Простуючи за Христом: Виступ на 20-річчі архиєрейської хіротонії

Коли апостол Петро, прощений Учителем і покликаний до пастирського служіння, озирнувшись, побачив свого майбутнього соратника, Йоана Богослова, та поцікавився в Спасителя, якою буде Йоанова доля, він почув у відповідь: «Що тобі до того? Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22).

Це дуже потрібні й важливі слова для всіх нас - спільноти Харківсько-Полтавської єпархії та мене як єпархіяльного архиєрея. Вони допомагають зорієнтуватися на складній дорозі розвитку невеличкої єпархії, проаналізувати досвід минулих двадцяти років її історії.

 Адже найважчою проблемою для всіх нас був безплідний пошук соратників, яких так хотілося бачити поряд. Галицькі православні єпархії, котрі 1990 р. приєдналися були до автокефального руху, розглядали нас як димову завісу, покликану приховати суто реґіональний, західноукраїнський характер УАПЦ, сформованої протягом 1989-1990 рр. Українські Православні Церкви за рубежем, перейняті кризою покликань і перспективами асиміляції, ставилися до духовного відродження в Україні з підозрою, воліючи підкреслювати свій незалежний статус. УПЦ Московського та Київського патріярхатів, утворені на початку 1990-х рр., відмовлялися бачити в нашій спільноті партнера в апостольському служінні, трактуючи стосунки між юрисдикціями як змагання за політичний вплив і доступ до джерел фінансування.

Не дивно, що суспільні середовища, зацікавлені в збереженні на терені Східної України постсовєтського заповідника, оцінювали Харківсько-Полтавську єпархію як ворожу силу, суперечну їхній меті. Але й патріотичні організації національно-демократичного та ліберально-демократичного спектру послідовно демонстрували свою відчуженість, невдоволені послідовним прагненням єпархії зберігати незалежність суспільних позицій та чітке підпорядкування євангельським ціннісним пріоритетам. Навіть політики, котрі протягом 1989-1991 рр. декларували були свою підтримку відродження УАПЦ, легко відмовлялися від колишніх переконань, коли інший партнер на релігійному полі здавався їм багатшим і впливовішим. На жаль, вплив цих політиків штовхнув на шлях відступництва кількох наших клириків і громади Слов’янська, Лубен, Іоано-Богословської церкви Харкова, частину мереф’янської громади.

Переживання самотности, найважчої хвороби постіндустріяльного суспільства, чигало на нас повсякчас. І від цієї духовної недуги нас усіх могло рятувати тільки одне - усвідомлення присутности Христа, єдиного, Хто надає сенсу існуванню Церкви та нашому служінню. Відтак же - і виявлення місця нашої єпархіяльної громади у вселенській християнській спільноті, виявлення соборної природи апостольської Церкви.

Налагодження реґулярних богослужінь у парафіяльних громадах, формування власного клиру в Колеґії Патріярха Мстислава, відкриття храмів - де в пристосованих приміщеннях, а де вже й збудованих самотужки, - спроби налагодження реґулярної духовної опіки над мирянами та катехизації дорослих і дітей, - саме в цих вимірах, де так виразно виявляється благодатна присутність у Церкві її Небесного Глави та зісланого за Його молитвою на апостольську громаду Святого Духа, ми відчували себе надійно й захищено. Чесне простування за Христом додавало певности й надії на успішне подолання визначеного Ним шляху.

Нам надзвичайно допомогли натхненні імпульси, надані Харківсько-Полтавській єпархії обома дійсними київськими патріярхами: нашим земляком Його Святістю Мстиславом (Скрипником) і зачинателем відродження УАПЦ в Галичині, а водночас великим приятелем нашої єпархії повікнезабутнім владикою Димитрієм (Яремою). Глибоке розуміння ними концептуальних засад УАПЦ, історичного підґрунтя та ідентичности київського православ’я сприяло нашому постійному прагненню дослідити й кодифікувати своє місце в динаміці простування українського народу до очікуваної зустрічі з Творцем. Звідси реґулярні історико-богословські конференції, круглі столи, презентації нових книг і суспільних проєктів, і, може, найважливіше - видання, здійснені єпархією самотужки або в творчій співпраці з видавництвами «Акта» й «Святогорець». Досить згадати молитовник «З вірою і любов’ю», «Літургікон», «Історію Христової Церкви в Україні».

«Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19), - ця настанова Христа звернена до кожного з нас, членів церковної спільноти. Вона кличе нас до активної місії в суспільстві, відтак же - до фахового й діяльного послугування засобами масової комунікації, до виразної присутности в інформаційному просторі. Траплялися періоди, коли представники нашої єпархії були частими гостями на харківському, миколаївському й київському телебаченні. На жаль, нині це стало рідкісною подією. Та навряд чи можна говорити про інформаційну ізоляцію. Я б припустив, що часто перешкодою є не стільки редакційна політика, скільки недостатня компетентність журналістів, брак розуміння церковного життя в його повноті. Українські мас-медіа живляться нині скандалами й криміналом. І нам, звичайно, краще вже не з’являтися в новиннєвих виданнях, ніж фігурувати в історіях зі зникненням монахинь або п’яними клириками за кермом.

Але тим важливіше здійснювати місію через власні, церковні інформаційні ресурси. Сімнадцятирічний досвід нашої єпархіяльної веб-сторінки викликає глибоку повагу. Та мусимо дбати про її постійне оновлення, про комплексне й об’єктивне висвітлення церковного життя в різних формах: офіційних документів, інформаційних повідомлень, авторських статей, фото- й відеорепортажів, безпосередніх контактів у соціяльних мережах. На щиру подяку заслуговують ті наші парафіяни, які використовують свій талант для модернізації єпархіяльних веб-ресурсів: Ярослав і Галина Соболі, Віталій Липинський, Євген Журер, Ігор Олексієнко. Сподіваюся, новий формат веб-сторінки допоможе повніше використовувати духовний та інтелектуальний потенціял єпархії, а водночас сприятиме подоланню небезпек усамітнення, самоізоляції.

Бо ж небезпека самоізоляції з’являється перед церковними спільнотами незалежно від їхньої чисельности тоді, коли увага переноситься на себе самих, на стосунки з оточенням - владою, іншими конфесіями, політиками. Ми усамітнюємося, коли губимо з поля зору Христа.  Він же знов і знов кличе нас у дорогу, повторюючи: «Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22). І раптом відкриває нам, що зовсім поряд, ведені тим самим закликом, ідуть однодумці, обдаровуючи нас радісним переживанням християнської солідарности. Усім цим однодумцям, згуртованим довкола Христа, складаю нині щиру подяку.

«Царство не із світу цього» (Ін. 18:36): Державна Церква чи відокремлення Церкви від держави? (до 1700-річчя Міланського едикту)

Доповідь на ХІІІ науково-практичній конференції "Громадська взаємодія як екзистенція демократичного суспільства" (Київ, Національна академія управління, 23 травня 2013 р.)

1700 років тому з’явився один із найважливіших, але й найзагадковіших, документів в історії європейської цивілізації, що називається за традицією «Міланським едиктом» [7, ствп. 392-393], хоча коментатори уточнюють: його слід вважати не «едиктом», а «рескриптом», тобто відповіддю імператорської канцелярії на одержаний запит [12, с.445]. Його поява датується часом зустрічі в Мілані (або Медіолані) – тогочасній західній столиці Римської імперії – імператорів Заходу (Константина) й Сходу (Ліцинія), 13 червня 313 р. [7, ствп. 392]. Хоча скептики стверджують, що насправді цей документ видано в канцелярії Ліцинія в Нікомідії, посилаючись на пізньоантичного християнського письменника Лактанція [4, с. 444].

