Час від часу до мене
через соціяльні мережі звертаються незнайомі люди з проханням про молитву або
пораду. Ось і востаннє якась наполеглива жінка з іншого кінця України почала - швидше
навіть не просити, а вимагати, - аби я «записав її на молитву» й замовив за неї
три акафісти. Коли я обережно поцікавився, чому саме акафісти, й пообіцяв
пом’янути її ім’я на літургії, співрозмовниця обеззброїла мене питанням:
-
- Як це?
Я спробував пояснити, що
з усіх богослужінь літургія – найважливіше, і запитав, чи має ця пані катехизис
і чи читає вона Святе Письмо. Відповідь була ще виразніша:
-
- Ні, а що?
При цьому пані О.
повідомила, що вона сповідається і що «створила у ФБ групу
молитовних прохань», а через це потребує «благословення на молитву за всіх, хто
буде потребуватиме цього і на кожного учасника даної групи».
Якби ж то йшлося про одну
віртуальну зустріч і про одну чужу парафіянку! Кого зі священиків не лякали
соціологічні опитування, за якими виходило, що добра третина людей, які
називають себе «православними», не вірить у Бога, а віра решти дуже часто далека
від християнства!
В багатьох дослідженнях
про середньовічну Русь фігурує поняття «двовір’я». Це коли людина формально
належить до Церкви, хрещена, відправляє церковні обряди, але не зреклася і
поганських культів, вірить у забобони й прикмети, поклоняється магічним предметам,
упевнена в їхній силі.
Парадоксальним чином,
попри тисячолітню просвітницьку місію Церкви, ми й сьогодні примудряємося сполучати
в парафіяльних громадах дві віри. Поряд із офіційною вірою в Євангеліє, у
відкупительну місію Ісуса Христа успішно функціонує віра в магічну силу слова,
в самостійну чудовну дію чарівних предметів, у езотеричні здібності духовної
особи. Тільки що замість сказань волхвів і простору чарівних дібров міфологічна
свідомість сучасника формується книгами Толкіна і Джоан Ролінґ, функціонує у
віртуальному просторі електронних мереж.
Жертовна віра зустрічається
з вірою прагматичною, віра в Христа – з вірою в самостійну цілющу силу
кадильного диму та святої води. Євангеліє зустрічається з казкою. Саме це, а не
політичні орієнтації церковних ієрархів або інтерпретація канонів, є
фундаментальною причиною поділу Церкви. На жаль, причиною, від якої ми часто
ховаємося.
Я помітив, що громади Харківсько-Полтавської
єпархії найчастіше залишали особи, чиї прагматичні очікування не були
враховані. Когось не задовольняла скромна роль у парафії, хтось не відчував
себе належним чином приголубленим, а ще хтось прагнув прилучитися до впливовішої
та багатшої спільноти. Найчастіше ж утікачам бракувало поганства – особливих позалітургійних
молитов, авторитарних батюшок-чудотворців із претензіями на езотеричні таланти,
загадкових ритуалів. Бракувало атмосфери присмеркової таємничости. І вони йшли
туди, де зуміли задовольнити поганські запити: де плакали ікони, батюшки вичитували біснуватих, літургія губилася
за зливою треб... Ішли в країну фантазії.
Кожен із нас – і священик,
і мирянин – має обирати між світлою прозорістю Євангелія і тьмяним світом
чарівної казки. Між реальністю і грою. Однак слід пам’ятати: помилка в цьому виборі
може коштувати нам значно більшого, ніж життя, - коштувати вічности.
Як завжди Владика глибокий великий Духовний теольог дає знамениті науки. З намі Бог.
ВідповістиВидалитиДА вы просто бандеровцы несчастные!
ВідповістиВидалити