Кривавий світанок нової доби

 

Кривавий світанок 24 лютого 2022 р. став віхою, яку ніколи не забуде кожен, кому сьогодні довелося прокидатися під вибухи ворожих ракет. Війна, від реальности якої багато хто намагався сховатися, прийшла до нас додому. Прийшла - і поставила руба перед радикальним вибором між добром і злом. Бо зло скинуло з себе маскувальні шати й заговорило притаманною йому мовою ненависти. Мовою смерти.

В ці дні м’ясопусного тижня на літургії прочитуються розділи Євангелія від Марка про останні дні земного життя Ісуса Христа: від Витанії й Оливного саду до Голгофи (Мк. 14-15). Переживаючи власні випробування, відчуймо себе ближче до стражденного Христа, аби звільнитися від розпачливих думок на кшталт: "За що це мені!" Може, колись, у майбутньому, ми зрозуміємо сенс своїх теперішніх переживань у контексті шляху до Обіцяної землі свободи, яку так важко долає наш народ. І щоб тоді не соромитися за себе, лишаймося повсякчас християнами - спокійними, зваженими, відповідальними, чуйними до потреб ближнього, здатними аналізувати інформацію і чітко визначати своє місце та власну місію в споконвічному двобої добра і зла.

«Крілики»

 

Один мій галицький колеґа в незабутні часи УАПЦ якось, обмовившись, назвав підпорядкованих йому священиків «кріликами». Напевне, він хотів сказати «клірики», тобто члени священичого кліру, духовні особи. Але вийшло дуже влучно, і ми в Патріярхії підхопили це словечко. Бо ж надто схожими на симпатичних метушливих звірків здавалися деякі особи духовного сану – галасливі, неорганізовані, нездатні мислити ширшими категоріями, ніж щоденні потреби, схильні легко піддаватися чужому впливові, сліпо вірити чуткам і неспроможні себе захистити.

Я раптом згадав це слово, спостерігаючи за поведінкою іншої категорії моїх колег – тепер уже за викладацьким фахом. Вища школа України нещадно руйнується, керівні позиції в ній займають особи сумнівної репутації (чого вартий недавній скандал із радницею заступника міністра освіти і науки!), знищуються під виглядом об’єднання респектабельні навчальні заклади, повсюди йде безжальне скорочення штатів, внаслідок якого змушені залишати викладання найбільш талановиті вчені, а освітній процес на очах деградує – і жодного опору! Ані сліду протестних акцій, судових позовів, не чути й публічних голосів протесту. Ну чим не «крілики»…

Гримаси закону про державну мову

Хто-хто, а філологи-україністи щиро вітали впровадження в дію приписів закону  «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Адже цим не тільки долався важливий рубіж дерусифікації України, але й засвідчувалася суспільна вага філологічного фаху, що мало б відобразитися на державному запиті на фахівця й зміцненні його статусу.

Та філологи не врахували своєрідного почуття гумору законотворців і чиновників, покликаних реалізувати вимоги закону. А їхній грубуватий гумор, як знаємо, надто часто переливається в ґротеск. Так і цього разу. Раптом виявилося, що університетську мовну освіту закон не вважає за доказ володіння українською мовою. Так само, як і докторські та кандидатські ступені, захищені за спеціальністю «Українська мова», а тим більше – «Українська література». Відтак же, аби бути обраним на викладацьку посаду, будь-який професор чи доцент мусить відшукати свій шкільний атестат з оцінкою з української мови та подати його до відділу кадрів. 

В іншому випадку – хай ти навіть працював років тридцять на кафедрі української мови – будь ласкавий, складай іспит для визначення рівня володіння державною мовою, принось сертифікат, і вже тоді йтиме мова про твоє обрання.

Абсурд? Звичайно, абсурд! Але ж як ущипливо, підступно дотепно: мовляв, хотіли закон про мову – маєте!

Далекоглядність застережної правди

 Минулої неділі, 12 вересня 2021 р., в Харкові пройшов черговий захід руху ЛГБТ – «ХарківПрайд». Кількасот чоловік (за відомостями організаторів – до 3 тис.) під пильною охороною кількох тисяч поліції та Національної гвардії пройшли від майдану Свободи однією з центральних вулиць міста, проспектом Науки, до станції метро «Ботанічний сад» і безперешкодно роз’їхалися. На цю подію ніхто особливо не звернув увагу за винятком розлючених водіїв, яким на кілька годин було перекрито одну з найбільш навантажених магістралей, що з’єднує центр із Олексіївкою.

А от намет з іншого краю майдану Свободи на пару днів викликав справжній вир пристрастей. Принаймні, в соціяльних мережах. Адже представники «Правого сектору» розмістили на ньому банер із написом «Ні гомодиктатурі». Деякі активісти проєвропейських організацій угледіли в цьому образу учасників «ХарківПрайду». І на голови власників банера посипалися звинувачення й погрози.

Але ж ішлося не про образу учасників «веселкової» ходи й не про перешкоди в її проведенні! Цілком доречно патріотично наставлені харків’яни вказали на реальну небезпеку, яка криється за грайливими маршами під веселковими прапорами. Це небезпека перетворення ґендерної ідеології на домінантну силу, яка жорстоко придушуватиме всі вияви дисидентства.

