Спогад про маму

 

Моя мама, Марія Дмитрівна, народилася 15 вересня 1927 року на Смоленщині, в Єльнинському районі, в типовій російській глибинці. Стовідсоткова росіянка, мама й прізвище мала до одруження суперросійське – Москальова. Десь у глибині її дитячих спогадів лишився буколічний образ рідного хутора й біль за ним, коли землю відібрали, а мамину родину переселили до села Ізмайлове.

Маминому батькові, дідусеві Дмитрові, довелося на якийсь час тікати з села до Москви, щоб його не заарештували й не вислали як куркуля. Хоча потім його вже не займали, навіть обрали головою колгоспу. А на початку війни дідусь опинився в червоних партизанах і потрапив у полон. Хтось переказав бабусі, що бачив його заарештованого, і старша донька, Ганна, подалася на розшуки. Однак вона сама зникла, дідусевих же слідів так і не вдалося відшукати...

Війну бабуся Наталя зустріла без чоловіка з трьома дітьми, з яких мама була старшою. Двох моїх дядьків звали Любомир і Володимир. Виживали завдяки важкій праці, значна доля котрої падала на маму. Бабуся була неписьменною й захоплювала мене надзвичайно колоритним західноросійським діялектом, дуже близьким до білоруської мови. Її дату народження вираховували вже аж на старості, коли треба було переїздити до нас, у Балаклію, і їй заходилися оформлювати паспорт. Рік народження бабуся пам’ятала, а от даті народження дітей у багатодітних сільських родинах значення не надавали. Здається, замість неї в паспорті записали день іменин.

Бабуся жила після війни в Ізмайлові, доки там працював її син Любомир. Село поступово вимирало (на 2007 р. там лишалося 34 жителі). Потім дядько переїхав до іншого села, Лєйкіно, а тоді до районного центру. Він випивав, у сім’ї виникали скандали, і бабуся перебралася до брата в село Нікіфорове (там на 2007 р. жило вже тільки двоє). Коли ж помер її брат, дідусь Влас, бабуся переїхала до нас, у Балаклію. В Балаклії вона й померла.

Ми досить часто бували на маминій батьківщині, і вона запам’яталася мені як надзвичайно мальовничий, але спустошілий край. Дуже гарно виглядали березові гаї, цілком екзотичні для слобожанина. Луки до кінця літа вкривала соковита зелена трава. Дуже загадковими здавалися ялинові ліси, непроникні для сонячного світла. По малину ходили в зарості неподалік від села. Тітка Тася (мабуть, Таїсія, дружина дядька Любомира), повертаючись на перерву додому з колгоспу, приносила нарвані дорогою гриби, яких ставало на обід. А сама дерев’яна хата – ізба – пахла якось особливо й виглядала іграшково. Все це нагадувало казку, але казку дуже сумну, бо пройняту атмосферою згасання. Коли дідусь Влас відвозив нас кіньми на станцію, кілька разів ми проїздили кинуті села, від яких лишилися тільки ряди дерев на колишній вулиці. І ще дивувала невлаштованість життя, брак звичайного для українських сіл затишку. Не було садків; у Лєйкіно росла на все село одним одна вишня, та й на тій ягоди не вистигали – дітлахи визбирували ще зеленими. Мати з жалем згадувала, скільки в її дитинстві росло довкола льону – культури, згодом чомусь занедбаної.

Психологія безвиході провокувала алкоголізм. Дядько, приїхавши в Балаклію, пережив культурний шок: «Як, у вас тут вільно продають Тройний одеколон?» Виготовлений на спирту й відносно дешевий, «Тройний одеколон» користувався шаленим попитом серед певної категорії споживачів, і на Смоленщині його миттю розкуповували. У пам’яті часто зринає одна картина: розгрузла після дощу ґрунтова дорога, нею їде візок, жінка править кіньми, біля неї сидить втомлена дитина, а позаду лежить на сіні п’яний чоловік, грає на гармошці й співає якісь частушки.

