Видавництво «Свічадо» не вперше і, сподіваюся, не востаннє дарує українському читачеві книги, які дозволяють поглянути на наші сучасні проблеми по-новому, крізь призму історичного досвіду. Завдяки компетентній праці відомого перекладача Андрія Павлишина нещодавно з’явилася друком українська версія виданої п’ять років тому в Ґданську польською мовою об’ємної монографії професорки тамтешнього університету Маґдалени Новак «Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865-1914 роках». Солідний том нараховує 640 сторінок дрібним шрифтом із ґрунтовною бібліографією та іменним покажчиком.
Напевне, обсяг книги трохи відлякує пересічного читача, як і суворо об’єктивний академічний стиль викладу, детальність опису суспільно-політичного контексту виростання митрополита Андрея Шептицького в духовного лідера галицьких українців. Спершу навіть дратує ряснота посилань і скрупульозність у доборі етнонімів для окреслення все ще доволі розмитої самоідентифікації наших західних співвітчизників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: «русини/українці». Крім усього іншого, здається, що ще можна сказати нового про митрополита Андрея Шептицького після низки публікацій, які вже з’явилися за роки незалежности?
Однак варто пересилити вагання й відкрити книгу, аби зрозуміти її цінність не лише як погляду на визначну історичну особу під цілком свіжим, неординарним кутом зору, але й як заохочення до роздумів над найактуальнішою для сучасних українців проблемою національної самоідентифікації. Професор Новак занурює нас в атмосферу суспільного, культурного, релігійного життя польських еліт підавстрійської Галичини, помітну частину яких складали нащадки спольщених українських шляхетських родин. Чудово володіючи матеріялом, вона виводить українського читача поза неминучо обмежені й однобічні уявлення про тогочасну ситуацію, пропонує зрозуміти рації польських співгромадян, які боляче переживали поневолення поділеної трьома імперіями батьківщини та підозріливо ставилися до не певних своєї ідентичости «русинів», частина з яких – і то чимала! – раптом опинилася в полоні оман історичного ворога, Москви.
Родина й оточення Романа Шептицького були неприємно вражені його рішенням змінити обряд і інтегруватися в середовище, від якого вже давно відірвалися були його предки. Доки йшлося про протистояння москвофільству й збереження греко-католиків у єдності з Римом, відтак же і з польською римсько-католицькою спільнотою, демарш молодого Шептицького приймався з розумінням. Однак, швидко пройшовши шлях від добромильського новика до митрополита Львівського, граф Шептицький виявляє себе не польським емісаром у «русинському/українському» середовищі, а справжнім архипастирем народу, свідомого себе і готового боротися за власні права. Це дивує, розчаровує і насторожує його колишнє оточення. Не бракує підозріливости й в українському середовищі, яке пильно стежить за кожним примирливим жестом митрополита.
Докладно аналізуючи суспільний, насамперед медійний, резонанс від учинків і заяв митрополита Андрея Шептицького, професор Новак не занурюється в деталі обрядових і мовно-алфавітних змагань, які вирували в Галичині. Вона виявляє загальну тенденцію змін у суспільній позиції львівського владики: нащадок спольщених галицьких бояр не тільки крок за кроком здіймається до осягнення власної ідентичности – він разом із тим стає одним із найбільш креативних творців нової національної ідентичности українців, зрослої на давній історичній традиції і сферментованій викликами нового часу. При цьому авторка залишає митрополита на рубежі найбільш зламних подій у його житті та суспільно-церковній місії - перед початком Першої світової війни.
Парадокс, але, попри всю часову, культурну, ієрархічну дистанцію, драма Романа/Андрея Шептицького, польського аристократа й українського першоієрарха, суголосна досвідові болючого пошуку власної ідентичности сучасними українськими високопосадовцями, бізнесменами, інтелектуалами. Середовища, які зазвичай називають «суспільними елітами», увійшли в добу військового протистояння з Росією потворно зросійщеними, з деформованою ідентичністю. Причому це стосується не тільки східних областей, але й усієї України, бо, навіть зберігаючи мову, наші земляки потрапляли в психологічну пастку чужої культури. Жертвами навальної асиміляції стали десятки мільйонів українців, які опинилися на території Російської Федерації, зокрема в історично українських реґіонах: на Кубані, Східній Слобожанщині, в Зеленому Клині тощо. Найчастіше на їхнє походження натякає тільки прізвище…
Ситуація цивілізаційного протистояння ставить нині кожного перед необхідністю позиціонувати себе в одному з двох альтернативних просторів: у ксенофобічному імперському «русскому мирі» чи в приреченій на роль оборонного щита демократичної Європи Україні. В чомусь цей вибір однозначніший, простіший для порядної людини, ніж той, який мав зробити Роман Шептицький. Але й він вимагає зусиль, цілеспрямованости, готовности до духовної трансформації. Зате ж перспектива цього вибору відкривається у долі митрополита Андрея, пошук яким власної ідентичности вивів його в коло найбільш цілісних, плідних і самобутніх постатей Центрально-Східної Європи нової доби.
Раджу й вам звернутися за книгою безпосередньо до видавництва «Свічадо»: https://svichado.com/svyati_i_vyznachni_postati/postati/dva-sviti
