понеділок, 24 липня 2023 р.

Княгиня Ольга

 


Княгиня Ольга (сканд. Helga) – надзвичайно цікавий і характерний персонаж. Її активна участь у державному житті, сувора й жорстока вдача різко констрастують із пасивною роллю жінки на тогочасному Сході, навіть в елліністичному світі. Поява Ольги в літописному сюжеті за 945 р. нагадує міфологічних жінок-валькірій із скандинавських саг - духів битв і смерти, кривавих месниць. Всі свої дії вона підпорядковує помсті древлянам за смерть чоловіка. Причому сюжет будується на епічній засаді потрійности. В його основі лежить діалог двох етичних систем, які керуються протилежними ціннісними орієнтирами. Древляни-слов’яни вважають, що, вбивши хижого князя Ігоря, вони здобули право на його вдовицю, Ольгу, котра переходить до коростенського правителя Мала. А руська (варязька) княгиня не може заспокоїти свого сумління, доки не винищить усіх, кого вважає винним у смерті чоловіка.

Спочатку до Ольги припливають Дніпром древлянські посли, щоб сватати її за свого князя. Ольга не відмовляється, але радить послам вимагати, аби їх на знак пошани несли до палацу на човнах. У цій підступній пораді приховується танатологічна символіка: скандинавських воїнів ховали, спалюючи в поховальному човні. Опис такого поховання залишив арабський мандрівник Ахмад ібн Фадлан (Х ст.). Не спостерігши прихованих конотацій, древляни дослухалися порад княгині й загинули: їхні човни вкинули до ями й засипали землею.

Потім Ольга запросила прибути на сватання знатних древлян і запропонувала їм помитися в лазні. Коли гості стали митися, їх замкнули й спалили. Тут також можна виявити алюзії до похоронного обряду: тіла померлих і зараз обмивають перед похороном, а давні скандинави практикували кремацію.

Нарешті Ольга влаштовує на могилі чоловіка під Коростенем поминальну трапезу, запрошує на неї древлян і, коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «И исъсѣкоша ихъ 5000» («І посікли їх п’ять тисяч») – констатує літопис.

У статті за 6454 (946) р. описується похід на древлянську землю. Ольга вирушила в похід із зовсім юним сином Святославом. Княжа дружина перемогла древлян у бою й обложила Коростень. Після тривалої облоги Ольга позірно згодилася взяти з Коростеня символічну данину - по три голуби й три горобці від оселі. Одержавши птахів, до кожного з них дружинники прив’язали трут і запалили його. Птахи полетіли до своїх гніз у солом’яних стріхах дерев’яних хат, які відразу зайнялися. Коростень згорів ущент.

Подвиги перших варязьких князів – Олега, Ігоря, Ольги - зберігають у літописному викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї.

Характеротворча модель літопису кардинально змінюється, коли в статті за 6463 (955) р. ідеться про хрещення княгині Ольги. Ця подія пов’язується з поїздкою до Константинополя – на час написання «Повѣсти временных лѣт» патріаршого центру, якому підлягала Київська митрополія. Літописна розповідь перетворює історію хрещення на дотепну інтригу. Візантійський імператор, зустрівшись із Ольгою, захопився її мудрістю й красою і запропонував стати його дружиною. Ольга не відмовилася, але нагадала, що вона язичниця, а отже, не може вінчатися з християнином. Ольга виявила готовність прийняти хрещення, але за умови, що хрещеним батьком при цьому буде сам імператор. Виходить, що вона знала церковні канони краще, ніж імператор-християнин. Бо після хрещення, коли імператор нагадав про свою пропозицію, Ольга позірно здивувалася:

 «Како мя хощеши поняти, а крѣстив мя сам и нарек мя дщерь? А въ крестьянѣх того нѣсть закона, а ты сам вѣси». И рече цесарь: «Переклюка мя, Олга».

«Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго»

Зберігаючи базовий характеротворчий чинник – мудрість Ольги, літопис переводить його реалізацію в інший вимір. Ольга далекоглядно обирає християнство візантійського обряду, налагоджує духовний зв’язок із Константинополем, але дипломатично захищається від політичної залежности й робить прийняття християнства наслідком свого свідомого вибору, а не місіонерського впливу проповідників. Знаковим є зіставлення візиту княгині до Константинополя з приїздом до царя Соломона в Єрусалим біблійної цариці Савської («цесарицы ефіопьскія»), про який розповідає Третя книга Царств (1 Цар. 10:1-13).

Поїздка княгині Ольги до Константинополя й справді відбулася, але дещо пізніше, 957 р. Візантійські джерела, описуючи її, нічого не говорять про хрещення – неймовірна річ, якби хрещення таки справді мало місце. Більше того, в цих джерелах згадується про присутність серед супроводу руської княгині її духівника. Отже, Ольга вже була на той час християнкою. І не можна виключити, що її хрестили не грецькі, а західні місіонери. Переказ же про хрещення Ольги в Константинополі мав зміцнити історичні підвалини належности Руси до східнохристиянського, візантійсько-слов’янського цивілізаційного простору.

Під 6477 (969) р. у зв’язку з повідомленням про її смерть наводиться похвала княгині Ользі, написана за гимнографічним взірцем. Ольга прославляється як свята, що визначає перелік її чеснот.

четвер, 6 липня 2023 р.

Деокупована Балаклія: чи пішов геть «русскій мір»?