В Ізмайлові середньої школи не було, тож мамі довелося ходити аж у Єльню, за 14 кілометрів. У будні жила вона в родичів, а на неділю поверталася додому. Добре, як хто підвезе, а то й пішки. І так само назад, аби в понеділок уранці вже бути на уроках. Після школи мама подалася вчитися до Смоленського педагогічного інституту. Звідти, вже як учитель хімії та біології, вона й була направлена до Чкаловської области.

В Балаклії вакантних учительських посад у звичайних школах не знайшлося, і мати довго працювала в «Школі робітничої молоді» - вечірній школі, вчитися в якій зобов’язували всіх, хто з якихось причин не здобув середньої освіти. Лише згодом вдалося влаштуватися в Балаклійську середню школу № 5. Вона знаходилася в іншому кінці міста, і діставатися було дуже непросто: з пересадкою на автобусі, до якого ще треба було дійти. Крім того, школа була українською. Мама спершу сміливо заявляла, що спробує викладати українською. Але, як справжня росіянка, вона, попри все своє бажання, так і не оволоділа українською вимовою. Піджартовуючи над собою, мама згадувала, як веселився клас, доки вона читала з журналу список учнів на перекличці.

Нарешті, доки я дійшов до сьомого класу й почав учити хімію, мама перейшла до нашої школи – Балаклійської середньої школи № 2. А невдовзі ми переїхали до центру й опинилися зовсім поряд зі школою. Там мама й пропрацювала до пенсії, звільнивши свою посаду, коли сестра – теж учитель хімії – закінчила університет. Однак ще багато-багато років до матері просилися учні, готуючись до вступних іспитів. І коли зараз вона виходить із дому пройтися, майже неодмінно зустрінеться хтось із колишніх учнів, привітається й нагадає: «Маріє Дмитрівно, а Ви ж у мене викладали хімію!»

Мама справді була хорошою вчителькою – можу це підтвердити, як її невдячний учень, котрий так і не полюбив хімію. Вона ретельно готувалася до кожного уроку, хоч би й проводила його вже кілька десятків разів раніше. У нашій родині неодмінно передплачували фахові журнали: «Химия в школе», «Химия и жизнь». Час від часу купувалися довідкові видання на кшталт «Химической энциклопедии», методичні й науково-популярні публікації. Кабінет хімії в школі тоді ще забезпечувався найнеобхіднішим, на що дозволяло фінансування, і мати охоче проводила досліди та залучала до них учнів, коли тільки дозволяли умови.

Вищою мірою порядна й відповідальна людина, мама завжди привчала нас із сестрою тримати слово, чесно виконувати свої обов’язки, бути ощадливими й організованими. А головне – не марнувати часу, діяти, працювати! З віком їй стало важче ходити й витримувати фізичні навантаження. Але й зараз вона не дозволяє собі марнувати часу. Пере білизну, миє посуд, витирає пил, виносить сміття, шиє, плете, читає, готує їсти – і лише на годинку ляже вдень перепочити, бо вимоглива кішка чекає, аби примоститися в неї під боком на дивані.

З діда-прадіда росіянка, мама без вагань ототожнила себе з українською державою, переживала за проукраїнських депутатів і високопосадовців, на всіх виборах голосувала за патріотичну правицю. Спроби російської пропаґанди нав’язати ідею необхідности захисту російської меншини в Україні відкидалася нею з огидою. «Нашими» у війні за Донбас завжди і безсумнівно були для неї українські сили, російські ж аґресори швидше нагадували їй пам’ятних із колишньої війни нацистів, ніж співвітчизників.

(з книги "Ми просто йшли: Спогади". Харків: Акта, 2018. С. 28-30).

 

Перевертні

Ми, українці, не любимо перевертнів. «Хахлів», «малоросів» - усіх, хто на догоду кон’юнктурі готовий міняти власний прапор чи на криваво-червоний, чи на путінський «трикольор».

І тому можемо лише поспівчувати єврейському народові, серед якого знаходяться пройди, котрі заходжуються волати на публіку хіти сталінської доби, апелюючи до «радянських цінностей».

Неважко уявити, як перевертаються в безіменних могилах сотні закатованих за «справою лікарів» чи «Єврейського антифашистського комітету». Та й не померли ще ті, кому довелося пережити обмеження за «п’ятою графою» паспорта.