Здається, ця небезпека від нас вельми далека. Але хіба вже не траплялися в Україні випадки цькування університетських викладачів, які в курсі біології доводили існування лише двох статей, чоловічої і жіночої, а не спектру «ґендерних ролей», що їх кожен обирає для себе? Хіба Міністерство освіти і науки не пробувало запровадити цензуру, яка бракувала підручники за зображення в них нормального родинного життя, а не одностатевих партнерств? Хіба рухи захисту традиційних цінностей і права ненародженої людини на життя не оточуються глухою стіною інформаційної мовчанки?

Два роки тому, 1 серпня 2019 р., архиєпископ Марек Єндрашевський виголосив у Маріяцькій базиліці Кракова надзвичайно резонансну проповідь, де пролунали слова: «На щастя, червона чума вже не ходить по нашій землі, що не означає, що немає нової, яка б захотіла заволодіти нашими душами, серцями та розумом. Не марксистська, більшовицька, але народжена в тому ж дусі, неомарксистська. Не червона, а веселкова». І владиці довелося витримати за ці відверті слова набагато масовішу інформаційну атаку, ніж харківським провідникам «Правого сектору».

З чого починалася «більшовицька чума»? З обіцянок визволення людини праці й запровадження з цією метою диктатури пролетаріяту.

Чим усе це обернулося для пролетаріяту? Ще потворнішим визиском, ніж гнітив його в капіталістичному світі. Диктаторами стали не пролетарі, а партійні бонзи, вдало скориставшись облудною демагогією.

Рух ЛГБТ декларує своєю метою захист сексуальних меншин. Але чи насправді йдеться лідерам, ідеологам і спонсорам цього руху про ґеїв і лесбіянок?  Чи ж про модні тренди, здатні замінити девальвовану комуністичну риторику й полонити свідомість натовпу, аби під маскою захисників осіб нетрадиційної орієнтації нав’язати суспільству власні правила гри, власний диктат, однаково некомфортний і для гетеро- і для гомосексуалів?

Не здивуюся, коли наші співвітчизники нетрадиційних орієнтацій шукатимуть за умов гомодиктатури захисту від насильства в тих самих правих радикалів, які нині зважилися публічно заявити про своє неприйняття ґендерної ідеології та далекоглядно застерегти про її потенційну небезпеку. А проєвропейські активісти, котрі наввипередки таврували «Правий сектор» за неполіткоретний банер, чи не шукатимуть за цих умов виправдання будь-яким диктаторським злочинам у шляхетній меті, проголошуваній ґендерною ідеологією? Так, як у недалекому минулому робили це в СССР наші ще живі пристосованці.

До сімдесяти раз по сім…

 

Читаю сьогоднішнє євангельське зачало – і думаю: а чи мені коли пощастило зустріти в своєму церковному оточенні людину, здатну ось так, по-євангельському, прощати? Прощати, не очікуючи на взаємність, не сподіваючись перепрошення?

Чи не всі в Церкві читали, або принаймні хоча б раз прослухали цю розмову апостола Петра з Ісусом:

«Тоді підійшов Петро і каже до Нього:

- Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?

Ісус промовив до нього:

- Не кажу тобі: до сімох разів, а до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18:22).

Але ж не щастило мені зустрічатися з такими прикладами, і все! З протилежними – скільки завгодно. Причому неприхованими, демонстративними. Коли над одним натовпом вірян здіймається гасло «Геть московського попа!», а над іншим – «Стоп Варфоломій!» Коли зрізаються замки на храмі, а опоненти анафемуються як «неканонічні». Або коли особиста образа чи непогамовані амбіції штовхають поза межі парафії, стають поживою для звинувачень усієї громади в надуманій ворожості. Коли розбурхана уява витворює зі співбрата шахрая й спонукає до безпідставних звинувачень його в гендлярських махінаціях. Та скільки таких випадків трапляється на кожному кроці – і то в церковному середовищі…

Колись прп. Симон Печерський описав був історію двох духовних братів – диякона Євагрія і священика Тита. Ця історія згодом увійшла до Києво-Печерського патерика  як слово 23. Нерозлучні друзі, вони раптом перейнялися такою ненавистю один до одного, що не хотіли навіть бачитися. Євагрій відвертався, коли Тит кадив церкву; Тит служив непрощений, Євагрій причащався, гніваючись. Аж ось Тит розхворівся і покликав Євагрія, аби перепросити його за все. Зібравшись із останніми силами, він підвівся з ліжка, впав навколішки й промовив:

- Прости мене, отче, і благослови!

Натомість непримиренний у гніві Євагрій відрік:

- Ніколи з ним не примирюся – ні в цьому віці, ні в майбутньому!

І тут Євагрій упав замертво, а Тит зцілився.

Ось така розплата за непримиренність у гніві...