Наближається перша річниця визволення міста. Приїзд до нього викликає радісне відчуття повернення до миру. Вирує ринок, відкрито більшість крамниць, допізна працює кафе. На вулицях доволі людно, машин не менше, ніж у довоєнні часи. На пагорбі група дітей у національному вбранні готується до запису виступу. А з самого пагорба відкривається розкішний пейзаж долини річки Балаклійка та районів Лагері та Лагерські Піски – аж до колишнього цементного заводу, перед яким стояли рік тому передові позиції українського війська.


З іншого боку пагорба видно міст, через який іде дорога на Байрак, де також стояло наше військо.


Очікуючи наступу з цього боку, росіяни спробували закріпитися на пагорбі, накопали шанців. Вони не припускали, що наступ почнеться з протилежного боку, через Вербівку, і окупанти будуть змушені стрімко тікати.



Балаклійці завжди дуже дбали про цвинтар на Пісках, за мостом. Але цвинтар опинився в зоні протистояння. На нього падали снаряди, його мінували, аби зупинити наступ українського війська. Тому вже другий рік більшість могил недоступна для родичів. Говорять, що час від часу чути вибухи мін. Могили копають на узбіччі, не зважуючись заходити вглиб цвинтаря, буйно порослого бур’янами.




Ворог утік, але сліди його перебування залишилися. Не тільки в понівечених будинках і на замінованих узбіччях доріг. Свідомість багатьох мешканців міста і до вторгнення перебувала в полоні російських міфів. Про це дбала місцева адміністрація, зокрема, міський голова, який, здавши місто росіянам, утік за північний кордон. День побєди, перше травня, восьме березня та інші знакові для «русского міра» дати відзначалися тут на  муніципальному рівні, в школах, коли не було комісії, вчителі історії повторювали давні наративи. Міський голова, сам родом із українського села Вербівка, ніколи публічно не послугувався українською мовою. Культовими місцями були пам’ятники «героям великої вітчизняної війни», «виконавцям інтернаціональної місії в Афганістані» тощо. Центральний майдан називався іменем останнього першого секретаря райкому КПСС. Місто жило минулим. Патріотична спільнота була майже непомітна на загальному тлі.

Чи сталися якісь якісні зміни з визволенням міста? З кількох побіжних розмов це встановити неможливо. Але тривожить брак певності в майбутньому і віри в нього. Пригадують, як, відступаючи, росіяни обіцяли повернутися. З тривогою дослухаються до новин з-під Куп’янська. Ремствують на брак робочих місць. Значна частина городян назавжди виїхала в чужі краї.

Але найбільшим джерелом зневіри стає висновок про те, що за час війни нічого не змінилося в стосунках простої людини зі світом чиновництва. До влади повертаються старі особи з оточення втеклого в Росію мера. До відповідальности за колаборанство притягаються звичайні працівники сфери обслуговування, які дбали про збереження каналізації, водопостачання, електромереж. А справді значущі особи, як пліткують, відкупилися від звинувачень і повертаються на свої місця. Волонтерську допомогу роздають ті, хто розподіляв був гуманітарну допомогу з Росії.

Чи правдиві ці плітки? Сподіваюся, ні. Але дуже тривожить загальна апатія, зневіра в можливості змінити щось кардинально. Балаклія застигла в очікуванні, змирившись зі статусом депресивного провінційного містечка.

Катастрофічно бракує об’єкту суспільної довіри. Армія? Городяни не можуть забути, як їх здали окупантам у березні 2022 року, як тікали через Вербівку українські солдати. Віра? Три парафії Московського Патріярхату навряд чи збирають у звичайну неділю більше як кількадесят бабусь разом узяті, та й не схожі вони на джерело віри. Волонтери від інших конфесій сприймаються як місіонери, котрі гуманітарною допомогою хочуть підкупити місцевих жителів. Мова? Після кількох десятиріч її викорінення вона, хоч і важко, повертається в сферу повсякденного спілкування – правда, в далекій від літературної норми діалектно-суржиковій версії. Але було б зарано говорити про усвідомлення її цінності як фундаментальної ознаки власної ідентичности.

Порівняно з радикальними зрушеннями в масовій свідомості Харкова ситуація в Балаклії розчаровує. Боюся, що це властиве не тільки моєму рідному місту, а й багатьом іншим східноукраїнським містам, уже звільненим чи щойно  звільнюваним українською армією. Перемоги на полі бою стають незворотніми тоді, коли переможець упевнено закріплюється на здобутих позиціях. А цими травмованими війною позиціями є душі наших недовірливих і обережних земляків, насторожену замкненість яких ще належить подолати.

четвер, 8 червня 2023 р.

Спонука до самоідентифікації

Видавництво «Свічадо» не вперше і, сподіваюся, не востаннє дарує українському читачеві книги, які дозволяють поглянути на наші сучасні проблеми по-новому, крізь призму історичного досвіду. Завдяки компетентній праці відомого перекладача Андрія Павлишина нещодавно з’явилася друком українська версія виданої п’ять років тому в Ґданську польською мовою об’ємної монографії професорки тамтешнього університету Маґдалени Новак «Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865-1914 роках». Солідний том нараховує 640 сторінок дрібним шрифтом із ґрунтовною бібліографією та іменним покажчиком.

