Чотирнадята зупинка духовної прощі – Зарваницька ікона Божої Матері

27 серпня 2014 р.

І ось нарешті в останній день Успенського посту, який ми присвятили духовній прощі до Зарваниці, ми стаємо біля мети нашої прощі – чудотворної Зарваницької ікони Божої Матері.

За народними переказами, заснування Зарваниці пов’язується з появою чудотворної ікони Богоматері. Місцина над річкою Стрипою стала надійним прихистком під час наступу монголів на терени Руси-України. Коли у 1240 році був дощенту зруйнований Київ, один із тамтешніх ченців чудом врятувався від ворожих напасників і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що чернець заснув. У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з’явилася Мати Божа з двома ангелами, які мали в руках білі лілеї. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руки край свого омофора. Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнула небесним промінням ікона Пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, він назвав Зарваницею. Згодом чернець збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.

Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і оселялися поблизу криниці. З роками у затишному видолинку виросли церква і монастир, селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.

Перша письмова згадка про село датується 1458 роком. У 1662-1688 рр. Зарваницю кілька разів спустошували турки і татари. Вони спалили селянські оселі, церкву і монастир. Багатьох людей було вбито, захоплено у полон. Однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, побудованої в центрі Зарваниці.

У 1754 р. дерев’яна церква згоріла. Того ж року за допомогою тодішнього власника села графа А. Мйончинського було завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Споруда захоплює простотою архітектурної форми. До нової церкви урочисто перенесено чудотворну ікону. В 1894 р. біля джерела, де являлася Пресвята Богородиця, вимурувано каплицю.

У 1961 р. каплицю було знищено. Джерело комуністи обгородили колючим дротом, а церкву перетворили на колгоспний склад. Влада ставила міліційні заслони у святкові дні. Однак на руїнах каплички відправлялися богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був престол, завжди було прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода.

Після падіння СССР на місці явлення Пресвятої Діви виник духовний центр. З 2006 р. до нього щороку відбуваються прощі Харківсько-Полтавської єпархії.

Тіштесь заздалегідь, люди, і з вірою плещіть руками; в любові зберіться сьогодні і радуйтеся та світло всі з веселістю співайте, бо Мати Божа має перейти з землі до висот. Її піснями повсякчасно як Богородицю славимо.

Тринадцята зупинка духовної прощі – Крехівська ікона Божої Матері

26 серпня 2014 р.

У передостанній, тринадцятий день духовної прощі ми вдаємося до історичного Крехівського монастиря, розташованого неподалік від Жовкви на Львівщині. Його заснували на початку XVII ст. монахи Іоїль і Сильвестр, оселившись у кам’яній печері посеред лісу.

До пустельників почали приходити люди, зростала чернеча громада. Над печерою будується церква, а невдовзі коронний гетьман Станіслав Жолкевський, володар Жовкви, виділив для монастиря земельну ділянку, де й споруджуються храми та келії. Монастир було обведено мурами з чотирма наріжними баштами та ровами. Це дозволило козацькому загонові гетьмана Петра Дорошенка захистити монастир від татарських набігів під час походу на Львів 1672 р.

В XVII ст. родина Красовських зі Львова подарувала монастиреві ікону Богородиці, перед якою зцілилася від сліпоти їхня донька Олександра. Ікону вмістили над головним престолом.

Після закриття монастиря у Верхраті поблизу Рави-Руської звідти до Крехівського монастиря було перенесено іншу чудотворну ікону. Її придбали в Замості 1682 р. в іконописця Матвія. Іконописець передав взаємну любов Пресвятої Богородиці, зображеної ласкавою й проникливою, та Дитини Ісуса, котрий притулився до Матері і вдивляється в неї з безмежною любов’ю.

Ця ікона також прославилася багатьма чудами. 1688 р. над монастирем побачили вогненний стовп, який освітлював околицю. Тієї ж миті на образі з’являються сльози, які стікали з очей Божої Матері чотири тижні. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський визнав ікону чудотворною. Відтоді монахи записували всі свідчення про чуда, і до 1793 р. їх було зафіксовано 150 з підписами очевидців.