Формальне перебування в церковній спільноті, участь у богослужіннях, зовнішні знаки побожности нічого не варті, коли вони приховуть внутрішню  темряву, ненависть до ближнього, непримиренну ворожнечу. Розмова Христа з першоверховним апостолом, як і повчальна історія двох києво-печерських ченців, змушують нас замислитися: а чи здатні ми самі насправді на подвиг прощення? Чи здійснили ми його хоч одного разу – вже не кажучи про сімдесят раз по сім?

Захиститися від ілюзії диктату

 

Пару днів тому один мій колишній студент із Києво-Могилянської академії оприлюднив претензійний пост з приводу вимоги Івано-Франківської обласної ради залишити в шкільній програмі курс «Християнська етика». Молодий чоловік, який представився вихованцем католицької школи, використав цей епізод для жорстко антиклерикальних звинувачень УГКЦ в насильному нав’язуванні жителям трьох галицьких областей власних цінностей і непримиренному ставленні до будь-якого дисидентства. Очевидно, що звинувачення не вельми узгоджуються з реальною ситуацією. І свідчення цього не забарилося: буквально за день вибухнув скандал у зв’язку з виклично антихристиянською пропагандою на фестивалі «Файне місто», що проходив у Тернополі.

Та реальність реальністю, а десятки коментарів до посту колишнього студента практично підтримують його звинувачення. У свідомості дуже значної частини українців, насамперед молоді, щодалі міцнішим стає стереотип Церкви як деспотичної сили, на карб якій ставляться загальна інертність, консерватизм, брак свободи самовираження.

Скандальний виступ підляського колективу «Batushka» викликав шквал не стільки обурення на адресу організаторів «Файного міста», скільки звинувачень на адресу Церкви. Мовляв, куди вона дивиться? Як допускає таке!

Дехто з присоромлених земляками клириків може пійматися на цей гачок і виступити з радикальними закликами: покарати, заборонити, притягти до відповідальности. А тим самим зміцнити впроваджуваний у масову свідомість стереотип авторитарної, деспотичної Церкви, яка нещадно викорінює дисидентство.

То чи не краще порадити обуреним тернополянам не втягати Церкву в провокаційні конфлікти, а  самим вчитися захищати власну християнську гідність від експансії неоліберальної ідеології, в якій слідом за безкарними образами віри неодмінно приходить диктатура меншини й реальні обмеження свободи совісти? Адже не важко знайти грамотного юриста й змусити відповідати тих, хто використовує масові заходи для приниження релігійних почуттів українців, ґарантованих Конституцією.

Бий свій свого…

 

Часом стає цікаво: а чи в інших народів є відповідник до нашого класичного прислів’я «Бий свій свого, щоб чужі боялися»?

У євреїв, котрі так успішно гуртують діяспору довкола своєї національної держави?

У поляків, котрі змусили ганятися за «Картою поляка» навіть деяких нащадків жертв пацифікацій 1930-х років?

В угорців, котрі невтомно опікуються мадярською меншиною на Закарпатті?

У росіян, котрі міцно тримають російськомовне зарубіжжя в тенетах «русского міра»?

Ми не маємо нафтодоларів, «Газпрому», патріотичних олігархів чи інших джерел для реальної допомоги землякам поза Україною. Але чомусь ми скупі й на те, що не потребує видатків, - на елементарну доброзичливість і гостинність. Час від часу перетинаючи різні кордони в доковідний період, мушу констатувати: ніде я не зустрічав таких набурмосених, підозрілих облич, як в українських прикордонників і митників. І не раз доводилося подумки гірко промовляти: «От ми й удома…», коли, зійшовши з літака, зустрічав на паспортному контролі прискіпливі, відчужені погляди людей у мундирах.

Ось живий приклад того, як можна відштовхувати від України наших земляків.

Жінка пенсійного віку опинилася в Росії за розподілом після закінчення харківського інституту. Дістала помешкання, прижилася на новому місці. Коли розпався СССР, не зважилася починати все з чистого аркуша, тим більше, що знайти роботу за фахом на батьківщині було проблемно. Доки жили батьки, регулярно приїздила до них. Спершу помер батько, а згодом і мати. Нікого з близької рідні в Україні не лишилося. Доглянувши матір в останні тижні її життя, повернулася після похорону до свого нового дому. Подруга доглядала осиротіле материнське житло, платила за комунальні послуги.

Та треба давати раду зі спадщиною, подбати про пам’ятник на материній могилі. Дочекавшись відпустки й зібравши потрібні документи – запрошення подруги, тест на коронавірус, страхування і т.п. – українка вирушає на батьківщину. І що ж? На кордоні її зупиняють і завертають назад: «Запрошувати можуть тільки близькі родичі». А як цих родичів немає? Що робити з батьківським житлом? Хто клопотатиметься про могили батьків?

Годі порахувати, скільки українців залишилося після падіння СССР у Російській Федерації. Мільйони й мільйони. Нам так потрібні були б нині, під час війни, їхнє розуміння й підтримка, нехай і прихована! Але, нарікаючи на пасивність української діаспори в Росії та її вразливість до асиміляції, ми часом робимо все, щоб відштовхнути, знеохотити земляків, змусити їх відчувати себе зайвими на рідній землі.

Чи ж боятимуться нас насправді чужі, коли ми виявляємо нездатність любити один одного?