Напевне, обсяг книги трохи відлякує пересічного читача, як і суворо об’єктивний академічний стиль викладу, детальність опису суспільно-політичного контексту виростання митрополита Андрея Шептицького в духовного лідера галицьких українців. Спершу навіть дратує ряснота посилань і скрупульозність у доборі етнонімів для окреслення все ще доволі розмитої самоідентифікації наших західних співвітчизників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: «русини/українці». Крім усього іншого, здається, що ще можна сказати нового про митрополита Андрея Шептицького після низки публікацій, які вже з’явилися за роки незалежности?

Однак варто пересилити вагання й відкрити книгу, аби зрозуміти її цінність не лише як погляду на визначну історичну особу під цілком свіжим, неординарним кутом зору, але й  як заохочення до роздумів над найактуальнішою для сучасних українців проблемою національної самоідентифікації. Професор Новак занурює нас в атмосферу суспільного, культурного, релігійного життя польських еліт підавстрійської Галичини, помітну частину яких складали нащадки спольщених українських шляхетських родин. Чудово володіючи матеріялом, вона виводить українського читача поза неминучо обмежені й однобічні уявлення про тогочасну ситуацію, пропонує зрозуміти рації польських співгромадян, які боляче переживали поневолення поділеної трьома імперіями батьківщини та підозріливо ставилися до не певних своєї ідентичости «русинів», частина з яких – і то чимала! – раптом опинилася в полоні оман історичного ворога, Москви.

Родина й оточення Романа Шептицького були неприємно вражені його рішенням змінити обряд і інтегруватися в середовище,  від якого вже давно відірвалися були його предки. Доки йшлося про протистояння москвофільству й збереження греко-католиків у єдності з Римом, відтак же і з польською римсько-католицькою спільнотою, демарш молодого Шептицького приймався з розумінням. Однак, швидко пройшовши шлях від добромильського новика до митрополита Львівського, граф Шептицький виявляє себе не польським емісаром у «русинському/українському» середовищі, а справжнім архипастирем народу, свідомого себе і готового боротися за власні права. Це дивує, розчаровує і насторожує його колишнє оточення. Не бракує підозріливости й в українському середовищі, яке пильно стежить за кожним примирливим жестом митрополита.

Докладно аналізуючи суспільний, насамперед медійний, резонанс від учинків і заяв митрополита Андрея Шептицького, професор Новак не занурюється в деталі обрядових і мовно-алфавітних змагань, які вирували в Галичині. Вона виявляє загальну тенденцію змін у суспільній позиції львівського владики: нащадок спольщених галицьких бояр не тільки крок за кроком здіймається до осягнення власної ідентичности – він разом із тим стає одним із найбільш креативних творців нової національної ідентичности українців, зрослої на давній історичній традиції і сферментованій викликами нового часу. При цьому авторка залишає митрополита на рубежі найбільш зламних подій у його житті та суспільно-церковній місії - перед початком Першої світової війни.

Парадокс, але, попри всю часову, культурну, ієрархічну дистанцію, драма Романа/Андрея Шептицького, польського аристократа й українського першоієрарха, суголосна досвідові болючого пошуку власної ідентичности сучасними українськими високопосадовцями, бізнесменами, інтелектуалами. Середовища, які зазвичай називають «суспільними елітами», увійшли в добу військового протистояння з Росією потворно зросійщеними, з деформованою ідентичністю. Причому це стосується не тільки східних областей, але й усієї України, бо, навіть зберігаючи мову, наші земляки потрапляли в психологічну пастку чужої культури. Жертвами навальної асиміляції стали десятки мільйонів українців, які опинилися на території Російської Федерації, зокрема в історично українських реґіонах: на Кубані, Східній Слобожанщині, в Зеленому Клині тощо. Найчастіше на їхнє походження натякає тільки прізвище…

Ситуація цивілізаційного протистояння ставить нині кожного перед необхідністю позиціонувати себе в одному з двох альтернативних просторів: у ксенофобічному імперському «русскому мирі» чи в приреченій на роль оборонного щита демократичної Європи Україні. В чомусь цей вибір однозначніший, простіший для порядної людини, ніж той, який мав зробити Роман Шептицький. Але й він вимагає зусиль, цілеспрямованости, готовности до духовної трансформації. Зате ж перспектива цього вибору відкривається у долі митрополита Андрея, пошук яким власної ідентичности вивів його в коло найбільш цілісних, плідних і самобутніх постатей Центрально-Східної Європи нової доби.

Раджу й вам звернутися за книгою безпосередньо до видавництва «Свічадо»: https://svichado.com/svyati_i_vyznachni_postati/postati/dva-sviti

середа, 3 травня 2023 р.

Чи варто міняти імена одних колаборантів на інших?

Стимульоване російською агресією оновлення української топоніміки викликає необхідність шукати нові імена для назв вулиць, майданів і цілих міст, що стали свого часу жертвами політики суцільної совєтизації довколишнього простору. В окремих щасливих випадках можна просто повернути старі назви. Так вулиця Карла Маркса знов стає Благовіщенською, майдан Рози Люксембург – Павлівським. Сподіваюся, і вулиця Пушкінська в Харкові поверне собі першу назву – Німецька, яку мала до 1899 року. Це може стати знаком вдячности німецькому народові за його допомогу в протистоянні російській навалі.

