Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
«Нема
Його тут, бо воскрес» (Мт. 28:6), - з якими почуттями слухали жінки
мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого
Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли
вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове
зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Його учні вночі прибули, і вкрали Його» (Мт.
28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова й Соломія через
свої вагання спершу навіть не розповіли про побаченого біля гробу ангела: «І не сказали нікому нічого, бо боялись» (Мк.
16:8).
Спокуса сумнівів і розчарувань завжди
супроводитиме життя Церкви. Як би нам часом хотілося мати неспростовні
матеріяльні докази присутности Божого Сина в історії! Як добре було б дістати свідчення
Христового воскресіння, переконливі для кожного матеріяліста! Але їх немає. У
цьому виявляється водночас і Божа довіра до нас, і умова гідного виконання місії,
дорученої християнській спільноті. Христос обумовлює нашу майбутню зустріч у
Небесному Царстві вірою. Не знанням, не сумлінним виконанням покладених на себе
обов’язків, а саме вірою.
Без віри немає Церкви, а наша душа,
втративши віру, перетворюється на висохлу криницю, в якій годі відшукати хоча б
краплину води. Просвітителі вважали рушієм історії розум, озброєний знанням. Ліберали
воліли нічим не обмеженої свободи. Хтось і нині проголошує примат технологічної
могутности. Але врешті решт за холодними доктринами відкривається безодня
цивілізаційної прірви. Коли самовпевнений світ, відвернувшись від по-дитячому
наївної віри, починає шукати собі інших пріоритетів, настає розплата. Бо брак
віри в Бога руйнує відчуття людьми взаємної споріднености й довіри. Втрата братньої
любови перетворює життя на змагання
заздрісних партнерів.
Церква покликана відкривати людству
всепроникну силу віри, звільняючи світ від тенет самозакоханости й
самовпевнености. А ця місія нездійсненна без володіння мистецтвом жити вірою і
згідно з істинами віри. «Лікарю, уздоров
самого себе!» (Лк. 4:23), - нагадує християнам Спаситель. І Він же
застерігає: із втратою віри Церква може уподібнитися до звітрілої соли, котру
викидають геть (Мт. 5:13).
Запитаймо самих себе: чи не з наївністю
жінок мироносиць входили ми, християни, до посткомуністичного суспільства? Стародавні
галилеянки вбачали свою мету в виконанні ритуальних дій: помазанні Христового
тіла миром. Ми теж краще уявляли собі суто практичну перспективу церковного
служіння: відновлення храмів, налагодження ритму богослужінь, кореґування
побуту відповідно до календаря постів і свят. Після епохи заборон і репресій
дехто зі священнослужителів з ентузіязмом занурився в громадську діяльність, у
підприємництво, навіть у політичні інтриґи. І ось - Церква стала розчинятися в
суспільстві споживання та переймати його цінності.
А Церква покликана давати живе свідчення
віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний
відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна
пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим
джерелом живої води, що наснажує до вічного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), -
віри, котра кличе до служіння ближньому. Амінь.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
† Ігор
архиєпископ
Харківський і Полтавський
Пасха
Христова р.Б.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар