Чи варто міняти імена одних колаборантів на інших?

Стимульоване російською агресією оновлення української топоніміки викликає необхідність шукати нові імена для назв вулиць, майданів і цілих міст, що стали свого часу жертвами політики суцільної совєтизації довколишнього простору. В окремих щасливих випадках можна просто повернути старі назви. Так вулиця Карла Маркса знов стає Благовіщенською, майдан Рози Люксембург – Павлівським. Сподіваюся, і вулиця Пушкінська в Харкові поверне собі першу назву – Німецька, яку мала до 1899 року. Це може стати знаком вдячности німецькому народові за його допомогу в протистоянні російській навалі.

Аж от раптом виринають пропозиції увічнення в харківських топонімах талановитих письменників, які, однак, свого часу зі зброєю в руках боролися проти Української держави, були членами комуністичної партії, а після російської окупації Української Народної Республіки (УНР) 1920 р. стали активними пропагандистами нового, соціалістичного устрою. Певна річ, що їхні твори, як і «Партія веде» Павла Тичини чи «Пісня про Сталіна» Максима Рильського, заслуговують на увагу дослідника. Тим більше, що художня цінність літературної спадщини «розстріляного Відродження» незвідна до присутніх у ній прокомуністичних ідеологем. І все ж увічнення імені в назві вулиці чи майдану передбачає не естетичну оцінку творів, а солідаризацію з суспільною позицією митця. Позиція ж ця була часом, відверто кажучи, колабораціоністська.

Василь Елланський (псевдонім - Еллан-Блакитний; 1893-1925) - активний учасник боротьби проти Української держави під час визвольних змагань, член ЦК Компартії (більшовиків) України, редактор офіціозу маріонеткової УСРР - газети «Вісті ВУЦВК». УНР для нього – «хахлацька оперетка», «куркуляча українська “демократія”, «хуторянська товстопика Гапка», зігнаний з кубла гад («Після завіси», 1921), «жовто-блакитна контрреволюція» («Розвал жовто-блакитної реакції», 1921). Він злостиво відгукується на 7-річчя Третього універсалу Центральної Ради (20.11.1917):

Але міцний радянський лад!

А УеНеР? Плюєм на неї –

На ювілей її кривавий

І банду нацвождів лукавих («Коляка в домовину», 1924).

 

Микола Фітільов (псевдонім - Хвильовий; 1893-1933) - організатор і очільник загону, який воював проти армії УНР, свідомий член Компартії (більшовиків) України, переконаний прихильник соціалізму. Попри, безперечно, об’єктивний резонанс епатажних гасел «геть від Москви!», «до психологічної Європи», «азіятський ренесанс», Хвильовому йшлося не про розрив із червоною Москвою, а про звільнення від впливу ідеологічно ворожої йому буржуазної культури царської Росії та орієнтацію на Європу «Дарвіна,.. Маркса». У цей самий час Євген Маланюк – старшина армії УНР, приречений на довічні скитання на чужині, нагадував запамороченим ейфорією «українізації» літераторам УСРР про інший Захід:

Могутній вітер історичний

Знов віє з Заходу на Схід. —

Вивітрює з повітря сморід —

Отих кривавих «кіслих щєц»,

На мор московський — свіже море

Несе очищення кінець.

Загояться всі гнойні язви,

Мов шолуха, спадуть всі назви,

І дійсність встане в світлі дня

Грізною карою вогня.

«Мов шолуха, спадуть всі назви»… Хай же імена свідомих чи несвідомих колаборантів входять у наш культурний простір разом із їхніми літературними творами в шкільному та університетському курсах гуманітарних дисциплін, нехай ці твори займають належне місце на полицях бібліотек і книгарень, зберігаються в пам’яті комп’ютерів. Але навряд чи варто легітимізувати політичний досвід осіб, які діяльно співпрацювали з окупаційним режимом і мали на своїх руках кров захисників УНР. Бо інакше, дочитавшись до делікатних моментів їхньої біографії, наступні топонімічні комісії неодмінно включать «вулицю Еллана–Блакитного» чи «проспект Миколи Хвильового» до уточненого списку об’єктів декомунізації. І назви ці спадуть із історичного простору міста, мов шолуха.