Аж от раптом виринають пропозиції увічнення в харківських топонімах талановитих письменників, які, однак, свого часу зі зброєю в руках боролися проти Української держави, були членами комуністичної партії, а після російської окупації Української Народної Республіки (УНР) 1920 р. стали активними пропагандистами нового, соціалістичного устрою. Певна річ, що їхні твори, як і «Партія веде» Павла Тичини чи «Пісня про Сталіна» Максима Рильського, заслуговують на увагу дослідника. Тим більше, що художня цінність літературної спадщини «розстріляного Відродження» незвідна до присутніх у ній прокомуністичних ідеологем. І все ж увічнення імені в назві вулиці чи майдану передбачає не естетичну оцінку творів, а солідаризацію з суспільною позицією митця. Позиція ж ця була часом, відверто кажучи, колабораціоністська.

Василь Елланський (псевдонім - Еллан-Блакитний; 1893-1925) - активний учасник боротьби проти Української держави під час визвольних змагань, член ЦК Компартії (більшовиків) України, редактор офіціозу маріонеткової УСРР - газети «Вісті ВУЦВК». УНР для нього – «хахлацька оперетка», «куркуляча українська “демократія”, «хуторянська товстопика Гапка», зігнаний з кубла гад («Після завіси», 1921), «жовто-блакитна контрреволюція» («Розвал жовто-блакитної реакції», 1921). Він злостиво відгукується на 7-річчя Третього універсалу Центральної Ради (20.11.1917):

Але міцний радянський лад!
А УеНеР? Плюєм на неї –
На ювілей її кривавий
І банду нацвождів лукавих («Коляка в домовину», 1924).

 

Микола Фітільов (псевдонім - Хвильовий; 1893-1933) - організатор і очільник загону, який воював проти армії УНР, свідомий член Компартії (більшовиків) України, переконаний прихильник соціалізму. Попри, безперечно, об’єктивний резонанс епатажних гасел «геть від Москви!», «до психологічної Європи», «азіятський ренесанс», Хвильовому йшлося не про розрив із червоною Москвою, а про звільнення від впливу ідеологічно ворожої йому буржуазної культури царської Росії та орієнтацію на Європу «Дарвіна,.. Маркса». У цей самий час Євген Маланюк – старшина армії УНР, приречений на довічні скитання на чужині, нагадував запамороченим ейфорією «українізації» літераторам УСРР про інший Захід:

Могутній вітер історичний
Знов віє з Заходу на Схід. —
Вивітрює з повітря сморід —
Отих кривавих «кіслих щєц»,
На мор московський — свіже море
Несе очищення кінець.
Загояться всі гнойні язви,
Мов шолуха, спадуть всі назви,
І дійсність встане в світлі дня
Грізною карою вогня.

«Мов шолуха, спадуть всі назви»… Хай же імена свідомих чи несвідомих колаборантів входять у наш культурний простір разом із їхніми літературними творами в шкільному та університетському курсах гуманітарних дисциплін, нехай ці твори займають належне місце на полицях бібліотек і книгарень, зберігаються в пам’яті комп’ютерів. Але навряд чи варто легітимізувати політичний досвід осіб, які діяльно співпрацювали з окупаційним режимом і мали на своїх руках кров захисників УНР. Бо інакше, дочитавшись до делікатних моментів їхньої біографії, наступні топонімічні комісії неодмінно включать «вулицю Еллана–Блакитного» чи «проспект Миколи Хвильового» до уточненого списку об’єктів декомунізації. І назви ці спадуть із історичного простору міста, мов шолуха.

пʼятниця, 21 квітня 2023 р.

Спокуса доктринерства

 


Останню настанову Ісуса Христа, адресовану Його апостолам: «Ідіть і навчіть усі народи» (Мт. 28:19), дехто з амбітних, але не вельми багатих на життєвий досвід священнослужителів сприймає як спонуку до нестримного доктринерства - повчання всіх, хто опиняється в орбіті їхніх контактів.

Ось на Страсному тижні з’являється повідомлення про те, що в одному східноукраїнському храмі УГКЦ – бідненькому, розміщеному в пристосованому приміщенні, - невідомі хулігани чи провокатори побили вікна. Як на це реагує священик із захищеного від вандалізму Львова? Він у коментарі повчає: на Страсному тижні слід думати про розіп’ятого Спасителя, а не про земні речі. Нібито все й правильно, але виглядає як знущання над постраждалими й по суті беззахисними людьми, що стали об’єктом насильства.

Або ще реакція іншого священика на повідомлення про поїздку громадського об’єднання «Доброчинець» на деокуповані території, зустрічі з дітьми, надання їм гуманітарної та психологічної допомоги. Здавалося б, до чого тут причепитися? Аж ні! Священик обурений: а чому з волонтерами не було священика? Адже там потрібна не психологічна підтримка, а молитва. Що тут заперечиш? Молитва справді потрібна скрізь – і в звільнених селах, і під окупацією, і в місцях перебування тимчасово переміщених українців. Але ж на якій підставі знецінювати жертовну місію світських волонтерів?

Колись апостол Яків застерігав: «Хай не буде багато таких, які стають учителями, знаючи, що приймемо більший осуд» (Яків 3:1). Вчительська місія священика складна й відповідальна, коли ж вона зводиться до повчань і зверхніх настанов усіх довкола далеко поза межами власної компетенції, то тільки відштовхує людей. Справжнє пастирське мистецтво полягає в умінні зрозуміти, підтримати, надихнути власним прикладом, виявити елементарну людську солідарність і співчуття до тих, хто проходить важкі випробування та гідно здійснює за цих умов гуманітарне служіння. В умінні не повчати, а навчати.

субота, 1 квітня 2023 р.