Що ж вдієш – співчуваємо.

І в нас такі є…

Бути собою

 

В нашій родині стала ідіомою фраза, подарована одним питущим сусідом, який задовго до мого народження зайшов був до дідуся й, заздрісно озираючись на скромний затишок його оселі, вичавив:

- Ви живете, а я гадость…

Це лунало швидше не як скарга, а як звинувачення. Чому це, мовляв, Ви живете краще за мене, а не в таких самих злиднях? Хіба я не кращий за Вас?!

Комплекс меншовартости виявляється назовні вельми багатоманітно. Харківська перекупка претензійно кидає покупцеві:

- Говорите на нормальном языке!

Молода родина, щойно переїхавши в Північну Америку, починає спілкуватися з дітьми вдома по-англійському.

Амбітний молодик, недооцінений (як йому здається) власною спільнотою, починає вчащати до костелу й переконувати знайомих, що греко-католики – «другий сорт» у Церкві, а «перший сорт» - це католики латинського обряду.

Десь у цьому ж ключі лунають і щорічні заклинання наприкінці пилипівки зі звинуваченнями «старого Різдва» у перейнятті його з Москви. Годі когось переконати, що юліянський календар на московські землі принесли таки наші місіонери і що зміна дати Різдва – лише одна деталь справді потрібної календарної реформи, яка, однак, може змінити побутовий декор, але не систему вартостей. Від перенесення святої вечері на 13 днів європейцем не станеш.

Комплекс меншовартости звик маскуватися гордовитою самовпевненістю. Адже гординя – це зброя слабкодухів, які бояться розпізнавання іншими їхніх прихованих вад. Бояться бути собою. Заздрість спонукає їх шукати засобів самоствердження в приниженні інших, у втечі від власної ідентичности й поринанні в світ ілюзій. Розпізнати себе, відкрити в собі частину великої традиції – національної, релігійної, обрядової, сміливо оприявнити в собі цю традицію – ось шлях, на якому долаються комплекси меншовартости й вічні переживання на собі тавра «гадости» або «другого сорту».

Заблукалі в Середньовіччі

 

«Єще єси мясоєд, волоєд, скотоєд, звѣроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, ситоєд, сластоєд, маслоєд, пирогоєд…» - пригадуються інвективи Івана Вишенського, коли читаєш адресоване тобі й мужній харківській громаді «шахрай, розстрига», «іудине плем’я, купка пройдисвітів»… Здається, що опинився в далекому минулому, коли в Європі лютували релігійні війни, а зміна віри правителем знаменувала насильницьке переведення підвладних на іншу конфесію.

 Для частини наших співвітчизників віра уявляється чимось на зразок рольової гри. Хтось влаштовує інсценування давніх битв, хтось бавиться в персоніжів Джона Толкіна, хтось організує костюмовані бали в стилі дворянських зібрань ХІХ ст. –ми, ж, мовляв, пограємо в церкву. І нехай усе буде, як колись: манери поведінки, внутрішній антураж, претензійна зневага до довколишнього світу. А щоб згуртувати народ, об’єднаємо його в спільну державну церкву. Добре б ще було мати інквізицію для непокірливих…

Крім комічного анахронізму подібних сценаріїв, їхню невдачу визначає принциповий конфлікт із самим понадчасовим покликанням Церкви. «Царство Моє не від цього світу» (Іван 18:36) – це не просто слова. Це стратегія змагань християнина за свободу від намагань маніпулювати його волею, від нав’язуваної йому ззовні ролі. Церкві, що згоджується стати знаряддям державної влади чи політичних сил, загрожує втрата своєї ідентичности. Драма східного християнства почалася не за часів Сталіна – вона коріниться в домінуванні над православними ієрархами візантійських імператорів, турецьких султанів, Петра І і його наступників. 