Текст Міланського едикту зберігся в грецькій версії завдяки першому великому історикові Церкви Євсевію Памфілу [12, с.445-448; 4, 358-361; укр. переклад – 5., с. 152-154]. Його суть – не лише в леґалізації християнської Церкви, але й у перспективній зміні державно-релігійних стосунків. За християнами визнається право на автономне релігійне життя, незалежне від панівної релігійної політики. В імперській структурі Риму, де релігійна віра належала до сфери суспільних обов’язків, раптом відкривається вільний сеґмент. До того ж, передбачалася реституція майна, раніше конфіскованого в громад і окремих християн. Жодних переваг над іншими визнаннями Міланський едикт не передбачав, «щоб кожному була надана свобода дотримуватися тієї релігії, яку сам вважає найкращою для себе, .. щоб кожен мав право вільно обирати й шанувати те, що йому завгодно» [5, с. 153].

Цим едиктом була винагороджена обмита кров’ю мучеників стійкість християнської спільноти, котра від Нерона до Діоклетіяна, понад два сторіччя, переживала систематичні переслідування й утиски, покликані позбавити її викличної інакшости, радикалізму, впертої відмови йти на компроміси. Здавалося б, імператор-сонцепоклонник, переживши чудо перед битвою на Мальвінським мостом, залишив християн у спокої, змирившись із їхньою суспільною доктриною, що випливала з Христових слів: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36).

Але логіка авторитаризму несумісна з засадами свободи сумління. І хоча сам Константин ще довго уникає хрещення й зберігає за собою титул «верховного понтифіка» (глави державної релігії), він активно сприяє скликанню першого Вселенського собору в Нікеї 325 р., розширює коло державних пільг для церковних громад і священнослужителів [10, с. 258-259], а вже Тирському соборові 335 р. він пише: «Не слід опиратися рішенням самодержця, виданим на захист правди» [13, с.232]. В. Болотов констатує: «Імператор відмовляється від зайнятого ним спершу становища, від свого сприятливого для церковного життя нейтралітету, і дозволяє собі часто втручатися в церковні справи» [1, с. 51].

Так починається вельми небезпечний процес входження Церкви до імперських структур, які протягом кількох десятиріч, майже не змінюючи самої моделі державно-релігійних стосунків, передають привілеї та повноваження колишньої державної релігії від язичницької спільноти християнській Церкві [2, с. 283-314]. Наступники Константина Великого – Констанцій, Феодосій Великий – дбають про забезпечення Церкві монопольного права на духовну опіку вірних, розправляються з альтернативними визнаннями, але й вимагають від Церкви діяльної підтримки панівних еліт, цілковитої лояльности, кореґування з владою кадрової політики [3, с. 48-52].

Християнська Церква стає державною, що забезпечує їй фінансову могутність, політичний вплив, масові навернення колишніх поган, грандіозне розширення вимірів місійної праці. А за це доводиться платити свободою. Нещирі навернення розмивають цілісність віри апостольської спільноти, перетворюють релігійність на тоненьку захисну оболонку, за якої в людини Середньовіччя приховуються паталогічна жорстокість, зневага до гідності ближнього, невитравна забобонність. Поширюється симонія, леґітимізуючись у «праві патронату». Церква, марнуючи євангельську ідентичність, губить суспільну довіру, дискредитується брутальним і неосвіченим клиром.

Реформація й потужні секуляризаційні процеси ранньомодерного часу до певної міри можна розглядати як закономірний наслідок розчинення Церкви в формально християнізованій суспільній структурі Середньовіччя. Але ні для діячів Реформації, ні для освічених монархій XVIII ст. не йшлося про звільнення Церкви з поневоленого стану. Навпаки: нехтуючи власним оздоровчим потенціялом Церкви, світська влада прагне остаточно узалежнити Церкву від держави. Ауґсбурзький мир 1555 р. відверто декларував: «Cuius regio, eius religio» - «Чия влада, того й релігія». Главами ж Церкви себе визнають не лише англійські королі та французький Конвент, але й православний російський цар Петро І та його наступники.

В цій історичній ретроспективі пошуки оптимальної моделі державно-церковних стосунків у Європі ХХІ ст., зокрема, в її посткомуністичній частині, набувають глибшого сенсу. Їх у жодному разі не можна розглядати як повернення в минуле. Точніше, спроб повернення в минуле не можна виключати, але вони приречені на поразку. Для частини анахронічно зорієнтованого клиру, та й для деяких неофітів, статус державної Церкви здається необхідною запорукою подолання духовної кризи й активного, з використанням адміністративного ресурсу, насадження духовности твердою рукою. Так, як це спробував робити підмосковний бізнесмен Василь Бойко, котрий зобов’язав був одружених працівників його компанії «Російське молоко» взяти церковний шлюб, пригрозив звільнити тих, хто штучно перериватиме вагітність? і наказав усім пройти курс «Основ православної культури» [9].

Зрештою, державність Церкви – це для нас не таке вже й далеке минуле. Восени мине 70 років з дня початку жорстокого експерименту режиму Йосифа Сталіна над Православною Церквою в СССР – надання їй чітко визначеного державного статусу. Авторитарна держава спробувала боротися з Церквою – і програла. Але вона вирішила підкорити Церкву, залучивши її до своїх структур і поставивши під суворий контроль адміністрації. Наслідком цього стала небачена дискредитація Церкви й феномен злиття частини церковних еліт із комуністичною бюрократією, що спричинив зараження клиру совєтськими бюрократичними хворобами, втрату ним своєї ідентичности. Виділення однієї релігійної організації й протиставлення її іншим закладало тенденції майбутніх міжконфесійних конфліктів.

«Відокремлення Церкви від держави» комуністичною новомовою означало, отже, виведення релігійної спільноти в суворо контрольоване ґетто та повне позбавлення її свободи маніфестування віри в суспільстві. Совєтський тоталітаризм керувався засадою, сформульованою Леніним ще до большевицького перевороту: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна» [8, с. 104]. А отже, реальна свобода совісти була неможлива в державі, де світоглядне зоднаковіння стало неодмінною умовою для елементарного виживання.

Посткомуністичний світ загалом важко виходить із замкненого простору диктатури ідеологій. І для нашого сучасного перехідного стану тенденції до одержавлення Церкви прикметні не менше, ніж аксіологічні атавізми на кшталт «великой побєди». Лідер Компартії України глибокодумно розмірковує над проблемами канонічности Церкви, розуміючи під канонічністю відповідність певного релігійного напрямку його ідеологічним потребам, а депутати Верховної Ради, не звертаючи увагу на конституційні ґарантії свободи віровизнання, утворюють лоббістські групи на підтримку хто – «єдиної канонічної», а хто «єдиної Помісної» Церкви.

Політика державного протекціонізму та волюнтаристського втручання в церковне життя вже накопичила за 22 роки незалежности значний вантаж помилок. Спорудження, відбудова та реставрація тисяч храмів і монастирів не стали ані чинником духовного відродження, ні стимулом до суспільного примирення. Швидше навпаки: присутність у депресивній, роз’єднаній політиками країні багатих і амбітних релігійних організацій, тісно пов’язаних із реґіональними економічними кланами, насторожує і відштовхує тих, хто ще недавно з ентузіязмом приймав повернення Церкви до активного суспільного служіння.

