війну бабуся Наталя зустріла без чоловіка з трьома дітьми, з яких мама була старшою. Двох моїх дядьків звали Любомир і Володимир. Виживали завдяки важкій праці, значна доля котрої падала на маму. Бабуся була неписьменною й захоплювала мене надзвичайно колоритним західноросійським діялектом, дуже близьким до білоруської мови. Її дату народження вираховували вже аж на старості, коли треба було переїздити до нас, у Балаклію, і їй заходилися оформлювати паспорт. Рік народження бабуся пам’ятала, а от даті народження дітей у багатодітних сільських родинах значення не надавали. Здається, замість неї в паспорті записали день іменин.
Бабуся жила після війни в Ізмайлові, доки там працював її син Любомир. Село поступово вимирало (на 2007 р. там лишалося 34 жителі). Потім дядько переїхав до іншого села, Лєйкіно, а тоді до районного центру. Він випивав, у сім’ї виникали скандали, і бабуся перебралася до брата в село Нікіфорове (там на 2007 р. жило вже тільки двоє). Коли ж помер її брат, дідусь Влас, бабуся переїхала до нас, у Балаклію. В Балаклії вона й померла.
Ми досить часто бували на маминій батьківщині, і вона запам’яталася мені як надзвичайно мальовничий, але спустошілий край. Дуже гарно виглядали березові гаї, цілком екзотичні для слобожанина. Луки до кінця літа вкривала соковита зелена трава. Дуже загадковими здавалися ялинові ліси, непроникні для сонячного світла. По малину ходили в зарості неподалік від села. Тітка Тася (мабуть, Таїсія, дружина дядька Любомира), повертаючись на перерву додому з колгоспу, приносила нарвані дорогою гриби, яких ставало на обід. А сама дерев’яна хата – ізба – пахла якось особливо й виглядала іграшково. Все це нагадувало казку, але казку дуже сумну, бо пройняту атмосферою згасання. Коли дідусь Влас відвозив нас кіньми на станцію, кілька разів ми проїздили кинуті села, від яких лишилися тільки ряди дерев на колишній вулиці. І ще дивувала невлаштованість життя, брак звичайного для українських сіл затишку. Не було садків; у Лєйкіно росла на все село одним одна вишня, та й на тій ягоди не вистигали – дітлахи визбирували ще зеленими. Мати з жалем згадувала, скільки в її дитинстві росло довкола льону – культури, згодом чомусь занедбаної.
Психологія безвиході провокувала алкоголізм. Дядько, приїхавши в Балаклію, пережив культурний шок: «Як, у вас тут вільно продають Тройний одеколон?» Виготовлений на спирту й відносно дешевий, «Тройний одеколон» користувався шаленим попитом серед певної категорії споживачів, і на Смоленщині його миттю розкуповували. У пам’яті часто зринає одна картина: розгрузла після дощу ґрунтова дорога, нею їде візок, жінка править кіньми, біля неї сидить втомлена дитина, а позаду лежить на сіні п’яний чоловік, грає на гармошці й співає якісь частушки.
В Ізмайлові середньої школи не було, тож мамі довелося ходити аж у Єльню, за 14 кілометрів. У будні жила вона в родичів, а на неділю поверталася додому. Добре, як хто підвезе, а то й пішки. І так само назад, аби в понеділок уранці вже бути на уроках. Після школи мама подалася вчитися до Смоленського педагогічного інституту. Звідти, вже як учитель хімії та біології, вона й була направлена до Чкаловської области.
В Балаклії вакантних учительських посад у звичайних школах не знайшлося, і мати довго працювала в «Школі робітничої молоді» - вечірній школі, вчитися в якій зобов’язували всіх, хто з якихось причин не здобув середньої освіти. Лише згодом вдалося влаштуватися в Балаклійську середню школу № 5. Вона знаходилася в іншому кінці міста, і діставатися було дуже непросто: з пересадкою на автобусі, до якого ще треба було дійти. Крім того, школа була українською. Мама спершу сміливо заявляла, що спробує викладати українською. Але, як справжня росіянка, вона, попри все своє бажання, так і не оволоділа українською вимовою. Піджартовуючи над собою, мама згадувала, як веселився клас, доки вона читала з журналу список учнів на перекличці.
Нарешті, доки я дійшов до сьомого класу й почав учити хімію, мама перейшла до нашої школи – Балаклійської середньої школи № 2. А невдовзі ми переїхали до центру й опинилися зовсім поряд зі школою. Там мама й пропрацювала до пенсії, звільнивши свою посаду, коли сестра – теж учитель хімії – закінчила університет. Однак ще багато-багато років до матері просилися учні, готуючись до вступних іспитів. І коли зараз вона виходить із дому пройтися, майже неодмінно зустрінеться хтось із колишніх учнів, привітається й нагадає: «Маріє Дмитрівно, а Ви ж у мене викладали хімію!»
Мама справді була хорошою вчителькою – можу це підтвердити, як її невдячний учень, котрий так і не полюбив хімію. Вона ретельно готувалася до кожного уроку, хоч би й проводила його вже кілька десятків разів раніше. У нашій родині неодмінно передплачували фахові журнали: «Химия в школе», «Химия и жизнь». Час від часу купувалися довідкові видання на кшталт «Химической энциклопедии», методичні й науково-популярні публікації. Кабінет хімії в школі тоді ще забезпечувався найнеобхіднішим, на що дозволяло фінансування, і мати охоче проводила досліди та залучала до них учнів, коли тільки дозволяли умови.
Вищою мірою порядна й відповідальна людина, мама завжди привчала нас із сестрою тримати слово, чесно виконувати свої обов’язки, бути ощадливими й організованими. А головне – не марнувати часу, діяти, працювати! З віком їй стало важче ходити й витримувати фізичні навантаження. Але й зараз вона не дозволяє собі марнувати часу. Пере білизну, миє посуд, витирає пил, виносить сміття, шиє, плете, читає, готує їсти – і лише на годинку ляже вдень перепочити, бо вимоглива кішка чекає, аби примоститися в неї під боком на дивані.
З діда-прадіда росіянка, мама без вагань ототожнила себе з українською державою, переживала за проукраїнських депутатів і високопосадовців, на всіх виборах голосувала за патріотичну правицю. Спроби російської пропаґанди нав’язати ідею необхідности захисту російської меншини в Україні відкидалася нею з огидою. «Нашими» у війні за Донбас завжди і безсумнівно були для неї українські сили, російські ж аґресори швидше нагадували їй пам’ятних із колишньої війни нацистів, ніж співвітчизників.
(з книги "Ми просто йшли: Спогади". Харків: Акта, 2018. С. 28-30).