Ось деякі записи:

Белзький воєвода Антін Потоцький тяжко захворів на ноги. Ніхто не міг на те знайти ради. Воєвода звернувся за поміччю до Верхратської Богородиці й став здоровий. Це було 1761 р.

 Онуфрієві Горшкові з Горбовиці (присілок Крехова) в 1909 р. тяжко занедужала 11-літня дочка. Вночі, в страшних передсмертних болях, закликала: „Рятуйте мене, рятуйте!” Батько-мати в гарячих молитвах поручили свою дитину Пречистій і обіцяли офірувати срібне серце до ікони Матері Божої в церкві оо. Василіян у Крехові якщо їх дитина виздоровіє. Дівчинка одужала.

 1909 р. Катерина Рогуля з Майдану Мокротинського смертельно занедужала. Коли вже не було найменшої надії, що вийде з цієї хвороби, беруть її на фіру, везуть у Крехів до монастирської церкви і віддають в опіку Матері Божої. Недужа повернулась до здоров’я.

1949 р. червоні окупанти закрили Крехівський монастир. Одна Крехівська ікона зникла, а Крехівська (Верхратська) була передана церкві Параскеви П’ятниці на львівському Підзамчі. Коли почали відроджувалися василіянські монастирі, громада УАПЦ зі Львова передала ікону до Крехівського монастиря.

Плід лона Твого, Богоневісто, став для людей посередником спасіння, тому ми, вірні, Тебе, Богородицю, розумом і словом славлячи, величаємо.

Дванадцята зупинка духовної прощі – Гошівська ікона Божої Матері на Прикарпатті

25 серпня 2014 р.

Дванадцятий день духовної прощі кличе нас у передгір’я Карпат, в серце Бойківщини. На Івано-Франківщині, між містами Долина та Болехів знаходиться село Гошів. У монастирі, заснованому на Ясній Горі в Гошеві, з XVIII ст. перебуває чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.

Ця ікона є копією Белзької (Ченстоховської). Вона намальована на полотні. Божа Мати тримає Дитятко Ісуса на лівій руці. Обидві постаті звернені обличчям до вірних. Богородиця правою рукою вказує на Божого Сина, а Він благословляє правицею.

Український шляхтич із села Хороброва на Бережанщині Андрій Шугай придбав цю ікону в сілезькому місті Олава 1705 р. Під час пожежі, яка охопила дім Шугаїв, уціліли тільки стіна, де висіла ікона. Родина визнала це за чудо й почала дуже шанувати ікону.

Тоді в Речі Посполитій точилася війна, і три доньки Шугая були змушені переховуватися в родині шляхтича Миколи Гошовського в селі Дунаїв під Перемишлянами. Вони взяли ікону з собою, а при поверненні забули. Микола Гошовський попросив подарувати цю ікону йому. З вдячності Шугай погодився. А невдовзі сталося чудо – ікона заплакала, і митрополит Афанасій Шептицький 1737 р. проголосив її чудотворною.

Микола Гошовський опікувався монастирем у Гошеві. Він подарував ікону для цього монастиря. Коли процесія урочисто переносила ікону до монастирського храму, зцілилася від сліпоти донька Катерини Хоєцької. Монахи почали записувати чуда, і до кінця XVIII ст. записів налічувался вже 117.

Під час Другої світової війни чудотворна ікона збереглася попри те, що під час запеклих боїв у Гошеві згоріли всі монастирські будівлі. Але совєтська окупація і закриття монастиря на Ясній Горі спричинили зникнення Гошівської ікони. Збереглися, однак, її копії. Одна з них, датована початком ХХ ст. і прославлена чудами, після відновлення монастиря була перенесена до головного храму.

Відновлений після падіння СССР, Гошівський монастир активно відбудовується і є найбільшим паломницьким центром на Прикарпатті. 2007 р. його відвідала проща з Харківсько-Полтавської єпархії.