Стратегічне планування в єпархії як розпізнавання Божого промислу щодо неї

Доповідь на ХІI соборі єпархії святого Володимира Великого в Парижі (26 січня 2023 р.)


У Нагірній проповіді, навівши за приклад вільний літ птахів і безжурну красу польових лілей, Спаситель напучує слухачів: «Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Мт. 6:34).  Часом у нас досі люблять цитувати ці слова церковнослов’янською мовою, якою вони лунають особливо урочисто й загадково: «Не пецитеся убо на утрей, утреній бо собою печeтся: довлѣєт днeви злоба єго».

Мабуть, багатьом із нас, коли ми переживали перше захоплення чудом віри, траплялося шукати в процитованих словах виправдання своєї відмови зазирати в майбутнє, планувати щось на завтра, на наступний тиждень, а тим більше рік. «Якось то воно буде», «як Господь дасть» - мені доводилося чути ці фрази від різних людей, часом і від священиків. Нічого не вдієш, і в Євангелії часто шукають виправдання власної бездіяльности. Додатковим стимулом для такої життєвої позиції стала війна, котра внесла свої жорстокі корективи в плани на майбутнє багатьох європейців – не лише нас в Україні.

Зосереджуючи людську увагу на сьогоднішньому дні, Христос застерігає від мрійливости, потрапляння в полон утопійним міражам. Мій однокурсник зі студентських років В.Д., з’являючись у гуртожитку добряче напідпитку, переконував: «Це я сьогодні п’ю, а ось із понеділка кидаю, йду в читалку й починаю вчитися». Зрозуміло, що цей рубіжний понеділок усе далі відсувався в  майбутнє. А один дуже літній знайомий, опинився на старість практично без засобів до існування, бо постійно встрявав у фінансові авантюри, наївно вірячи у перспективу збагатитися ось-ось, уже завтра.

Та що говорити про окремих осіб, коли тут, у Парижі, все нагадує про прекрасні ілюзії просвітителів XVIII ст., твердо переконаних у переможній силі освіти й технічного прогресу. Вони відкидали сьогодення, спрямовуючи зір у майбутнє. І яким би було їхнє розчарування при зустрічі з реаліями ХХ-ХХІ ст., коли модерні технології обертаються на знаряддя геноциду й тиранії!

Христос навчає нас бути реалістами, не тікати з сьогоднішнього дня у віртуальні світи прийдешнього.  Вчить сприймати світ таким, яким він є, і активно оперувати даними нам талантами. Не закопувати їх у землю, сподіваючись, що колись вони ще знадобляться (Мт. 25:14-30; Лк. 19:11-28), а систематично їх примножувати.

Але це далеко не вичерпує змісту алегорій з Нагірної проповіді. Що Господь радить перед тим, як промовити процитовані на початку слова? «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:31-33). Шукайте перше Царство Боже! Ось у чому суть Христового напучення! А отже, живучи реальним сьогоденням, продираючись крізь терня історичних колізій, маємо спрямовувати свій зір до кінцевої мети, яка зрештою надає змістові нашій життєвій дорозі. Дорозі до Небесного Царства.

З цього й виростає християнська стратегія життєвого пошуку. Пригадаймо, що грецьке «στρατός» первісно означало «войско», а «ἄγω» - «вести, грати, керувати». Словом «στρατηγός» стали відтак називати полководця, вождя, а словом «στρατηγία» - його мистецтво. Оскільки ж римляни в античному світі виявилися найбільш досконалими у мистецтві війни, вони запозичили це слово, передавши його в різні європейські мови. І вже сьогодні в українській мові стратегією називаємо загальний план досягнення важливої мети, що охоплює тривалий час і вимагає ефективного використання наявних ресурсів.

Загальний план досягнення важливої мети. Саме кінцева мета надає сенсу кожному нашому життєвому проєктові, саме від неї ми починаємо формувати перспективний план. Що є, що має бути кінцевою метою кожного християнина? Очевидна річ – Небесне Царство. Перспектива його осягнення мотивує наші конкретні вчинки й допомагає відсівати зайве, непотрібне, що тільки обтяжує рух і може завести на манівці або зупинити в стагнаційному заціпенінні.

Понад тридцять років тому я мав зустріч із молоддю в одному з харківських інститутів. Разом зі мною був дуже популярний у Харкові поет Борис Чичибабін (1923-1994) – колишній полів’язень, дисидент, щойно 1990 р. відзначений Державною премією СРСР. Одне слово, порядна, чесна людина. І от, коли я виступив і розповів про створюване нами в Харкові православне братство, Борис Олексійович раптом почав свій виступ зі слів: «До Бога не ходять гуртом».

Мене тоді дуже зачепили ці слова. Відповісти на них не було можливості, але згодом я раз у раз подумки повертався до них. Адже російськомовний інтелігент мимоволі точно сформулював чи не найпоширенішу нині віровизнаннєву позицію: «Для спілкування з Богом мені не потрібна Церква». Атомізація постіндустріяльного суспільства, що ставало в останні десятиріччя все вразливішим перед загрозою новітніх диктатур, виявилася в формуванні індивідуалістично-прагматичного ставлення до Бога, до віри, у масовій відмові від участи в реґулярному житті Церкви.

Місія Церкви Христової дуже містко визначається образом «Царства Небесного на землі». Мабуть, точніше було б сказати – тіні чи ж прообразу Небесного Царства. Або навіть школи, де складаємо іспит на право увійти в світ первісної гармонії, для якої й була створена людина. У формотворчому покликанні цієї школи виразно виділяється один предмет, на який так послідовно звертає нашу увагу папа Франциск – досвід соборности.

