Відомий журналіст Аркадій Бабченко опублікував чудову статтю
«Успех
эксперимента по дебилизации России», у якій виводить проблеми сучасної суспільної
психології російського народу зі сформованого протягом останніх років
національного інфантилізму. Хтось в Україні, може, зловтішатиметься,
переживаючи власну інакшість. Але, озираючи українську реальність минулого
місяця, чи зможемо ми щиро заперечити наявність аналогічної проблеми в нас
самих, або, точніше, в тій верстві, котра воліє визначати себе як «національна
еліта» - чи то політична, чи підприємницька, чи й наукова?
Ось один народний депутат б’є перед телекамерами ногою
силовика. Інший виносить з-за трибуни прем’єр-міністра. А там на засіданні
міністр кидає склянку на губернатора...
Хіба це дорослі люди, наділені почуттям відповідальности?
Ні, психологічно це підлітки – емоційні, не переобтяжені вихованням, байдужі до
реакції оточення, якщо воно не належить до їхньої субкультури.
А ось іще один штрих. Низка поважних імен з’являється спершу
під відкритим
листом з осудом проф. Григорія Грабовича, а невдовзі інші академічні
авторитети позначають своїми іменами лист
з осудом осудників. Обидва листи сповнені образ на адресу опонентів.
Причина – висунення праць визначного американського літературознавця на
здобуття Шевченківської премії. Премії, котра давно вже стала предметом для
кпинів багатьох українських інтелектуалів.
Важко звинувачувати в інфантилізмі серйозних науковців,
поділених різним ставленням до неординарних літературознавчих концепцій Григорія Грабовича. Але
чим інакше можна пояснити дитяче прагнення вчинити прилюдну словесну бійку
замість обміну аналітичними публікаціями з арґументованими доказами власних
позицій? І хіба не є суспільною місією інтелектуала демонстрування культури діялогу,
котрої катастрофічно бракує посткомуністичному суспільству – як у Росії, так,
на жаль, і в Україні?