Законотворча діяльність і податкова політика демонструють одну прикру закономірність: вони спрямовані не на забезпечення Церкві вільного, самостійного виконання її апостольської місії, а на узалежнення релігійних організацій від політичної кон’юнктури, від симпатій та антипатій місцевих адміністрацій. Створюються передумови для маніпулювання зазвичай розпливчатими нормами й різного застосування їх до протеґованих і до нелояльних громад. Демонстрацією визнання особливого статусу протеґованих громад стає запрошення їхніх лідерів на різного роду протокольні заходи, відвідання високопосадовцями святкових богослужінь у супроводі акредитованих при адміністрації журналістів. Ні для кого не секрет, що фінансування церковних будов, а тепер ще й медіа-ресурсів, здійснюється коштом спонсорів, стимульованих адміністративним ресурсом.

Трохи комічне відзначення як важливих ювілеїв спершу 1020, а тепер ще й 1025-річчя Володимирового хрещення, зініційоване Володимиром Путіним і підхоплене нашими президентами, насправді несе в собі тривожний сиґнал. Ще до XVIII ст. в українській еклезіяльній свідомості хрещення не асоціювалося лише з особою князя Володимира Великого, а будувалося як провіденційна перспектива: від легендарної подорожі апостола Андрія Первозваного через місію рівноапостольних Кирила й Мефодія, Аскольдове хрещення та навернення княгині Ольги аж до завершального акту 988 року. Князь Володимир сприймався як важлива, але не центральна і вже ніяк не єдина постать у цій перспективі [6, с.147].

Аж ось із часів царя Олександра ІІІ, врятованого від замаху саме в рік 900-річчя Володимирового хрещення, коли в Російській імперії діяли Валуєвський циркуляр і Емський указ, а ідеологічна доктрина спиралася на «тріаду графа Уварова»: православ’я, самодержавство й народність, культ князя Володимира поволі інтеґрує в собі весь процес хрещення Руси. Відповідно хрещення інтерпретується як акт мудрости державного правителя, перетвореного таким чином на головного організатора запровадження християнства на Русі. Релігійний, відкупительний сенс хрещення відходить на другий план, поступаючись державотворчому аспектові: об’єднання народу на ґрунті єдиної віри, інтеґрування в християнську цивілізацію Європи, модернізація суспільної свідомості та культури. Не випадково 1020-річчя Володимирового хрещення в Росії було використано для ідеологічної підтримки інтеґраційних процесів у просторі колишнього СССР.

В нашій Церкві вже існував був день спомину про хрещення Руси-України, 1 серпня, і його наявність мотивувала таку особливість українського обряду, як проведення 1 серпня другого, «малого», освячення води. Та, очевидно, брак політичних конотацій робив цей день нецікавим для державних діячів. А культ святого Володимира-хрестителя завжди здаватиметься втішним для амбіцій високопосадовця, переконаного, що його посада дозволяє керувати не лише економікою, фінансами та силовими структурами, але й сумлінням народу.

Улюбленцеві українських літописців, з іменем котрого часом пов’язували леґітимізацію козацтва [11, с. 259], королеві Стефанові Баторієві, приписують вислів: «Królem jestem ludzi, nie sumienia» («Я король людей, а не сумлінь»). Попри своєрідність шляхетської республіки, якою була Річ Посполита, ця засада відображає конфесійну ситуацію, в котрій гартувалася українська державна свідомість. Анахронічні спроби прихованого нав’язування державної релігії суперечать як нашій ментальності та досвідові присутности в європейському просторі, так і світлому епізодові в історії Римської імперії, котрим, безперечно, був Міланський едикт. Церква в посткомуністичній Україні все ще чекає на державного лідера, здатного визнати: він не є і не може бути володарем наших сумлінь.

Список використаних джерел

1. Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. – М.: Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1994. – Т. 3. История Церкви в период Вселенских Соборов. - XII; 340 c. Репринт изд. 1907 г.

2. Буркхард Якоб. Век Константина Великого / Пер. с англ. Л.А. Игоревского. – М. : ЗАО Центрполиграф, 2003. – 367 с.

3. Войтович Л.В. та ін. Історія Візантії: Вступ до візантиністики. – Львів: Апріорі, 2011. – 880 с.

4. Евсевий Памфил. Церковная истрия. – М.: Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1993. – 447 с.

5. Ісіченко Ігор, архиєпископ. Загальна церковна історія: Курс лекцій для вищих духовних шкіл. – Харків: Акта, 2001. – 601 с.

6. Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні. – К.: Наук. думка, 1990. – 180 с.

7. Католическая энциклопедия. – М.: Изд-во Францисканцев, 2007. – Т.3. – 1910 стлб.

8. Ленин В.И. Партийная организация и партийная литература // Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – 5-e изд. - М.: Политиздат, 1968. – Т. 12. – С. 99-105.

9. Подмосковный бизнесмен обязал сотрудников венчаться: [Електронный ресурс]. – Режим доступу: http://actualcomment.ru/news/14476/ (9 травня 2013 р.ґ0

10. Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей -1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

11. Яковенко Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-е вид. – К.: Критика, 2005. – 584 с.

12. Euzebiusz z Cezarei. Historia Kościelna. O Męczennikach Palestyńskich : Tłum. Ks. Arkadjusz Lisiecki. – Poznań: Fiszer i Majewski, 1924. – xxxii; 646 s.

13. Euzebiusz z Cezarei. Życie Konstantyna / Wstęp, tłum., przepisy Teresy Wnętrzak. – Kraków: WAM, 2007. – 359 s.

Великоднє послання

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

«Нема Його тут, бо воскрес» (Мт. 28:6), - з якими почуттями слухали жінки мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Його учні вночі прибули, і вкрали Його» (Мт. 28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова й Соломія через свої вагання спершу навіть не розповіли про побаченого біля гробу ангела: «І не сказали нікому нічого, бо боялись» (Мк. 16:8).

Спокуса сумнівів і розчарувань завжди супроводитиме життя Церкви. Як би нам часом хотілося мати неспростовні матеріяльні докази присутности Божого Сина в історії! Як добре було б дістати свідчення Христового воскресіння, переконливі для кожного матеріяліста! Але їх немає. У цьому виявляється водночас і Божа довіра до нас, і умова гідного виконання місії, дорученої християнській спільноті. Христос обумовлює нашу майбутню зустріч у Небесному Царстві вірою. Не знанням, не сумлінним виконанням покладених на себе обов’язків, а саме вірою.

Без віри немає Церкви, а наша душа, втративши віру, перетворюється на висохлу криницю, в якій годі відшукати хоча б краплину води. Просвітителі вважали рушієм історії розум, озброєний знанням. Ліберали воліли нічим не обмеженої свободи. Хтось і нині проголошує примат технологічної могутности. Але врешті решт за холодними доктринами відкривається безодня цивілізаційної прірви. Коли самовпевнений світ, відвернувшись від по-дитячому наївної віри, починає шукати собі інших пріоритетів, настає розплата. Бо брак віри в Бога руйнує відчуття людьми взаємної споріднености й довіри. Втрата братньої любови  перетворює життя на змагання заздрісних партнерів.

Церква покликана відкривати людству всепроникну силу віри, звільняючи світ від тенет самозакоханости й самовпевнености. А ця місія нездійсненна без володіння мистецтвом жити вірою і згідно з істинами віри. «Лікарю, уздоров самого себе!» (Лк. 4:23), - нагадує християнам Спаситель. І Він же застерігає: із втратою віри Церква може уподібнитися до звітрілої соли, котру викидають геть (Мт. 5:13).