Тобою радується, благодатная, всякая твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освячений храме і раю словесний, дівства похвало. Від Тебе Бог тіло прийняв і Дитям став, Предвічний Бог наш. Лоно бо твоє престолом учинив і утробу Твою просторшою небес сотворив. Тобою, благодатная, радується всякая твар. Слава Тобі.

Одинадцята зупинка духовної прощі –Касперівська ікона Божої Матері в Таврії

24 серпня 2014 р.

В День незалежности України ми водинадцяте зупиняємося в молитві перед богородичними святинями, які осявають своєю благодатною покровою нашу землю. Цього разу духовна проща веде нас на південь, у таврійські степи. Касперівська ікона Божої Матері з’явилася там у драматичні часи, коли російська влада намагалася витіснити з Північного Причорномор’я запорозьких козаків і кримських татар і заселити ці терени колоністами з-за кордону. З цією метою утворюють Нова Сербія та Слов’яносербія.

Один із колоністів, серб із Трансільванії, привіз з батьківщини ікону Богородиці. Невелика ікона написана олійними фарбами на полотні, наклеєному на дошку. Богоматір зі скорботними очима притискає до щоки Немовлятко Христа, притримуючи Його голову обома руками. Пригорнувшись до Пречистої, Немовля лівою рукою схопилось за шалик, що покриває голову Богородиці, в правій Він тримає сувій.

На початку ХІХ ст. ікона опинилася в поміщиці Касперової, яка жила в селі Касперівка або Ново-Іванівка неподалік від Херсону на березі Дніпровського лиману. Згодом це село увійшло до складу села Кізомис.

Ікона Богородиці на цей час потемніла настільки, що важко було пізнати риси Божої Матері та Спасителя.

Якось взимку 1840 р. Касперова довго молилася перед іконою. У цей час вона зауважила, що лики Богородиці й Спасителя роз’яснилися й ікона дивним чином оновилася. Про це пішов поголос по всій окрузі. До ікони почали стікатися богомольці, і чимало з них діставали зцілення й допомогу в скорботах. Вивчивши ці випадки, церковна влада визнала ікону чудотворною. Касперова вже не зважувалася утримувати ікону вдома й віднесла її до Свято-Миколаївського храму.

Жителі Херсону, Миколаєва й Одеси виклопотали дозвіл приносити ікону хресним ходом у їхні міста. Шанування Касперівського образу ще більше зросло, коли завдяки молитвам перед ним Одеса врятувалася від облоги в Кримську війну 1853-1855 рр. І нині щороку ікона почергово перебуває в Одесі, Херсоні, Миколаєві й місці свого об’явлення – селі Кізомис.

Всіх скорбних радість,

і покривджених заступниця,

голоду­ючих кормителька,

скитальців потіха,

гнаних бурями прис­тановище,

хворих відвідання,

неміч­них покров і заступниця,

жезл старости, Мати Бога Вишнь­ого.

Ти єси, Пречистая;

поспішися, молимось,

щоб спастися рабам Твоїм.

Десята зупинка духовної прощі –Козельщанська ікона Божої Матері на Полтавщині

23 серпня 2014 р.

Нинішня, десята зупинка духовної прощі повертає мене в дитинство. Воно проходило під Козельщанською іконою Божої Матері, яка висіла в кімнаті дідуся й бабусі: їх благословляли на вінчання саме цим образом. І часом я потай спостерігав, як бабуся зосереджено молилася перед ним.

Козельщина – невеличкий райцентр на Полтавщині, неподалік від Кременчука. Починався він із хутора, названого на ім’я власника – Павла Козельського. Цей поміщик походив по матері від військового писаря Запорозького Коша Сіромахи. Дружина Сіромахи була італійкою і привезла зі своєї батьківщини ікону характерного для цієї країни стилю. Згодом маєток перейшов до графа Володимира Капніста – нащадка відомого декабриста. Разом із маєтком Капністи успадкували й родинну ікону Сіромах.