 

Спокусу фізичного чи морального знищення опонента годі узгодити з лагідною вимогою Нагірною проповіді: «Любіть ваших ворогів … і моліться за тих, які кривдять і переслідують вас» (Мт. 5:44). Спроби компенсувати брак віри в своєму серці зовнішнім маніфестуванням відданости конфесійній структурі не введуть в оману не тільки Бога, але й практикуючих християн. Мотиви подібних оманливих дій відразу стають очевидними. Людей же з-поза Церкви вони тільки переконують у нещирості представленої подібними діями спільноти та штучності, несправжності її внутрішнього світу.

Церква – справжня Христова Церква! – пізнається з того, що промовляє словами любови. «Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любови не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом» (1 Кор. 13:1) - писав апостол Павло. Слова ненависти можуть бути вельми гучними, можуть поширюватися мільйонними накладами й збирати мільйони переглядів – але вони неминуче згаснуть. Так, як поволі згасає звук найпотужнішого дзвону або тарілок-кимвалів. Слова ж євангельської любови до ближнього завжди лишатимуться найпереконливішою ознакою ідентичности Церкви.

Яких тільки образливих характеристик не добирав Іван Вишенський для своїх опонентів! Якими тільки чорними барвами не змальовував творців Берестейської унії! Адже був він людиною непересічного таланту. Але спроби реально увійти в українську дійсність закінчилися для нього самого нищівною поразкою. Тож монах з Вишні, розчарувавшись у своїх недавніх однодумцях із Львівського братства, назавжди подався на Афон.

Його соратники рівно 400 років тому, восени 1620 р., спробували утворити паралельну до унійної Київської митрополії структуру – і тим підготували ґрунт для ідеологічного, а потім і адміністративного підпорядкування їхньої країни Московському царству. Православна ідея Івана Вишенського виродилася в державну доктрину Російської імперії, що стала найнебезпечнішою перманентною загрозою самому існуванню української нації. А в середовищі унійної Церкви, попри дискримінацію й відвертий терор (у тому числі й з боку православних козаків), традиція історичної Київської митрополії зберігалася, жила українська мова, трималася свідомість етноконфесійної ідентичности. І коли б не вона, не унійна Церква з її освіченим клиром і героїчною паствою, то невідомо, як би склалася доля України в ХХ ст.

Іродіяди від церковної політики

 

Майже непомітно минули в православному медіа-просторі 9 вересня сумні роковини – 30-річчя загибелі отця Олександра Меня. Людини, яка для цілого покоління стала символом живого, динамічного, інтелектуально й духовно зрілого православ’я. Православ’я, відкритого до міжконфесійних контактів, до пошуку мови проповіді, відповідної духові часу. Православ’я, незалежного від державного й політичного диктату. Віри, що будується на євангельській правді, а не на сільських забобонах і суспільній лояльності.

А тим часом жахлива символіка цієї драми системно оприявнювалася в церковному житті кінця ХХ – початку ХХІ ст. Зрештою, провіденційного сенсу брутальному вбивству о. Олександра Меня надало вже те, що воно сталося за два дні до Усікновення Іоана Хрестителя (11 вересня), коли згадується аналогічна подія двотисячолітньої давнини: вбивство речника правди. Сам цар Ірод не зважився б на злочин, але його дружина, Іродіяда, лютуючи на справедливі звинувачення Іоана, підступно змусила чоловіка вдатися до страти праведника. 

 

Формально і цар Ірод, і його дружина сповідали ту саму релігію, що і Йоан Хреститель. Але вони цілком інакше бачили покликання релігії. З їхнього погляду священик, пророк чи книжник мусили бути  лояльними підданцями, покірними владі, уникаючи будь-якого втручання в справи державної політики поза визначеними їм функціями. Мусили мовчати на злочин.

 

З часів сталінської домовлености з митрополитами Російської Православної Церкви 4-5 вересня 1943 р. православна ієрархія та й майже ввесь церковний клир приймають роль безвідмовних виконавців волі партійної бюрократії. Зрештою, чинне законодавство й система жорсткого контролю не давали їм можливости вийти поза цю роль. Та ось система державного атеїзму захиталася. Настала «епоха гласности й перебудови». Православна Церква, ще не готова до цього внутрішньо, виходить у суспільний простір, дістає нові можливості для служіння. Відкривається перспектива зміни старої моделі державно-церковних стосунків, переходу до партнерських відносин.