Запитаймо самих себе: чи не з наївністю жінок мироносиць входили ми, християни, до посткомуністичного суспільства? Стародавні галилеянки вбачали свою мету в виконанні ритуальних дій: помазанні Христового тіла миром. Ми теж краще уявляли собі суто практичну перспективу церковного служіння: відновлення храмів, налагодження ритму богослужінь, кореґування побуту відповідно до календаря постів і свят. Після епохи заборон і репресій дехто зі священнослужителів з ентузіязмом занурився в громадську діяльність, у підприємництво, навіть у політичні інтриґи. І ось - Церква стала розчинятися в суспільстві споживання та переймати його цінності.

А Церква покликана давати живе свідчення віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим джерелом живої води, що наснажує до вічного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), - віри, котра кличе до служіння ближньому. Амінь.

Христос воскрес! - Воістину воскрес!

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

Пасха Христова р.Б.2013

Випробування антиклерикалізмом

Привид антиклерикалізму

Те, що здавалося два десятиріччя тому пережитим і навіки забутим, раптом на наших очах повертається в повсякденне життя посткомуністичних країн. Антиклерикалізм, тобто вороже ставлення до Церкви й священнослужителів, все помітніше відчуває на собі кожен член клиру, який зважиться прислухатися до громадської думки. Частіше й частіше лунає саркастичний осуд «зажерливих попів», які нібито думають тільки про власне збагачення, дорогі автомобілі, може, ще про будівництво храму, але ніяк не про реальні проблеми своєї пастви.

Минулий рік позначився скандальним судом над московським феміністичним панк-рок-гуртом із малопристойною назвою - організатором блюзнірського панк-молебня в Храмі Христа Спасителя. Цей суд виявив, наскільки потужним стало не лише в Росії, але й у нашій країні, принаймні в ліберальних колах, роздратування самовпевненістю Церкви й злиттям її з владою. І коли за кілька днів після московського суду одіозна київська група «Femen» прилюдно спиляла хрест пам’яти жертвам політичних репресій, встановлений вірними УГКЦ біля колишнього «Жовтневого палацу» в Києві, це навіть не викликало потужного суспільного резонансу.

Столицю вже давно лихоманить від конфліктів довкола паркових зон і майданчиків відпочинку, що займаються під будівництво храмів. Масова свідомість і тут узагальнює картину, будуючи образ аґресивних церковників, які відбирають землю, рубають дерева й витоптують газони, аби спорудити нове підприємство для викачування грошей із легковірних бабусь та екзальтованих дівиць. Церкву в очах пересічного киянина систематично представляють злочинного вигляду мовчазні молодики та огрядні бородані за їхніми плечима, які ставляться до мешканців довколишніх будинків із зневажливою зверхністю.

Анатомія міфу

Такий міфологізований образ Церкви утверджується в масовій свідомості не спонтанно. З медійного простору, хіба що за винятком малопопулярних конфесійних ресурсів, якось непомітно зник образ жертовного безсрібника в рясі, здатного до останку присвятити себе служінню ближньому. Та й церковна молитва презентується хіба що як урочисте, пишне дійство, сакральний зміст якого губиться за блиском коштовностей.

Які асоціяції виникають у споживача російськомовних та й україномовних медіа-ресурсів при слові «Церква»? Годинники за кількадесят тисяч євро, ексклюзивні авто з дивними номерами, самобуд в охоронній зоні Києва, хамство на адресу журналістів, п’яний водій із священичим посвідченням, ДТП з людськими жертвами, спричинені священнослужителями - ось тільки деякі з характерних сюжетів, які формують нині в нас образ Церкви.

Часом здається, що телеканали й популярні веб-портали заповзялися виконувати чиюсь підступну програму дискредитації Церкви й роздмухування в суспільстві критичного ставлення до неї. Оскільки ж ліберальні середовища в Західній Європі й обох Америках відлякують нас дискримінаційними обмеженнями для проповіді євангельських цінностей, накладеними з фальшивих мотивів «політкоректности», виникає спокуса пов’язати це в далекосяжну систему чергового наступу антихристиянських сил на Церкву.

Самодискредитація

Однак ця спокуса слабшає, коли Церква сама здійснює вчинки, що сприяють її дискредитації. Скажімо, з викликом демонструє свої партійні симпатії перед виборами, активно займається комерцією та підкреслює свою близькість до влади. Постійні скандали з розцінками за треби підживлюють суспільне неприйняття Церкви як нібито комерційної установи більше за будь-яку атеїстичну пропаґанду.

На жаль, в Україні все ще важко засвоюється нова культура присутности Церкви в суспільстві, яку змушена опановувати християнська спільнота в постіндустріяльному світі. Дуже промовистою була реакція одного з київських церковних лідерів на скромний спосіб життя нового понтифіка: «Я не схвалюю такі дії, тому що це робота на показ». Автор цієї репліки не схотів прийняти нової моделі поведінки, демонстрованої у відповідь на загрозливу секуляризацію Заходу, сподіваючись, що ми живемо в іншому суспільстві й до нас ці тенденції не дійдуть. А тому без машин представницької марки з трьома сімками на номерах годі сподіватися на гідне очолювання Церкви.

Ось останній приклад реакції мирянина на невластивий християнинові розкішний спосіб життя священнослужителів із листа, одержаного мною буквально сьогодні вранці: «Служители Бога» разочаровали. Такое впечатление, что там служат маркетологи, финансисты но не священники. О каком смирении идет речь? Если священик ездит на машине бизнес класса, поверхносно ставится до паствы и пользуется очень дорогими гаджетами. Что у вас там происходит?»

Міжконфесійні стосунки, зберігаючи характер нездорової конкуренції, як ніщо інше, дискредитують Церкву й суперечать євангельському закликові любити ближнього, як себе самого (Мт. 19:19). Прикметно, що найбільш ворожого ставлення з боку клириків панівної юрисдикції наші громади зазнають там, де рівень політизації церковного життя найбільший, а московські храми стають осередками пропаґанди «русского міра». І кожен виступ таких клириків проти нашої єпархії викликає відразу до них їхніх же парафіян і відхід мирян від Церкви.

Ми могли б сказати, що Харківсько-Полтавської єпархії ці проблеми не стосуються. Розкіш нам не загрожує, стосунки з владою та з більшістю політичних партій у нас прохолодні, комерцією жодна з парафій не займається, наші священики демонструють коректне ставлення до інших православних юрисдикцій.

Однак, попри всі юрисдикційні поділи, ми належимо до єдиної Православної Церкви і з патріярхом Кирилом, і з предстоятелем УПЦ-КП, і навіть із сумнозвісним митрополитом Мефодієм Кудряковим. І всі брутальні вчинки, непродумані вислови, комерційні скандали, політичні авантюри, котрі походять із їхніх середовищ, визначають ставлення і до кожного з нас та до всіх нас разом як єпархіяльної спільноти. Напише чергову дурницю тернопільський прес-секретар, проголоситься під виглядом «об’єднання» черговий розкол в УАПЦ - і ми мусимо відповідати на складні питання про мотиви й сенс їхніх дій. І відповідати так, аби не зашкодити не тільки нам самим, але й Церкві як цілості. Тут не відбудешся словами «нас це не стосується». Ні, таки стосується.

Місія єпархіяльної спільноти

Саме ці небезпечні зміни в суспільному сприйнятті Церкви відкривають нову сторінку в житті Харківсько-Полтавської єпархії. Відкривають важливість її покликання, її місії, надзвичайно важливої для всієї повноти Православної Церкви в Україні.

