Нові обставини педагогічної праці у вищій школі вимагають
від усіх нас пошуку адекватних форм викладання й контролю за індивідуальною
працею студентів. Ці обставини визначаються як не завжди вдалими, але
неминучими реформами в системі освіти, так і реальністю зміни поколінь.
Ґенерації Y і Z не люблять читати, не вміють слухати,
не вельми цікавляться історією. Авторитет викладача для них не визначається
його соціальним статусом. Але вони вже виросли в іншій державі й іншій
комунікативній ситуації, ніж ми, викладачі. Продуктивний діалог із цими
ґенераціями студентів можливий за умови оволодіння природними для них
комунікативними механізмами й перенесення акценту на індивідуальну працю
студента з інформаційними ресурсами.
Для викладання історико-літературних дисциплін категорично
неприйнятними є спокусливі пропозиції «модернізувати» програму через істотне
скорочення розповіді про минулі епохи й насичення її феноменами сучасного
літературного життя. По суті в такому випадку ми лише повертаємося до
радянської кон’юнктурної методики: адже й тоді, за СРСР, в
історико-літературних програмах неподільно домінували твори т. зв. «соціалістичного
реалізму». Наука потребує дистанції з досліджуваним об’єктом – часової,
ментальної, методологічної. Переказ сучасних творів на лекціях виводив би нас у
параметри літературної критики й замикав у вузькому просторі досить
одноманітного письма, яке не вельми коректно визначається як «постмодернізм».
Аналіз літературних текстів X-XIX ст. дає нагоду засвідчити багатство літературних стилів,
звільнити творчі натури студентів із тенет стильової залежності від суспільно-політичної
та мистецької кон’юнктури, вибудовує в їхній свідомості потужну ретроспективу,
без якої годі сподіватися на зрілі патріотичні переконання.
Лекція лишається основною формою ознайомлення студентів із
історико-літературним курсом. Вона дає взірець творення власного дискурсу –
культури, необхідної для креативної особистості, але занедбаної в сучасній
школі через засилля тестових форм перевірки знань. Але для ґенерацій Y і Z слухання тривалого
монологічного тексту – складний іспит. Кліпова рецептивна культура звужує
реальну тривалість сприйняття тексту до 5-10 хв. Тому необхідно заохочувати
слухання. Я роблю це, пожвавлюючи виклад реґулярними запитаннями до курсу,
часом пропоную знайти в пошуковій системі (Google абощо) визначення, дати, відомості про письменника. А ще
заохочую студентів ставити питання. Вони повинні подати свої питання письмово хвилин
за 5-10 до кінця лекції, щоб я мав час для відповіді. Зрозуміло, анонімні
питання не приймаються. Автор найкращого питання одержує додатковий бал до
рейтинґової оцінки.
Семінарських занять, на яких би студенти вправлялися в
самостійному мисленні й зв’язному мовленні, в нас катастрофічно мало. Тим не
менше, на семінарах я не викликаю студентів, а пропоную зголошуватися до
відповіді самостійно. Кожен семінар оцінюється в 10 або 15 балів, залежно від
їхньої кількості. Програми семінарів пропонуються вже на початку семестру, в
загальній програмі курсу, яку я розсилаю на першому тижні занять. Питання на
семінарах ставляться так, аби спонукати студентів до самостійних спостережень і
висновків, часом спровокувати дискусію.
На жаль, це вдається далеко не завжди. Студенти приносить зі
школи архаїчну форму літературознавчого аналізу й страх відхилитися від
підручникових фраз. Відповіді часом перетворюються на зачитування цих фраз,
безвідносно до їхнього ідеологічного змісту на межі й за межею вульгарного
соціологізму. Особливо це відчутно при аналізі полемічної прози. Доводиться
створювати проблемні ситуації. Наприклад, пропонувати уявити перед собою
студентів Українського Католицького Університету й розповісти їм про «Послання
до єпископів» Івана Вишенського.
При використанні дистанційних форм навчання й контролю легко
з’ясовується, що молоді люди, маючи різного роду ґаджети, не вміють ними
користуватися як знаряддями інтелектуальної праці. На першій зустрічі зі
студентами я збираю їхні електронні адреси й створюю групу розсилки. До
останнього часу цей процес був психологічно болючим, бо виявляв, що більшість
студентів, навіть українського відділення, мали адреси на російських серверах.
На щастя, нині ситуація істотно поліпшилася. Хоча декого доводиться застерегти,
що з російськими адресами я працювати не буду. Тоді вони відкривають акаунти на
українських або міжнародних серверах.
Всі тексти своїх лекцій я розмістив на власному веб-сайті.
Це звільняє студентів від необхідності ретельно конспектувати розповідь, а мене
– від потреби буквально повторювати написане. Але я рекомендую студентам для
кращого запам’ятовування фіксувати окремі тези, імена, дати, аби легше було
стежити за поясненням і розуміти його логіку. Цим, сподіваюся, привчаю їх до
вдумливого слухання. Час від часу пояснюю, наскільки важливим для
міжособистісних стосунків є вміння уважно слухати співрозмовника.