У Василя Капніста важко захворіла донька Марія. Незважаючи на те, що граф звертався до найвідоміших лікарів, доньці ставало все важче. Було домовлено про консультацію в славетного французького професора Жана Мартена Шарко. Але коли родина вже збиралася до Москви,  Марія протирала срібний оклад ікони, палко молячись про одужання. І в цей час вона відчула, що хвороба відступила. Це сталося 21 лютого 1881 р.

Коли Шарко побачив зцілену дівчину, він не повірив у її недавню недугу. Чутка про чудесне одужання поширилася Москвою. Біля будинку Капністів стали збиратися юрби хворих, і граф віддав ікону до храму. Там сталося ще кілька зцілень.

Повертаючись на Полтавщину, Капніст забрав із собою чудотворний образ. А звістка про його цілющу силу вже випередила графську родину. До маєтку прийшла сліпа жінка, яка розповіла про явлення Богородиці. Матір Божа наказала сліпій іти до цієї ікони. Графиня винесла образ, хвора помолилася перед ним і за кілька днів повернулася зрячою. До маєтку потяглися прочани. Тоді в саду збудували каплицю й перенесли туди ікону. Але каплиця виявилася затісною. Тоді 1882 р. на її місці збудували храм Різдва Пресвятої Богородиці, а 1886 р. при храмі утворився монастир. Чуда тривали. Спеціяльна комісія зареєструвала десятки зцілень, одне з яких – прозріння сліпого хлопчика – сталося на очах комісії. До храму збиралося по п’ять-сім тисяч прочан на день.

Але після національної революції 1917 р. Україна була окупована російськими большевиками й почався червоний терор. Чудотворна ікона заплакала кривавими сльозами. Влада намагалася зупинити поширення звісток про це. Монастир було закрито, частину черниць заарештовано, а решту відправлено до Лебединського монастиря на Черкащину, також згодом закритого. На місці Козельщанського монастиря утворився концтабір НКВД, в якому, зокрема, тримали захоплених у полон 1939 р. польських офіцерів.

Чудотворну ікону вдалося врятувати. Спершу її перенесли до Лебединського монастиря, а потім сховали в київській квартирі неподалік Ленінградської площі. Коли ж совєтська влада впала і знов відкрився Козельщанський монастир, 1993 р. ікона повернулася до святині.

Царице моя преблагая, надiє моя, Богородице, притулку сирiт i подорожнiх опiко, засмучених радосте, скривджених покровителько! Знаєш мою бiду, знаєш мiй смуток, допоможи менi немiчному i, як чужинця пригорни. Бiди мої знаєш, розв’яжи їх, Ласкава, бо не маю iншої допомоги крiм Тебе, анi iншої заступницi, нi благої розрадницi, крiм Тебе, о Божа Мати, то ж збережи i охорони мене на вiки вiчнi. Амiнь.

Дев’ята зупинка духовної прощі – Озерянська ікона Божої Матері в Харкові

22 серпня 2014 р.

Озерянська ікона Пресвятої Богородиці, перед якою ми запиняємося в призадумі на дев’ятий день духовної прощі, - головна святиня Слобожанщини. Вона явилася наприкінці XVII ст., коли наш край інтенсивно заселяли втікачі з охопленого війною Правобережжя України. Напевне, звідти було принесено й ікону.

Опис ікони залишив відомий мистецтвознавець професор Єгор Редін. Образ був написаний на полотні, прикріпленому до дошки. Контури фігур грубі, кольори – червоний і блакитний. Богородиця зображена поверненою в бік Немовляти, на ній червоний хітон і блакитний мафорій, на голові корона; права рука її в позі моління, а лівою вона підтримує Немовлятка Христа, який сидить у неї ніби на колінах біля лівої руки. Немовлятко одягнене в червону сорочку-хітон, на голові у Нього така сама корона, як у Богородиці, в лівій руці він тримає невелике Євангеліє, а правою благословляє. Німби у обох жовті. Починаючи від плечей довкола німбів Богородиці та Христа на тлі ікони йшли зірки. Вгорі ікони, справа і зліва, хмари. Розміри ікони: висота 40 см, ширина 34 см.