Адже ми маємо те, чого нині так бракує і МП, і КП, - маємо досвід скромного, смиренного виконання своєї християнської, апостольської місії в дехристиянізованому суспільстві.

Маємо практику спирання на Бога і на власні сили, бо завжди були позбавлені і олігархів-меценатів, і опікунів із владних кабінетів.

Маємо щастя бути убогими в Христі - і пам’ятати про убогість ближнього, жити з ним одним життям, не відділятися від нього клановими бар’єрами.

Завдання кожного з нас полягає в тому, щоб оцінити й належно реалізувати ці таланти, подаровані нам Божим Провидінням. А для цього не треба чинити якихось особливих подвигів. Треба й далі жити повноцінним духовним життям, черпаючи натхнення в уставній молитві й у таїнственних дарах Христа Його Церкві. Наша суспільна позиція і надалі має залишатися чіткою й самостійною, без запобігливого схиляння перед суспільними авторитетами, без обмеження себе виключними стосунками з однією партійною структурою чи громадським рухом. Пріоритетом у служінні наших громад є й буде проповідь Євангелія, а не пропаґанда тих чи інших суспільних ідеологій. Ми маємо лишатися самими собою: Церквою, що шанує й плекає свою апостольську тотожність. Бо лише справжня Церква, а не медійний фантом, може бути переконливою відповіддю на нові виклики антиклерикалізму.

І коли ми стаємо об’єктом безглуздих звинувачень і образ з боку клириків інших юрисдикцій, наше завдання - не стільки захиститися самим від кривди, скільки захистити Церкву від небезпеки ототожнення її зі скандальними носіями ідеології зла. В жодному разі не можна опускатися до банальної сварки, обміну образами. Але кожен винний у розпалюванні міжконфесійної ворожнечі має розглядатися як кримінальний злочинець, а не священнослужитель чи мирянин. І наслідки відповідні: складати протокол, записувати свідчення очевидців, подавати скаргу до прокурора, а її копію неодмінно надсилати до єпархіяльної консисторії та обласного управління в справах релігій. Непогано також надіслати її до комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Стійкість у вірі й стабільність у житті спільноти - гідна християнська позиція, особливо важлива в час суспільної нестабільности, кризи. Незліченні «об’єднавчі ініціятиви», що закінчуються блуканням безхатченків у рясах поміж юрисдикціями, небезпечні плеканням у суспільстві комплексу пристосованця - однієї з найпідступніших хвороб сучасного українського суспільства. Незмінність юрисдикційної належности нашої єпархії від часу її об’єднання з УАПЦ 1942 р. - це скарб, цінність якого особливо зростає, коли Церкву прагнуть зобразити юрбою конформістів, ладних за першим сигналом приєднуватися до сильніших і впливовіших.

Але ж «засвіченого світильника ніхто в сховок не ставить, ані під посудину, але на свічник, щоб бачили світло, хто входить» (Лк. 11:33). Виконання апостольської місії зобов’язує нас щедро ділитися своїми скарбами зі світом. А це передбачає активну присутність в інформаційному просторі. Присутність не лише єпархіяльного архиєрея й контрольованих ним ресурсів, але й кожного зі священиків, кожної парафіяльної громади. Вже настає час, коли для громади непристойно не мати власної веб-сторінки або сторінки на «Фейсбуку». І якщо ще три роки тому можна було лише рекомендувати священикам активніше послугуватися електронною поштою та засобами соціяльних мереж, то тепер це стає не менш необхідним, аніж мати стільничковий телефон.

Свідчення світові вимагає бути винахідливим, доброзичливим і вимогливим до себе. Стиль спілкування, нав’язуваний молодіжною субкультурою, не відповідає місії священика. Але й архаїчна манера проповідників початку ХХ ст. навряд чи доречна в сучасному спілкуванні. Не ховаючись за павутинням порожніх фраз треба вміти лаконічно, переконливо й об’єктивно розповісти про зміст дорученої Церкві вічної новини про спасіння, про власний досвід служіння, про парафіяльне життя, про глибинну сутність Христової Церкви. Знімки храму, парафіян, святкових і повсякденних богослужінь, аудіо- і відеоматеріяли про життя громади вже нескладно представити в інформаційних мережах, навіть не маючи відповідного фаху. Це потребує відносно невеликих коштів, хоча й вимагає певних зусиль і самого священика, і його помічників. Та з іншого боку, інформаційне забезпечення життя парафіяльної громади робить її присутність у світі ширшою, ефективнішою, сприяє налагодженню поступального ритму в служінні.

Ми не повинні творити інформаційних фантомів. Церква - справжня, автентична Христова Церква! - не потребує штучних прикрас. Лише правда про життя наших громад, про побут священиків, про апостольську місію Церкви може протистояти нав’язуваним суспільству антиклерикальним стереотипам. До свідчення цієї правди всім своїм життям, до освітлення нею довколишнього світу закликає нас Господь, коли нагадує: «Ви світло для світу» (Мт. 5:14).

Тягар духовного лідерства

Напевне, кожному українському священикові доводиться, читаючи притчі про пастиря й овець, роз’яснювати нашим землякам,  що на Близькому Сході вівчар ішов не позаду худоби, підганяючи тих, хто відстав, а попереду, торуючи дорогу. Саме звідти, з пастуших буднів Палестини, до Євангелія входить образ духовного лідера: «А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу» (Ін. 10:4-5).

Той, хто веде перед

Зрозуміла річ, ця притча стосується насамперед самого Христа, який іде поперед врятованого людства на Голгофу, а через страждання і смерть – до воскресіння й вічного життя. І коли ми називаємо пастирями духовних провідників, уподібнюючи до вівчарської праці їхні стосунки з паствою - церковною спільнотою, - то це передбачає наслідування Христового взірця, мужність простування попереду пастви.

Але хіба тільки священнослужителям належить місія духовного лідерства? Не були священиками ані Володимир Великий, ні Костянтин Острозький, ні Галшка Гулевичівна. Але їхній ініціятиві, їхньому лідерству в духовному житті нації ми завдячуємо виняткової ваги змінами в українській християнській культурі.

Пригадаймо, що саме слово «лідер» дослівно означає «той, хто веде перед». Лідерство передбачає мужню ініціативність, уміння триматися попереду очолюваної громади, а при цьому повсякчас пам’ятати про довірену спілноту, не зраджувати її, не тікати від неї. Справжній лідер не боїться нових доріг і першим долає перешкоди. Дефіцит таких лідерів гостро виявляється в нас перед кожними виборами, коли повсюдно лунає скарга: немає з кого обирати! Наші ж претенденти на лідерство воліють іти слідом за іншими, вже второваною дорогою, захищаючись від небезпек референтами, помічниками й охоронцями.

Майбутній ювілей Тараса Шевченка мав би спонукати всіх українців до роздуму над витоками феномену безперечного духовного лідерства поета, винятковий авторитет якого не змогли похитнути ані марксистсько-ленінські фальсифікатори його творчості, ні цинічні ділки від постмодерної масової культури. Чому вихід першої маленької поетичної збірки Шевченка став етапною подією в формуванні самосвідомості модерної нації? Чому легенда «Великого Кобзаря» спонукала сотні тисяч українців до боротьби за свої права? Чому знаком протидії винародовленню стали пам’ятник Шевченка на майдані та його портрет на стіні?