У старих галицьких оселях часто зустрічалася зворушливо-сентиментальна картина, на якій Ісус іде поміж хлібами серед своїх учнів. Попри художню наївність цей сюжет добре відображає інтеґративне спрямування Христового служіння, довіреного Церкві. Гуртувати людей, трансформувати їх у спільноту, об’єднувати довірливими, братніми стосунками, розкривати дар присутности поряд ближнього – і наснажувати церковне служіння впорядкованістю ієрархічної структури, котра знімає організаційні проблеми, такі болючі для громадських і політичних утворень. Динаміка цього служіння оприявнює реалізацію стратегічної мети – прямування до Неба, до спасіння.

Лука і Клеопа теж кудись ішли разом (Лк. 24:13-35). Разом – але порізну. Це була болісна, драматична хода зневірних, розчарованих чоловіків, кожен із яких лишався наодинці зі своїми переживаннями. Так, як багато наших земляків у тогорічному ексодусі з рідного краю. Повертає Луку й Клеопу до мети сам Христос – тлумаченням пережитого ними, надто ж ламанням хліба, коли й «відкрилися в них очі» (Лк. 24:31). Зустріч із Христом перетворює групу індивідуумів на спільноту.

Немає в церковному служінні нічого важливішого, ніж забезпечення умов для такої зустрічі. Зустрічі в молитві, в слуханні Слова, в сакраментальному єднанні з Христом.

Важко створити сакральний простір у нашвидку переобладнаних приміщеннях, у похідних умовах, серед невгамовних у русі волонтерів і вигнанців або заробітчан, позбавлених досвіду церковного життя. Друга половина минулого сторіччя залишила по собі тенденцію утилітарного підходу до церковного культу. Це нібито й мало свою логіку: Церква сахнулася від показної пишности до позірної простоти, почала руйнувати бар’єри, що відділяли Sacrum від Profanum. Але часом зникнення цих бар’єрів обертається профануванням культу, зникненням або розмиванням меж оази сакрального простору, яку покликані плекати християнські храми. Ми всі, сподіваюся, воліли б бачити в храмі вишукану простоту, воліли б захоплюватися не відчайдушністю й вільними манерами священика, а  його гідною сану поставою.

Перспектива входження УГКЦ в західноєвропейську дійсність матиме неоціненне значення для вселенської Церкви, коли наші громади стануть не тільки місцем зустрічі земляків, але й місцем зустрічі секуляризованих автохтонів зі скромною величчю понадчасової традиції, у літургійному просторі якої така відчутна невидима присутність Христа. Не йдеться про перехід французів, голландців чи бельгійців у візантійський обряд. Але ж, напевне, кожен із нас має досвід входження в духовну атмосферу іншого обряду, коли раптом відчуваєш приплив натхнення до молитви, піднесення, пробудження приспаних колись намірів змінити, інтенсифікувати власні релігійні практики.

Для нас у Харкові в останні роки тиждень молитов за християнську єдність позначався незрозумілими, але такими тремтливими, глибоко драматичними, відчутними душею звуками вірменської молитви. Двадцять з лишком років тому, коли в УАПЦ ставало гнітюче важко, мене надзвичайно підтримала поїздка в Єгипет і занурення на десяток днів у середовище коптів із їхнім архаїчним обрядом, сповненим глибокої символіки. Хіба наш власний обряд, наші літургійні співи не можуть зачепити генетично закладеного в кожну людину Творцем прагнення бути з Богом, відкритися Йому? В кожну людину, незалежно від її конфесійної належности.

Церква покликана освячувати світ своєю присутністю. Не ховатися від нього, а сміливо, гідно, відкрито бути в цьому світі. Форм оприявнення цієї присутности безліч. Через карантинні обмеження наші громади істотно розширили свою присутність у медійному просторі: майже скрізь запрацювали on-line трансляції богослужінь, сформувалися групи в соціяльних мережах, священики й парафіяни освоїли різні типи месіджерів. Війна перетворила парафіяльні громади й монастирі на центри гуманітарної допомоги. Це здобутки, які необхідно зберегти й розвивати. Але за ними не можуть губитися більш звичні речі. Скажімо, коли я нещодавно викладав у Кракові, мене радували й обнадіювали монахині та священики, котрі впевнено крокували містом у габітах і сутанах. В Україні була така хвиля, коли священики почали були сміливіше виходити поза церкву в реверенді чи підряснику, - після падіння СРСР, наприкінці минулого сторіччя. Але потім ця хвиля непомітно спала. Знаю, що у Франції частина суспільства вороже сприймає появу в суспільному просторі людини в клерикальному вбранні, і з цим треба рахуватися. Та все ж нам не годиться ховатися зі своїм стилем життя від світу чи підлаштовуватися під минущі забаганки.

Зайве говорити, що ряса не належить до речей стратегічного значення. Згадувати про неї в цьому контексті навіть смішно. Але вона нагадує про неймовірно важливу роль знаків – як словесних, так і паравербальних, -якими здійснюється сповіщення Доброї Новини. Хрест, ікона, великоднє ягнятко, писанка, анаграма Христа – ці та тисячі інших знаків, σημείων, є християнським сектором у освоєнні світу, підпорядкування його людині. За Книгою Буття цивілізація починалася з позначення істот і предметів довколишнього світу. «І сотворив Господь Бог з землі всіляких польових звірів і всіляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звірові польовому» (Бут. 2:19-20). Оперуючи певною системою знаків, ми формуємо цивілізаційний простір подібно до того, як облаштовуємо житло - за своїм смаком і потребами. Культуротворча місія Церкви визначається не тільки суто креативними проєктами, а й повсякденним послугуванням власною мовою – не в розумінні національної мови, а в сенсі системи знаків і понять, яка втілює в собі тяглість євангельської традиції.