Ікону знайшов один із жителів села Озеряни біля Мерефи. Він косив траву, і раптом почув людський стогін. Виявилося, що він не помітив образ, що лежав біля коріння дерева, і розсік його косою. Косар, взявши обидві половини цього образу, вніс у свою хатину і, склавши їх, поставив у пристойному місці, і, залишивши свою роботу, старанно помолився. На другий день рано вранці він не знайшов святині у своїй хаті, бо вона була на місці явлення, і була зрощена, а на самому місці заструмилось джерело чистої води. Від удару косою лишився ледь помітний слід.

Ікона, названа Озерянською від місцевості, де її знайшли, невдовзі почала виявляти чудотворні властивості. Після молитви перед нею відбувалися численні зцілення, відновлювався лад у родинах.

1794 р. ікону було перенесено в Курязький монастир, а після його закриття – до Покровського храму м. Харкова. Коли Курязький монастир було відновлено, ікона повернулася до монастиря. Існує переказ, що саме під час молебня перед чудотворною іконою юний  Григорій Квітка, котрий втратив зір у дитинстві, знов почав бачити. Згодом Григорій Квітка кілька місяців був послушником у Курязькому монастирі, де настоятелем служив його дядько, Наркис Квітка.

Центральною подією духовного життя передреволюційного Харкова був щорічний хресний хід із перенесенням Озерянської ікони з Курязького монастиря до Покровського монастиря. Процесія йшла теперішнім Полтавським шляхом, а на півдорозі, на Холодній Горі, де монахи Курязького монастиря передавали ікону, було збудовано Озерянську церкву.

Ченці Курязького монастиря вели записи численних випадків чудесного зцілення людей від ікони: «Зцілення людини з усохлою рукою; зцілення людини з Липців, у якої не діяла нога; зцілення біснуватої дівиці Бардакової; зцілення Івана Миколайовича Бочковського від хворобливого шуму у вухах; зцілення двох сестер від очної хвороби; зцілення дівчинки від горлової хвороби...».

Найбільше випадків зцілення було зафіксовано в 1833, 1848 і 1871 роках, коли в Харкові лютувала холера. Озерянську ікону Божої Матері носили від оселі до оселі, люди молились перед чудотворним образом про зцілення та спасіння.

Під час большевицьких гонінь на Церкву ікона зникла. Але лишилися її численні копії; деякі з них вже в нові часи виявили дар чудотворіння.

Молiння тепле й стiна нездоланна, милости джерело, свiтовi пристановище, ревно до Тебе кличемо: Богородице Владичице, попередь нас i вiд лиха позбав, єдина скора Заступниця.

Восьма зупинка духовної прощі – Унівська Успенська лавра на Львівщині

21 серпня 2014 р.

Монастир поблизу галицького села Унів існував уже в ХІІІ ст. Про нього вперше згадується в документах за 1395 р. А в середині XVI ст. сталося лихо: на монастир напали татари і спалили його. Згодом монастир було перенесено з Чернечої гори (там зараз знаходиться монаший цвинтар) на сучасне місце розташування.

Розповідають, що шляхтич Олександр Ванько Лагодовський, недужий на ноги, побачив уві сні Пресвяту Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Шляхтич знайшов його і чудесним чином зцілився від недуги. Тоді він і дав обітницю відродити Унівський монастир. На згарищі старого монастиря Олександр Ванько Лагодовський знайшов ікону Пресвятої Богородиці. Від неї починають діятися чуда. Так 1630 р. Федір Орлович завдяки зверненню до Унівської ікони врятувався з турецького полону.

Над чудотворним джерелом починається будівництво мурованої церкви. Довкола зростають мури з чотирма наріжними вежами.