Йти просто

Немає мови, цьому сприяли і незвичайна біографія Шевченка, і його винятковий літературний талант. Та ключем до загадки національного лідерства Шевченка є його слова з вірша, написаного дорогою з заслання в Нижньому Новгороді:

Ми не лукавили з тобою, 
Ми просто йшли; у нас нема 
Зерна неправди за собою («Доля»).

Ці слова писалися без розрахунку на публікацію в мить важкої душевної кризи: звільнення з заслання виявилося оманою, Шевченка затримали дорогою до Петербургу й невідомо було, чи не виявиться він назавжди позбавленим права жити в обох столицях та в Україні. До того ж, більшість знайомих остерігалася відвідувати опального поета, і він опинився в ізоляції. Серед болючих роздумів над власним життям з’являється глибоко особистий триптих «Доля», «Муза» й «Слава». Ось у цю пору Шевченко й виділяє в своєму досвіді те, що йому здається найістотнішим: «Ми просто йшли».

Мабуть, ніхто не зумів би точніше визначити цю домінанту. А те, що цінував у собі й сам Шевченко, якраз і стало визначальним у його сприйнятті національною свідомістю. Не випадково образ Шевченка асоціюється найчастіше лише з одним прижиттєвим портретом: з вусами, в кожусі, де поет подібний до літнього втомленого життям селянина з Наддніпрянщини. В цьому образі досить наївно, але виразно втілилося уявлення про стійкість Шевченка в захисті своєї національної ідентичності.

Наша історія, як, мабуть, і історія інших поневолених народів, рясніла прикладами пристосовництва, запобігання перед панівними культурами. На цьому сумному тлі Шевченко зводиться як свідчення творчого потенціалу українця, сильнішого за асиміляційні спонуки імперського режиму, вільного від комплексів меншовартості, втілених у відомому персонажі з поеми «Сон (У всякого своя доля)» - землячкові з циновими ґудзиками. Українця, здатного заявити серед овіяних безнадією закаспійських степів: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» («О думи мої, о славо злая»). Його твори, підкріплені унікальним життєвим досвідом, і формують у національній свідомості простий шлях у майбутнє.

Воля до свободи

Мабуть, і сам Шевченко замислювався над тим, звідки і як він здобув волю до боротьби й почуття власної гідности, що не давало йому миритися з рабським становищем співвітчизників. Серед цих роздумів складався образ Яреми Галайди, - злидаря, в якого посеред орендаревих знущань «виросли крила» («Гайдамаки») завдяки волі до свободи й щирому коханню. Чи не відбився в цьому спомин про власну юність, у якій поєдналися перше кохання й пережите в революційному Вільні піднесення під час Листопадового повстання 1830-1831 рр., коли українець почув звернене до нього гасло «За нашу і вашу свободу»?

Коли Шевченко прибув до Вільна 1829 р., він був не просто сільським юнаком, приреченим на рабську покору господареві. Його дитинство було наснажене спогадами очевидців про трагічну героїку гайдамацького зриву, поезією «Псалтиря», Григорія Сковороди й колядок, житійними історіями з «Четьїх Міней». Він формувався в атмосфері народної релігійності, ріс у ритмі церковного життя, і світ здорової християнської традиції завжди протистояв у його уяві холодній атмосфері просвіченої монархії. Це захищало Шевченка від спокуси запобігливого підлаштовування під масові смаки, що вимагали:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори («Гайдамаки»).

Спокуси, яка, варіюючи перелік модних тем, завжди тягне слабкодуха в легковажний світ популярної культури.

Перспектива Голгофи

І водночас Шевченко з безпомилковою чуйністю змітав з фасаду імперії святенницький імідж, цинічно використовуваний для приховування її хижацьких зазіхань на свободу Дагестану й Чечні, для маскування примітивного споживацтва «суспільних еліт» на чолі з карикатурними царем-ведмедем і «диво-царицею», схожою на чаплю. Саме глибоке переконання в антихристиянській суті імперії дозволяло Шевченкові так різко викривати визискування нею церковної риторики. Поет відмовляється визнавати автентичність і бога, і церкви, і святих царів зі світу імперської ерзац-релігії.

Всупереч цьому фальшивому світові Христос відкривається Шевченкові в образі політичного засланця, - «Царя волі», увінчаного, наче терновим вінцем, штемпом, тобто тавром («Сон (У всякого своя доля...)». Самому ж ув’язненому поетові Христос являється розіп’ятим на цвинтарному хресті. І це видіння, а точніше, викликане ним молитовне переживання, змінює світ довкола Шевченкаа:

Сиджу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає.  Співає 
І плаче серце, оживає («Неофіти»).

Переживання животворчої присутності Христа здатне осяяти добрим світлом навіть похмуру в’язницю, сповнити радістю серце в мить душевної кризи. Для Шевченка це не порожні слова, а дуже інтимний особистий досвід. Це досвід особистої синівської відданості, близькості, що дозволяє відчути себе співподорожнім Христові на дорозі страждань. І сама дорога страждань відкривається в своєму духовному сенсі як шлях на Голгофу, перетворюється на містичний простір співстраждання Божому Синові.

Знаки часу

Доречно пригадати дві важливі деталі. В програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, «Книзі буття українського народу», добре знайомому Шевченкові, месіанське покликання України виводилося саме з болючого досвіду поневірянь під владою чужинців, з національного приниження, що підносило націю до співстраждання Христові. А сам Шевченко вже на засланні створює серію малюнків «Притча про блудного сина», розкриваючи в соратниках по казармених буднях паралелі до долі євангельського персонажа (Лк. 15:11-32). Отже, поет систематично послугується кодами Святого Письма для прочитання знаків часу з метою відкриття власної життєвої перспективи. Він вирушає вперед не як самовпевнений одинак, а простуючи за Христом, і намагається не збочувати з цієї дороги.

Наскрізний мотив Шевченка можна не помічати або й ігнорувати. Скажімо, замінивши великі літери на малі в двох ключових словах із програмового вірша:

І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде Син, і буде Мати, 
І будуть люде на землі («І Архімед, і Галілей»).

Замінимо «Син» на «син» та «Мати» на «мати» - і відразу есхатологічна картина майбутнього вічного Царства поступиться безбарвній утопії з сентиментальним присмаком. Тоді загублять свій сенс апостольська місія предтеч, які несуть крихту хліба – євхаристійного дару! – «царям убогим», апокаліптичний образ «нової землі» (Одкр. 21:1) і демонологічні характеристики ворога, навмисне архаїчно іменованого «врагом» і «супостатом», тобто антагоністом Бога - сатаною.

Але ж Шевченко бачить попереду не міраж, а нову землю, про яку писав не лише Іоан Богослов, а й ще задовго до нього улюблений поетів пророк Ісая: «Бо як небо нове та нова та земля, що вчиню, стануть перед обличчям Моїм, говорить Господь, так стоятимуть ваші нащадки та ваше ім’я!» (Ісая 66:22). Певність у цій перспективі надає йому мужності й стійкості у випробуваннях. Його радикалізм спирається на непохитні євангельські цінності, залишені Христом за дороговкази на шляху до нової землі.

Через падіння до чистоти

В контексті цього шляху розкривається й етичний зміст драматичної історії жінки-покритки, розпочатої «Катериною» й завершеної (або ще не завершеної?) «Марією». Ця історія відкрита в майбутнє: в таємничій простір оновленої землі, де не буде місця гріхові, а відтак і спричиненим ним стражданням. Звернімо увагу на епіграф до поеми «Марія» (а в Шевченкових поемах епіграфи завжди надзвичайно істотні): «Радуйся, Ты бо обновила зачатыя студно» - «Радуйся, бо Ти вiдродила нас, у грiсi зачатих» (Акафіст до Пресвятої Богородиці, ікос 10). Хіба автор виправдовує Катерину чи Ганну за народження позашлюбної дитини? Ні, звичайно ж, ні, які б ми не шукали казуїстичні методи доведення протилежного.  Але Шевченко на прикладі цілком реальних життєвих ситуацій крок за кроком проводить читача шляхом подолання влади гріха, шляхом відкуплення.