Катехизація – це не тільки вивчення текстів і правил церковного життя. Це впровадження в сакральний простір із його неповторною системою знаків, просторово-часових парадигм, міжлюдських взаємин. І цей простір не може, не повинен ані відчужуватися зі сфери суспільного життя, ні колапсуватися в собі. Якраз навпаки: в епоху загальної турбулентности Церква має лишатися скелею, πέτραν, запорукою стабільности – не консерватизму, не архаїки, а саме стабільности, твердим опертям у пошуку правди.

Запорукою цієї стабільности є унікальний устрій Церкви, де гармонійно сполучаються соборна (синодальна) та ієрархічна засади. Ми частіше критикуємо ієрархічний устрій, ніж замислюємося над його потенціялом. Західна демократія, яка врешті решт завдячує своїм утвердженням суспільній доктрині християнської Церкви, виявляється часом крихкою перед викликами охлократії та популізму, що загрожують трансформуватися в диктатуру. Повертаючи суспільство до розуміння неперехідного характеру євангельських вартостей і духовного авторитету Отців, а разом із тим – до лідерських повноважень ієрархії, - Церква може й мусить протистояти постмодерній втечі в нетрі морального релятивізму й примари «постправди».

А реалізація цієї місії передбачає нашу загальну участь. Вона виявляється в засвоєнні кожним стилю життя церковної спільноти, формуванні релігійних лідерів і парафіяльного активу, плеканні доброзичливих партнерських стосунків у парафії. Долаючи роздмухувані медійними бурями критичні настрої, ми вчимóся сприймати церковні канони не як атавізми Середньовіччя, а як дбайливі поради в облаштуванні спільного дому, за який ми маємо відповісти перед його Господарем. Коли доводиться виробляти плани на майбутнє, близьке й далеке, ми, - і як спільнота, і як окремі особистості, - здійснюємо інтелектуальний пошук у подарованих нам Переданням вимірах. Вивчення й урахування цих вимірів дозволяє робити проєкти свідомими й цілеспрямованими. Інакше ж нам загрожує сліпе блукання у таємничому просторі буття.

Загальносвітовою тенденцією нині є перехід до безперервної освіти. Здобуття атестату чи диплому виглядає в цьому контексті як епізод, хай важливий, але лише епізод у навчанні. Дистанційні курси, вебінари, конференції, майстер-класи, заклади післядипломної освіти – ось тільки деякі складники сучасного освітнього процесу. В цій палітрі варто шукати відповідні до можливостей кожної громади форми залучення насамперед власних парафіян, а разом із ними симпатиків і всіх шукачів правди, до невпинної праці над собою, над поширенням знань про Бога, Церкву, її писемне й усне Передання, сакральне мистецтво тощо.

Катехизація – це не тільки про дітей і неофітів. Це про кожого з нас – і мирян, і клир. Інша річ, що інтенсивний ритм життя, хронічний брак вільного часу й незворотні зміни в механізмах особистого сприйняття інформації створюють виклики, на які слід шукати адекватні відповіді. Ніхто з нас не має готових рецептів, які б надавалися до універсального використання. Однак здається, що пошук сучасних форм і методів євангелизації варто здійснювати в сфері інтерактивних підходів, коли монологічний виклад теми (бесіда або лекція) поступається діалогові, спільній розмові, в перебігу якої виробляється стійке знання або розуміння предмету. Психологи констатують:

- Те, що я чую, я забуваю;

- Те, що я бачу й чую, - я трохи пам'ятаю;

- Те, що я чую, бачу й обговорюю, - я починаю розуміти;

- Коли я чую, бачу, обговорюю й роблю - я набуваю навичок;

- Коли я передаю знання іншим - стаю майстром.

Спробуймо застосувати ці міркування до катехитичного служіння спільноти. При цьому звернімо особливу увагу на останню точку. Адже справді, перспектива власної участи кожного в апостольському служінні, ділення даром віри й набутими знаннями по-новому мотивує участь у катехитичних проєктах і загострює сприйняття інформації. Ми значно глибше занурюємося в Слово Боже чи богословський текст, коли тлумачимо його іншим. Звичайний обмін враженнями про почуту проповідь, прочитану книгу або переглянутий фільм часом відкривають перед нами такі нюанси, на які спершу не звертали уваги.

Йдеться, звичайно, не лише про знання. Вони – запорука зміцнення віри. Віри в Об’явленого Бога, котрий приходить у світ через воплочення Єдинородного Сина, але споконвіку присутній у ньому як Творець та в особі Святого Духа надихає нас даром П’ятдесятниці. Ми йдемо до Бога не стільки через раціональне пізнання, скільки через містичне осяяння, через переживання всеосяжної тринітарної присутности в історії людства, Церкви та в нашому особистому житті. Пригадаймо, що навернуло недовірливого Натанаїла? Коли Ісус відкрив йому: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Ін. 1:48). Потрясіння від особистої зустрічі з тим, хто відкрився йому в тіні фіґового дерева, обумовило радикальну зміну Натанаїлового життя, відтак цілком присвяченого Христу, в руки якого Натанаїл – Bar-Tôlmay віддав свою душу десь у Великій Вірменії, укоронований вінцем мучеництва.