Щотижня після лекції я розсилаю студентам посилання на її
текст в електронному форматі. А за матеріалами кожної прочитаної теми пропоную виконати
елементарне завдання: знайти характеристику персонажа, виявити в тексті
елементи певного стилю, пояснити поетичні функції вжитих автором тропів тощо.
Виконання оцінюється в трибальній системі (0-1-2) і враховується в загальному стобальному
рейтинґу.
Перед семінарським заняттям, десь за тиждень, я розсилаю
його план і рекомендовану літературу, намагаючись знайти тексти в електронному
форматі. Найбільшою допомогою при викладанні історії української літератури X-XVIII ст. є веб-портал «Ізборник» (http://litopys.org.ua/). Але разом із тим я
рекомендую електронні копії друкованих видань у форматах .pdf або .Djvu. Не всі вміють скачувати ці файли через торрент із сервера https://toloka.to/, тому я переміщую файли на
свій диск і надсилаю адреси
для скачування. Через смартфон читати ці тексти дуже складно,
тому така методика спонукає студентів працювати з персональним комп’ютером. Я ж
маю спокійне сумління, бо забезпечив кожного зі студентів текстами. Інша річ,
що читання цих текстів лишається для багатьох проблемою.
Адже реальність така, що й студентів-філологів ми маємо
вчити читати. Елементарно читати тексти й адекватно їх сприймати. Самостійний
читацький запас у більшості вкрай вузький. Фахова інтерпретація тексту,
розуміння поетичних образів, використання авторських кодів – усе це потребує
систематичного пояснення. Тому при викладанні літературознавчих курсів, а надто
при використанні дистанційних форм навчання, в центрі уваги має бути не
біографія, світогляд письменника або механізми літературного процесу, а
конкретний текст.
Фундаментальною проблемою є мова текстів. В університеті
вивчається, і то досить поверхово, старослов’янська мова як певний віртуальний
феномен часів рівноапостольних Кирила і Мефодія. Про церковнослов’янську мову
як реальну книжну мову українського письменства студенти чують лише на лекціях
з історії літератури. Відчувається брак мовного чуття, невміння напружуватися,
користуватися словниками. Тому доводиться мати справу з перекладами
середньовічних текстів, а при аналізі барокових творів обмежуватися короткими
уривками, коментуючи кожне незрозуміле слово.
Очевидно, що сучасний навчальний процес має бути цілком
вільний від давніх форм примусу. Ми не можемо дозволяти зневаги до себе – запізнень
на заняття, розмов під час пояснення матеріалу, листування через sms або
слухання музики через навушники під час лекції. Вимагаючи поваги до своєї
праці, ми формуємо в студентів власне почуття гідності. Мені це здається
головним у виховному процесі. Я стараюся з повагою ставитися до кожного
студента й виходити з того, що силоміць учитися нікого не змусиш. Навчання –
індивідувальний процес. І якщо студент категоричне не хоче навчатися за обраним
батьками фахом, ми не повинні його тримати в університеті. Хоч для нас кожен
студент стає з кожним роком потрібнішим. Але коли ми знизимо на догоду таким
особам рівень навчання, то й зацікавленість у навчанні на нашому факультеті
остаточно втратить привабливість, а набір катастрофічно впаде. Талановитих
студентів зацікавлює такий рівень освіти, який би забезпечив їм упевнений старт
у праці. Неробам треба просто допомогти вчасно скореґувати вибір фаху. А от
тим, хто прийшов за покликанням, ми повинні допомогти його реалізувати.
Підказуючи, спрямовуючи, допомагаючи. Сприяючи усвідомленню своєї дорослості й
відповідальності за власне майбутнє.
Досі не розв’язаною для мене проблемою є екзамен. Користування
шпаргалками настільки вдосконалилося з появою сучасних інформаційних технологій,
що запобігти їхньому використанню практично неможливо. Та й чи має це сенс? Ставлячи
екзаменаційні питання так, що на них можна знайти відповідь у підручнику або в
інших доступних джерелах, ми самі вводимо студентів у спокусу, витримає яку - ну,
може, один із сотні. Тому в останні роки я експериментую, пропонуючи в
екзаменаційних білетах завдання, що передбачають використання на іспиті текстів
творів, електронних девайсів та інших носіїв інформації. Від студента вимагається
виявити вміння знайти й коректно використати інформацію, а водночас
продемонструвати вміння її інтерпретувати.
Викладати стає щодалі важче, але й цікавіше. І я хотів би
побажати всім нам, а особливо молодшим колеґам, сміливого пошуку, який – не варто
сумніватися! – знайде винагороду і в учнях, і у власному фаховому зростанні.
Немає коментарів:
Дописати коментар