Однак на всьому постсовєтському просторі залунали голоси тисяч іродіяд, які воліли державницької, державотворчої Церкви, а не духовно незалежної сили, здатної підносити застережний голос проти неправди. Православну Церкву вони бачили заповідником національної старовини, блюстителькою традиційної моралі, удекоруванням державних  заходів та міського архітектурного простору – і не більше. Знайшлися й іродіяди, готові фізично усунути того, хто став найпізнаваннішим голосом Православної Церкви у 1980-і рр. – о. Олександра Меня. 

 

У нас же в Україні слабенький шанс на пошук альтернативної моделі устрою Церкви, втілений в Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ), негайно нищиться. Надто незалежний патріярх Мстислав був приречений на принизливе поневіряння по готелях і чужих квартирах. Влада зажадала інших лідерів – конформістів, здатних беззаперечно виконувати її замовлення. Довкола президента Леоніда Кравчука заюрмилися власні іродіяди з патріотичним іміджем на кшталт Арсена Зінченка, щоб ревно виконувати невдячну місію нищителів УАПЦ задля створення іншої, звичної, комфортної для державного проводу релігійної організації. 1992 року їм таки не вдалося ліквідувати УАПЦ. Та цю справу довершили вже в новому тисячолітті. Коли 14 вересня 2000 р. на предстоятеля УАПЦ обирали духовно чужу Київській Церкві особу, а 4 лютого 2005 року Патріярхію УАПЦ захоплювали рейдери, викидаючи голос сумління УАПЦ - Євгена Сверстюка - на сніг, іродіяди від церковної політики задоволено потирали руки. Томос, одержаний президентом Петром Порошенком 6 січня 2019 р., вони сприйняли за свою остаточну перемогу над прихильниками незалежної від держави Церкви.

 

Виявилося, однак, що в православній спільноті України є нон-конформісти, здатні відстоювати своє право до вільного сповідання віри й вибору юрисдикції. 18 березня 2020 р. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ – остання, яка збереглася після остаточної самоліквідації УАПЦ 15 грудня 2018 р., - вирішила на єпархіяльному соборі завершити процес поєднання з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Підставою для цього було переконання харківських автокефалістів, що саме УГКЦ нині найбільш повно відповідає моделі вільної від державного управління Церкви київської традиції. Свято-Дмитрівська парафія Харкова 14 червня 2020 р. майже одностайно підтримала це рішення і була прийнята до складу Харківського екзархату УГКЦ.

 

Ось тут і заволали іродіяди. Серед них не виявилося нікого, хто б належав до Свято-Дмитрівської парафії або іншої громади УАПЦ. Та їх об’єднало інше – тваринна лють на людей, здатних робити незалежний вибір. Адже ж Ісіченко, якого звинувачують у переведенні церковних громад до УГКЦ, ще 18 березня 2020 р. склав повноваження єпархіяльного архиєрея й залишив на волю парафіяльних громад і єпархіяльних установ  визначення їхнього підпорядкування. Вибір здійснили самі громади, братство, викладачі Колеґії Патріярха Мстислава. Це, однак, не вкладається в свідомості людей, здатних бачити у співвітчизниках лише маріонеток, що виконують чужу волю. Вони звикли маніпулювати іншими, вірячи у власну перевагу. Позірно відмежовуючись від СССР, ці особи несуть на собі незмивну печатку «homo sovieticus» і оперують методами часів «великого терору»: колективними листами, скаргами, доносами на опонентів.

«Знов Іродіада біснується, знов бентежиться, знову танцює», - лишається повторити за святителем Іоаном Золотоустим… Та час іродіяд від церковної політики минає. Світ уже інший, ніж за часів Ірода, святителя Іоана чи Йосифа Сталіна. Брутальна наклепницька риторика викликає не страх, а відразу. Тож лишається тільки поспівчувати тим, хто, волаючи про захист Православної Церкви, насправді лишається цинічним атеїстом і шукає в православ’ї ненависти до дисидентів, а не євангельської любови.