Дар віри – найцінніше, що можемо здобути в Церкві. Ми шукаємо його, плекаємо в собі, ділимося ним, пам’ятаючи, що й смоковниця, під якою ми знайшли цей дар, може бути проклята й засохне, коли не даватиме плодів (Мр.11: 12-14; 20-21). Безплідність же може настати, коли приходить баналізація богослужбового життя, його перетворення на рутину, механічне дотримання шаблону, зіперте лише на вірність традиції. Стратегія християнського зростання визначається духом невпинного пошуку. А це передбачає нестримне занурення в незглибимі виміри євхаристійного таїнства: гідну підготовку до нього, усвідомлення його сенсу, побожну відправу літургії та свідому участь у загальному співі й рецитуванні молитов, зосереджене прийняття Святих Таїн і складання належної подяки Богові. Попри обмежені можливості кожна парафія здатна шукати додаткові перспективи  інтенсифікації ритму богослужінь і ненав’язливого залучення до них вірних. Прощі до сактуаріїв, насамперед до місць об’явлень Пресвятої Діви в Люрді, створюють прекрасний шанс вирватися з лещат повсякденности й засмакувати духовну свободу, ввійти в піднесену атмосферу чужого, але відкритого для кожного з нас, релігійного досвіду. Досвіду Бернадетти Субіру, Терези з Ліз’є, «сповідника Франції» Жана-Марі Віаннея, «мучеників Вересня» та інших прославлених Церквою святих, які демонструють багатогранність християнського подвигу, а водночас допомагають захиститися від ілюзорного зведення цивілізації країни поселення до минущої неоліберальної моди.

Свідчення віри святих – ясна річ, не тільки названих французьких подвижників, але й стародавніх праведників та їхніх українських наступників –ресурс потужний, але несправедливо мало використовуваний нами для компенсації власного обмеженого досвіду різноманіттям прикладів адекватної відповіді на виклики світу. Прикладів, яких часом нам бракує в житті та в поверховому шарі інформаційного простору. Їхня популяризація аж ніяк не є ознакою консерватизму Церкви – навпаки, вона позначає долання часу, звільнення з його пастки. При цьому належить звільняти з пастки минулого й самих героїв агіографічних текстів – через втілення житійних сюжетів у нові текстові й видовищні формати, що б сприймалися не як релікти Середньовіччя, а як живі, переконливі розповіді про чудо відродження людини у світлі віри, при зустрічі з Христом. Зустрічі, реальній для кожного.

Стратегічна мета всієї Церкви та її єпархіяльних спільнот – торувати шлях до Небесного Царства. А на цьому шляху ставати плідною тінистою смоковницею, під листям якої кожен учасник нелегкої дороги до спасіння зможе знайти перепочинок і шанс до осяяння радісним відчуттям зустрічі з єдиним у Тройці Богом, яке пережив був колись галилеянин Натанаїл –святий апостол Вартоломей. Відчуттям, яке дарується через Церкву і наснажує нас силами для руху вперед.

пʼятниця, 13 січня 2023 р.

Свіже око

 


Нещодавно я випадково натрапив у соціяльній мережі на розпачливу скаргу одного з користувачів. Напевне, це була реакція на зауваження друзів. Автор обурюється: «Про Зеленського не пиши, про календар не пиши, про мовний скандал у дитсадку не пиши... То що ж, тільки ставити фото котиків і собачок?!»

Напевне, цей користувач належить до значно молодшого покоління, ніж я. І схоже на те, що він не пам’ятає часів, коли весь медійний простір в СРСР визначався рішеннями останнього з’їзду КПРС або пленуму її центрального комітету. Навіть не треба було особливої команди згори: пронирливі редактори відразу хапалися студіювати матеріяли партійного форуму, вчитувалися в промови генерального секретаря й хапалися то за «продовольчу програму», то за досвід цілинного землеробства («безвідвальна обробка ґрунту»), то за подвиги політрука Брежнєва на Малій Землі.

Стара партія, на щастя, зникла, нові ж, попри всі їхні потуги, ще досі не мають істотного впливу на інформаційні мережі. Та от що дивно: психологічна залежність масової свідомости від інформаційних кампаній збереглася. І пересічний користувач соціяльних мереж натхненно долучається до чергової кампанії, не усвідомлюючи, що стає об’єктом чиїхось маніпуляцій. Складається враження, ніби значна частина користувачів тільки й чекає на сигнал невидимого диригента, аби підхопити його й поширити в простір. Причому без жодного власного зацікавлення – ані духовного, ні матеріяльного.

А суспільний прогрес визначається людьми, здатними до нетривіяльного мислення. Як, до речі, й перемога у війні. Громадянське суспільство потребує злагоджених дій особистостей, наділених талантом індивідуального пошуку й незалежної оцінки довколишнього світу. Сенсові ж нашій боротьбі з деспотичним агресором надає саме перспектива суспільної трансформації переможної України в потужну, по-справжньому незалежну демократичну державу. Вільну країну вільних людей. Участь у цій боротьбі кожного з українців передбачає оволодіння культурою незалежного вибору. Здатністю зрозуміти механізми формування кон’юнктури, непомітно нав’язуваної ззовні. Мистецтвом свіжого, оригінального погляду на світ.