Катерина гине, не витримавши впалого на неї тягаря. Ганна витримує, обернувши своє життя на важку покуту. А вже Алкидова мати й по загибелі сина перебирає на себе його апостольську місію:

І помолилась в перший раз 
За нас розп'ятому. І спас 
Тебе розп'ятий Син Марії. 
І ти слова Його живії 
В живую душу прийняла. 
І на торжища, і в чертоги 
Живого істинного Бога 
Ти слово правди понесла («Неофіти»).

Героїня ж поеми «Марія» впритул наближається до християнського ідеалу матері. Наївно ототожнювати її з архетипним образом Богородиці, так ніжно оспіваної в передмові до поеми. Шевченкова Марія – лише літературний, приземлений аналог Пречистої Діви, позбавлений визначальної риси свого архетипу – непорочної чистоти. Але в цьому персонажі поет демонструє, як сила віри земної жінки перемагає тягар помилок і біль втрат, а вірність новому слову правди робить її здатною гуртувати й надихати вбогії душі переляканих синових учнів.

Проваджені світлом любові

У передмові-молитві Шевченко просить Вседіву:

Воззри, Пречистая, на їх, 
Отих окрадених, сліпих 
Невольників. Подай їм силу 
Твойого мученика Сина, 
Щоб хрест-кайдани донесли 
До самого, самого краю («Марія»). 

Він суворо об’єктивний у ставленні до сучасників, до земляків. Шевченко помічає і їхню рабську вдачу, і суспільну апатію, і брак волі до боротьби, і недалекоглядність. Тягар життєвих помилок, падінь і зрад, лежить на кожному з них, як і на символічних постатях покриток. Ідеалізовані козакофілами гетьмани мало чим відрізняються від повій: «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття» («І мертвим, і живим...»). А запобігливе прислужництво або неусвідомлена допомога деспотичним правителям закриває перед спочилими шлях до раю («Великий льох»).

Але Шевченко не відкидає таких співвітчизників, не відвертається від них із самовпевненою гордовитістю. Він шукає перспективи визволення зі стану національного приниження в духовному очищенні, в гідному засвоєнні досвіду Голгофи. У світлі страждань і смерті Христа власні випробування поета й історична драма його народу набувають цілком нового сенсу.

Прочитуючи євангельські знаки відкупительного страждання, Шевченко усвідомлює їх як дороговкази у власній життєвій перспективі, вписаній у майбутнє українського народу. Це дозволяє йому з пророчою впевненістю застерігати від кровопролиття й насильства та шукати  історичну альтернативу в жертовній любові та національній солідарності:

Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте («В казематі»).

Для Шевченка йти просто – це йти за Христом, не звертаючи з дороги, не тікаючи від власної відповідальності. Йти попереду, не плекаючи ілюзій щодо винятковості своєї місії. Озираючись, поет бачить безвідрадне видовище: «Німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї», «рід суєтний, проклятий» («Юродивий»). Але він же помічає в козакові, який зважився прилюдно дати ляпаса негідникові-губернатору, знак надії на прихід власного Вашінґтона («Юродивий»), здатного очолити рух до свободи. У приспаному, але не знищеному почутті гідності, він шукає «ясну зорю», здатну вести наділений Божим образом людський рід до немовлятка, якого так бояться три демонічні Ворони з «Великого льоху». А поряд із цією зорею, безперечним аналогом вифлеємської зорі, на смітниках деспотичного царського режиму, над розваленою Богдановою церквою в Суботові («Великий льох») виростає світляний стовп:

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла... («Юродивий»).

Самі злочини безбожних гнобителів України зрощують серед мороку тиранії світляний стовп, - такий самий, як той, що виводив Мойсеїв народ із єгипетського рабства (Вих. 13:21-22), - за дороговказ до свободи. Це Бог через Свого Сина веде до свободи «із тьми, із смрада, і з неволі» («Юродивий») народ, що має дорогою долати в собі комплекс раба, здобувати силу любови, через яку лише й зможе ввійти в оновлену землю, осяяну вічною присутністю Сина. Власну ж суспільну й творчу місію Шевченко вбачає в тому, аби йти, не збочуючи, за цим дороговказом, і надихати на витривалість у доланні визвольного шляху тих, хто зважиться наслідувати поета. Іти, несучи важкий тягар духовного лідерства.

Привітання Слобожанського форуму українських справ (Харків, 13 квітня 2013 р.)

Дорогі брати і сестри!

Наближаючись до великодніх свят, пригадаймо, як востаннє прямувала до Єрусалиму група апостолів, передчуваючи майбутнє здійснення месіянського покликання Учителя. Вони тоді засперечалися: хто з них найбільший? Тоді Христос і промовляє слова, над якими насамперед варто застановитися кожному учасникові суспільного життя: «Хто хоче бути першим, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім» (Мк. 9:35).

В Харкові, як і повсюди в Україні, протягом останніх двох десятків років не бракувало охочих до лідерства. Більшість громадських ініціятив виявлялися формою самоствердження, коли не самореклами. Зрештою, це відповідає духові ліберальної цивілізації, яка закликає нас: будь першим, найкращим, найбагатшим, найсильнішим.

Що ж лишили по собі ці ініціятиви? Розчарування, зневіру, апатію. Лишили місто, не готове позбутися постколоніяльного синдрому, імперської мови та шахраюватих демагогів при владі. І судити всі наші незліченні патріотичні організації слід не за статутами й програмами,  а за реальними наслідками діяльности, за впливом на суспільство. Адже й Христос попереджає: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!» (Мт. 7:20).

Годі сподіватися на ефективність політичних проєктів, якщо вони не передбачають скоординованої дії, вміння узгоджувати проєкти з партнерами й стримуватися від нав’язливого ствердження свого пріоритету. Діяч, котрий претендує на очолювання громади, але не вміє шанувати її, дослухатися до голосу інших, любити свій народ, неминуче зазнає фіяско.

Всі ми чекаємо нині на нові сили, нові ідеї - на нове покоління громадських лідерів. Але його не з’явиться, доки ми не осягнемо невблаганної сили євангельської максими, над якою й пропонував би вам замислитися сьогодні: «Хто хоче бути першим, нехай буде ... слуга всім». Амінь.

