Незадовільний стан вивчення української (та й
світової) літератури в школі очевидний для всіх. Уже не перший десяток років
тривають дискусії про зміну підходу до викладання літератури. Здійснювалися
спроби запропонувати нові програми для середніх шкіл, але новизна цих програм
часто викликала сумнів, та й спроби реформування наштовхувалися на непохитний
консерватизм бюрократичної системи контролю над освітою, успадкованої від СССР.
Вчителі української мови й літератури бояться змін, остерігаючись необхідности переглядати
колись засвоєні стереотипи й підозріло ставлячись до будь-яких реформ: адже чи
не всі попередні лише погіршували становище вчителя.
Шевченківські свята дали привід до нових
дискусій. Знов заговорили про шкільний канон, тобто список творів, які
вивчаються на уроках, і необхідність враховувати реалії часу: невпинну втрату ґенераціями
Y
і Z цікавости до читання й до історії загалом. Що
ж пропонується натомість? Звільнити програму від застарілих текстів і
насичувати її сучасними творами. Та й по всьому.
Ось це й нагадує про приховано поширювану нині
в Україні ґендерну ідеологію. Адже суть останньої полягає в руйнуванні
природного почуття людської ідентичности й нав’язуванні натомість ролі, штучно
прийнятої на себе особою. Втрата відчуття тяглости національної культури,
головною формою знайомства з якою є літературна й загалом мистецька творчість,
загрожує руйнуванням етнічної ідентичности, граничним збідненням і обмеженням
читацької свідомости.
Немає мови, в шкільному курсі української
літератури десятки творів, зайвих або й шкідливих для виховання в дитини мистецького
смаку й почуття національної ідентичности. Маю за щастя, що я полюбив
українську літературу раніше, ніж її почали мені викладати в школі. Але щоразу,
коли доводилося вчити напам’ять «Швачку» Павла Грабовського чи уривок із «Fata Morgana» Михайла Коцюбинського, коли мусив читати «Хіба
ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного або «Миколу Джерю» Івана
Нечуя-Левицького, дитиною я переживав гнітюче відчуття приниження за народ,
здатний тільки страждати, тікати в безвість від небезпеки, важко працювати.
Дитині, юнакові, бракувало світла, добра, надії, мужніх переможців серед
літературних героїв.
Але ж у нашій класичній літературі вистачає
взірців, здатних задовольнити цей дитячий запит! Варто тільки шукати сміливіше,
не озираючись на зведені на піску схоластичних дисертацій примарні твердині
педагогіки й методики.
Головна проблема шкільного вивчення літератури
- не в невдалому доборі текстів. Курс української літератури має вчити
розуміння прекрасного. Адже мистецтво читання літературного твору – не лише
пізнавальний процес, а й входження в світ художньо наснаженого слова. Зводячи
аналіз тексту до переказу його змісту або шаблонної характеристики персонажів,
виявлення його теми й ідеї (а до цього неминуче веде орієнтація на ЗНО й
захоплення різного роду тестами), ми неминуче руйнуємо його цілісну структуру.
Тому стратегічні зміни у вивченні літератури мають стосуватися насамперед
кореґування підходів до аналізу кожного тексту, а вже потім – формування шкільного
канону літературних творів. І добре було б не залишати розробку цих змін
чиновникам з Міністерства освіти і науки, а тим більше докторам і кандидатам
педагогічних наук. Вирішальну роль тут мали б відігравати справжні фахівці з
літературознавства, досвідчені вчителі-новатори, а також відповідальні й чуйні
батьки, здатні усвідомлювати потреби дітей.
А ще б варто звільнитися від кон’юнктури,
відтак же й від орієнтування на сьогоднішню популярність того чи іншого автора.
Немає нічого сумнівнішого в літературі, ніж читабельність автора. Справжній
талант непідвладний часові й кон’юнктурі. Кращі твори ХІІ, XVII, XIX ст.,
витримавши змагання з історією, не втрачають свого значення сьогодні, напевне
не втратять його і в майбутньому. Їхнє читання, розуміння, відчуття їхньої
самобутности розширює естетичний обрій сприйняття мистецтва в багатстві його
стилів і жанрів, а також обдаровує нас відчуттям власної ідентичности. Завдяки «Повісті
временних літ», «Києво-Печерському патерику», творам Мелетія Смотрицького,
Іоаникія Ґалятовського, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Григорія
Квітки-Основ’яненка й багатьох-багатьох інших ми відчуваємо свою причетність до
давньої національної культури, відкриваємо себе як частинку української нації. Їхня
присутність у шкільному каноні – необхідний захист від трансформації
літературознавчої освіти в дусі руйнівних для людської ідентичности ґендерних стратегій.
Немає коментарів:
Дописати коментар