Монастир приваблює прочан, зростає його духовний авторитет. Тут бували визначний організатор чернечого життя в Україні о. Йов Княгиницький, талановитий письменник-полеміст Іван Вишенський. Діяла друкарня.

З відходом Київської митрополії до Московського патріярхату Унівський монастир приймає унію. В ХІХ ст. він став резиденцією галицьких митрополитів, а на початку ХХ ст. набув статус лаври й був переданий монахам студійського уставу.

Совєтська окупація Галичини унеможливила продовження монашого життя. В Унівському монастирі було влаштовано концтабір для духовенства, а потім – психіятричну лікарню. Тільки 1991 р. монастир повернули Церкві. Відтоді він знову діє як лавра монахів Студійського уставу.

Неодноразово до монастиря приїздили прощі з Харківсько-Полтавської єпархії. Їх завжди зустрічали гостинно, по-братньому, надавали можливість відправити богослужіння в храмі й запрошували до монастирської трапези.

Благого Царя благая Мати, пречиста i благословенна Богородице Марiє! Ласку Сина Твого й Бога нашого пролий на мою пристрасну душу i Твоїми молитвами направ мене на добрi дiла, щоб решту життя мого я провiв без пороку й через Тебе рай знайшов, Богородице Дiво, єдина Чиста i Благословенна. 

Сьома зупинка духовної прощі – Святогірський Успенський монастир над Сіверським Дінцем

20 серпня 2014 р.

Перший тиждень духовної прощі ми завершуємо на півдні Слобожанщини, в головній православній святині Східної України – Святогірському Успенському монастирі. 

Його леґендарний початок пов’язують, як і для Почаївського монастиря, з ченцями Києво-Печерської лаври. Тікаючи з розгромленого ординцями Києва 1240 р., вони нібито оселилися на диких і надзвичайно мальовничих крейдяних високих берегах Сіверського Дінця. Там на відлюдді вони перебували в пості й молитві, передаючи естафету наступникам.

Хоча існують інші легенди, які називають зачинателями монашого життя на Святих Горах грецьких ченців з Криму або з Афону.

Перша письмова згадка про монастир датується 1526 роком і належить австрійському послові Сигизмунду Герберштейну. 1624 р. московський цар, що претендував на володіння тереном колишнього Дикого Поля, видав ченцям грамоту на володіння землею.

Від найдавніших часів збереглися печери, в яких монахи жили й відправляли богослужіння. У крейдяній породі були прорубані коридори, що з’єднували келії з підземними церквами. Довкола ріс густий дубовий ліс. У XVII-XVIIІ ст. споруджуються надземні храми. Коштом ізюмського полковника Федора Шидловського зводиться в стилі українського бароко Успенський собор.

Монастиреві, розташованому поблизу Ізюмського шляху, довелося пережити і татарські напади, і грабунки донських козаків.

Збереглися імена настоятелів Святогірського монастиря: архимандрита Іоїля, засновника Курязького монастиря під Харковом, якому довелося пережити татарський полон, архимандрита Тадея з Волині, колишнього викладача Чернігівського колегіуму. Серед ченців загалом було чимало освічених людей, в тому числі й тих, котрі працювали раніше в Харківському колегіумі. Бував у монастирі Григорій Сковорода.

Під час масового закриття монастирів царицею Катериною ІІ було ліквідовано й Святогірський монастир. Його дозволили відновити лише через 57 років, і в ХІХ ст. монастир переживав свій розквіт. Він стає улюбленим місцем прощ для українців Слобожанщини. Мальовничий опис монастиря залишив Василь Немирович-Данченко. 

Однак у ХХ ст. служіння чернечої громади було брутально перерване. 1918 р. большевики закрили монастир, і богослужіння в ньому поновилися лише після падіння Совєтського Союзу.

27 вересня 1991 р. Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного Української Автокефальної Православної Церкви організувало тут перше богослужіння. Невдовзі місцева влада передала монастирський комплекс Російській Православній Церкві, яка організувала в ньому Святогірську Успенську лавру. Під час російської військової інтервенції 2014 р. Святогірський монастир стає прихистком для вимушених переселенців.