Десять років протистояння розколові

Дванадцятий собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, що відбувся десять років тому, 11 квітня 2003 р., опинився перед важким вибором. У грудні 2002 р. фактично довершився розкол УАПЦ в Україні, розпочатий ще 1 березня 2000 р. вибором місцеблюстителя патріяршого престолу всупереч заповітові патріярха Димитрія (Яреми; 1915-2000). За заповітом, після упокоєння патріярха, УАПЦ в Україні мала увійти під юрисдикцію митрополита УАПЦ в діяспорі Константина (Багана). Не встоявши перед тиском адміністрації президента Леоніда Кучми, котра прагнула бачити предстоятелем залежну від президента людину, а не американського громадянина, більшість членів Патріяршої Ради відмовилися тоді визнати за свого предстоятеля главу УАПЦ в діяспорі. Було обрано місцеблюстителя – тернопільського архиєрея Мефодія (Кудрякова), котрий відзначався не лише східним темпераментом, але й мистецтвом порозумінь із світською владою та силовими структурами. Помісний Собор 14-15 вересня 2000 р., в роботі якого брали безпосередню участь представники державної адміністрації, пішов на компроміс: він визнав митрополита Константина духовним главою УАПЦ, але водночас обрав Мефодія (Кудрякова) предстоятелем. Патріярхія мала перебувати в підпорядкуванні митрополита Константина і керуючий справами Патріярхії призначався його указом, представляючи митрополита в Україні. Хистка рівновага, досягнута на соборі, відразу ж почала порушуватися. Спроби Патріярхії зберегти добре ім’я і цілісність УАПЦ наштовхувалися на протидію предстоятеля і його оточення. Добре ім’я УАПЦ, успадковане від патріярхів Мстислава й Димитрія, дискредитувалося брутальними скандалами на кшталт висвяти членів квазімасонського «ордену святого Станіслава» чи стрілянини в тернопільському кафе. Управління УАПЦ узурпувалося тернопільським архиєреєм, а митрополит Константин та Патріярхія усувалися від адміністрування. Розпочатий 2000 р. процес повернення єдности УАПЦ в Україні та в діяспорі під омофором Вселенського Патріярха було зупинено. До УАПЦ потяглися різного роду авантюристи. Харківсько-Полтавська єпархія до останнього намагалася зберегти єдність із галицьким масивом УАПЦ. Ми розуміли, що для західноукраїнських громад, котрі складалися переважно з нащадків греко-католиків, феномен УАПЦ був новим і не підкріплювався власним релігійним досвідом. Попри слабкість і малочисленність парафій, утворених на Слобожанщині, Полтавщині й Донбасі, вони спиралися на автентичну традицію УАПЦ, пам’ятали про своїх земляків – владик Мстислава (Скрипника) та Феофіла (Булдовського), бачили в УАПЦ не новостворену наступницю Московського Патріярхату, а автохтонну інституцію, покликану забезпечити українську присутність у вселенській православній спільноті. Для східних українців УАПЦ не мала сенсу поза єдністю з її діяспорною основою, очолюваною митрополитом Константином. Існування в Україні УАПЦ, окремої від діяспорної частини, виглядало в очах східних українців розколом. Боляче переживаючи дискредитацію УАПЦ та руйнування її канонічних структур в Україні, ми не хотіли розривати єдности Церкви, але водночас і боялися поширення на схід деструктивних процесів, жертвою яких на наших очах ставали громади на Тернопіллі, Поділлі, Волині. Тому єпархіяльний собор 2003 р. ухвалив визнавати надалі єдиним канонічним предстоятелем УАПЦ митрополита в діяспорі, а для правного захисту східноукраїнських громад і єпархіяльних інституцій внести зміни до статуту консисторії (єпархіяльного управління), які б унеможливили залучення Харківсько-Полтавської єпархії до розколу. На жаль, цей коректний шлях запобігання конфліктові не влаштовував ані учасників розколу, ні президентську адміністрацію. Процес правного унормування стосунків єпархії з державою затягнувся на три роки, і аж 2006 р. було зареєстровано нові статути Харківсько-Полтавської єпархії та консисторії. При цьому до статуту за наполяганням департаменту в справах релігій було внесено істотну зміну: єпархія офіційно була визнана «оновленою», що дало підстави поширювати плітки про створення групою громад нової церкви – «УАПЦ (оновленої)». І хоча ці плітки легко спростовуються елементарним знайомством із реєстраційними документами, проросійські джерела та апологети розколу послідовно впроваджують у масову свідомість думку, нібито 2003 р. було започатковано нову релігійну організацію – «оновлену» УАПЦ. Може, Харківсько-Полтавській єпархії й легше було б проголосити тоді себе цілком окремою юрисдикцією та вигадати для неї нову назву, як пропонували були державні чиновники. Адже систематична самодискредитація «галицької» УАПЦ неминуче накладала відбиток і на суспільне бачення нашої єпархіяльної громади. Скоротилося число абітурієнтів нашої вищої школи - Колеґії Патріярха Мстислава. Деякі слабкодухи, втомлені від ототожнення їхньої Церкви з УАПЦ митрополита Мефодія, відійшли від громад. Кожен новий скандал у розкольницькій групі, кожна трансляція богослужінь із порожньої Андріївської церкви або інтерв’ю предстоятеля УАПЦ в Україні коштували нам суспільної довіри і втрати частини парафіян. А бандитський напад групи прихильників митрополита Мефодія на Патріярхію 4 лютого 2005 р. й наступні спроби захоплення наших церков ставлениками альтернативного центру стимулювали перехід однієї громади до УПЦ-КП, а двох священиків – до УПЦ-МП. Та, попри це, ані собор 2003 р., ні жоден наступний єпархіяльний собор (а вони проходили щороку) не ставив питання про цілковитий відхід єпархії від УАПЦ. Навпаки. Харківсько-Полтавська єпархія вперто продовжувала підтримувати дружні взаємини зі Львівським братством, з клириками й мирянами Львівської та Івано-Франківської єпархій. Вона прийняла до свого складу кілька громад з Центральної та Південної України на період до канонічного унормування стану УАПЦ в Україні, надала консультативну допомогу в юридичному оформленні подільських громад, що запрагнули дистанціюватися від дискредитованої релігійної організації митрополита Мефодія. Єпархіяльні документи чітко заявляють, що Харківсько-Полтавська єпархія готова відновити повномасштабну участь у загальноцерковному житті за умови повернення УАПЦ до стану, визначеного Помісним Собором 2000 р., й виведення поза клир осіб із сумнівними свяченнями та авантюрників, чия діяльність руйнує Церкву та суперечить статутові УАПЦ. Дистанціювання від решти єпархій УАПЦ було важким рішенням. Однак воно допомогло зберегти духовне здоров’я парафіяльних громад, поступальний розвиток єпархіяльних інституцій, а найголовніше –атмосферу згуртованої християнської спільноти. Дуже складно пояснити нашим парафіянам, чому на храмові свята до Харкова чи Києва не приїздять священики з Галичини, яке відношення до них має похмурий бородань із телеекранів, що нібито репрезентує УАПЦ, що означає черговий скандал із автокефальним забарвленням у Кам’янці-Подільському, Самборі чи Бучачі. Тим не менше, значно легше витлумачити мотиви непричетности Харківсько-Полтавської єпархії до фатальних змін у західноукраїнському православному середовищі, аніж нести хрест провини за них, не маючи жодних важелів до зміни ситуації. Великий піст – унікальна пора для усвідомлення сенсу місії Харківсько-Полтавської єпархії в церковному житті України. Пригадаймо, про що просив Христос апостолів останньої ночі в Гефсиманському саді, коли взяв із собою Петра, Якова та Йоана: «Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною» (Мт. 26:38). Бути з Христом – отже, не тікати, не зраджувати, не йти на компроміси з сумлінням. Виявляти стійкість у вірі. «Пильнувати й молитися» (Мт. 26:41). Зберігати тяглість православної традиції. Таким і уявляється покликання нашої спільноти: бути вірними Христові й стабільними у вірності церковній ієрархії. Саме цей досвід, загартований протягом 2003-2013 рр. у протистоянні різного роду спокусам, інтригам політиків і адміністративному тискові, і несе Харківсько-Полтавська єпархія в скарбницю майбутньої єдиної Помісної Церкви київської традиції.