Заступнице християн усердная, Молитвенице до Творця надiйная, не погордуй молитвами грiшникiв, але поспiшися, як благая, на помiч нам, що з вiрою взиваємо до Тебе: поспiшися на молитву i скоро прийди на благан-ня, бо Ти заступаєшся завжди за тих, що почитають Тебе, Богородице.

Шоста зупинка духовної прощі – Цільбоносна стопа Богородиці на Почаївській горі

19 серпня 2014 р.

Шостий день духовної прощі припадає на свято Преображення Господнього. Ми згадуємо, як Спаситель світу, взявши апостолів Петра, Якова й Іоана, здійнявся на гору й там преобразився: «Обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло. І ось з'явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним» (Мт. 17:2,3). 
Церковна традиція вважає, що преображення сталося на пагорбі Фавор, поблизу Назарету. Посеред долини Фавор справді видається високою горою.
Смугу пагорбів на півдні Волині місцеві жителі також називають горами. На одній з таких гір неподалік від Кременця за кілька років після монгольського погрому Києва 1240 р. зупинилися монахи – втікачі зі сплюндрованого Києво-Печерського монастиря. Їхні серця сповнював розпач від пережитого.

Коли один із монахів молився на Почаївській горі, йому і явилася Пресвята Богородиця в стовпі вогню. На знак материнської турботи про нашу землю Пречиста Діва залишила на камені, де стояла, відбиток своєї стопи. Відтоді в цьому невеличкому заглибленні стала збиратися чудотворна рідина, здатна зціляти недуги.

Монахи залишився жити на Почаївській горі. Слідом за ними поряд почали оселятися  інші подвижники, і вже 1527 року в документах згадується про існування Почаївського монастиря. Його розквіт припадає на часи ігуменства прп. Йова Почаївського, котрий прийшов був на Почаївську гору 1604 р. Гурток відлюдників під управлінням прп. Йова перетворюється на спільножительну монашу громаду. 

Монастир розбудовується, а його головною святинею поряд із цільбоносною стопою Богородиці стає чудотворна Почаївська ікона, залишена на Волині грецьким митрополитом Неофітом.

Чудесний порятунок монастиря від турецької навали 1675 р. оспіваний у відомій пісні «Ой зійшла зоря вечоровая». Розповідали, що над Почаївською горою явився вже спочилий на той час преподобний Йов, котрий молився перед Пресвятою Дівою. Напасники спробували стріляти в постаті на небі, але стріли поверталися до турків і вражали їх. Турецьке військо було змушене тікати.

Після антиканонічного підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові ченці Почаївського монастиря прийняли унію. Монастир стає головним осередком Чину святого Василія Великого. Тут після заборони українського книгодрукування в Росії діє найбільша українська друкарня, де виходить, зокрема, збірка побожних пісень «Богогласник» (1791). Лише після загарбання Росією українського Правобережжя та розгрому повстання 1830 р. Почаївський монастир передається Російській Православній Церкві.

Одне з незліченних чуд, що сталися на Почаївській горі, навернуло графа Миколу Потоцького. Людина жорстока, імпульсивна, він мало не застрелив свого кучера, коли коні сахнулися та перекинули карету. Але кучер почав молитися до Почаївської Божої Матері – і пістолет тричі дав осічку. На покуту граф дав великі кошти для спорудження Успенського собору, освяченого 1822 р. 

Собор було збудовано так, щоб усередині його опинилася найбільша святиня монастиря – Стопа Пресвятої Богородиці. Над Стопою вміщено ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.

Перед святою Твоєю іконою, Владичице, / ті, що моляться, зцілень сподобляються, / віри істинної пізнання приймають / і агарянські нашестя відбивають. / Тому ж і нам, що до Тебе припадаємо, / гріхів прощення випроси, / помислами благочестя серця наші просвіти / і до Сина Твого молитву нашу вознеси / за спасіння душ наших.