Пам’ятник – кому чи чому?

Балаклія, як і багато інших слобожанських містечок, виникла в середині XVII ст. Пагорб, на вершечку якого звели першу фортецю, огинали три рибні річки (вважається, нібито від тюркського «balıqlı» - «рибна річка» - й пішла назва міста), пізніше названі Волоською, Середньою та Крайньою Балаклійками. Зі сторожової вежі було добре видно заплаву Сіверського Дінця та переправу, якої й пильнувала козацька варта. Невдовзі пагорб увінчала Успенська церква, за якою розташувався цвинтар. Там десь знайшли вічний спочинок і мої пра-пра-прадіди.

Більшовики не залишили ані сліду ні по церкві, ні по цвинтарю. Місце храму зайняв пам’ятник Леніну, напроти нього звівся агітаційний центр – районний будинок культури, а обіч, за парком, – районний комітет ВКП(б)/КПСС. На місці ж знищеного цвинтаря пробували розташувати розважальні атракціони з «колесом огляду». Тільки мої бабусі ще пам’ятали про місце поховання предків і нишком у провідний понеділок приносили на моріжок за будинком культури крашанки й шматочки паски.

Пам’ятник Леніну таки зник завдяки Революції Гідності та розпочатій по ній декомунізації. Ще раніше зник і райком. Зміна системи вартостей перенесла центр громадського життя на базарну площу, де навпроти ринку серед крамниць зріс імпозантний будинок районної державної адміністрації. Але ані на базарній площі, ні в історичному центрі міста не знайти згадки про його засновників та наших пращурів-козаків.  Натомість на узвишші над однією з центральних вулиць бовваніє стела з червоною зіркою, а біля неї – муляж прикордонного стовпа з гербом СССР. На стелі напис: «Балаклійцям, загиблим в Афганістані». 

Намір вшанувати полеглих на чужині земляків можна лише вітати. Адже справді, не провина моїх трохи молодших ровесників призову 1979-1989 рр., що ласа світового панування влада погнала їх на загарбницьку війну. Однак чому цей пам’ятник стоїть на центральній балаклійській площі, а не на Пісках, на головному кладовищі? І чому вінчає його не хрест, а кривавий символ імперії зла?

На салтівській лінії харківського метрополітену один із потягів також присвячений спогадам про Афганістан. Коли я опиняюся в ньому, ніби переношуся в атмосферу інформаційної програми «Время» і промов Леоніда Брежнєва. Всі фотографії, вірші, інформаційні матеріяли, розвішані на стінах вагонів, прославляють «подвиг воїнів-інтернаціоналістів», трактуючи їхнє перебування в Афганістані як «визвольну місію», допомогу братньому афганському народові. Зрозуміло, всі тексти написані по-російському. Міфи радянської пропаганди вбиваються в свідомість пасажирів метро коштом громадян України, використаним для декорування вагонів. Так само як навіюються вони учням балаклійських шкіл, змушеним ходити на меморіяльні дні до пам’ятника та слухати щодалі дальші від правди розповіді просовєтськи наставлених ветеранів. 

Тож виходить, що пам’ятник поставлено таки не загиблим землякам, а країні, яка послала їх на загибель. І об’єктивно він підтримує наркотичну залежність від фальшивого образу СССР, розпад якого й досі викликає таку гіркоту в лідера країни-аґресора («найбільша геополітична катастрофа ХХ століття»).

Поема Тараса Шевченка «Кавказ» була навіяна болем від звістки про загибель поетового друга, Якова де Бальмена, полеглого в Даргинському поході росіян на Кавказ 1845 р. Завершуючи поему, Шевченко звертається до загиблого:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

Афганська війна мало чим відрізняється за своєю суттю і від кавказьких воєн російського царату, що велися в ХІХ ст., і він навали, розпочатої режимом Володимира Путіна навесні 2014 р. Обілювання її врешті решт репродукує психологію вічних найманців, нездатних осягнути власної ідентичности та перейнятися відповідальністю за власну долю та нерозривно пов’язану з нею долю рідної держави. Держави, символи якої зовсім інші, ніж уміщені на пам’ятнику в центрі Балаклії.

Коли вибухають "консерви"

"Консервами" в політичній метафориці називають таємних агентів зовнішніх відомств, які інфільтруються в різні суспільні середовища й до часу нічим не зраджують свого призначення. Вони можуть підхоплювати найрадикальніші ініціятиви, виступати з палкими промовами, навіть ставати лідерами громадської думки. Але надходить сигнал - і відкривається справжнє призначення агента. "Консерва" вибухає, забруднюючи оточення своїми міязмами, як бомбажні банки з перебродженими овочами в літню спеку.

Доцентрові рухи української спільноти завжди викликають найжорсткішу реакцію ворожих спецслужб. І коли з’являються сигнали про порозуміння між різними партіями, громадськими організаціями, релігійними спільнотами, чужі відомства не шкодують найдорожчих, здавна переховуваних "консервів".

Так стається й зараз, коли завершується поєднання Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ з Українською Греко-Католицькою Церквою. Варто простежити, чиї імена з’являються під заявами з закликом відібрати в Свято-Дмитрівської парафії бережно відбудовуваний нею храм, хто ініціює ці заяви, чиї обличчя спливають на провокаційних акціях.

"Консервам" стало спекотно. Вони вибухають. Сморід від них псує повітря й викликає огиду. Але є в цьому позитивна річ - виявлена такими чином гнилизна вже не зможе потай ширити світоглядний бутулізм у своєму середовищі.

Тінь двоголового орла над церквою

Час від часу в інформаційному просторі здіймаються хвилі довкола виявлення в тому чи іншому православному храмі зображень двоголового орла. Щоразу на нього викривально вказується як на знак московської інтриги. Часом небезпідставно. Але ж не варто забувати, що герб цей прийшов у московську геральдику з елліністичного Сходу, з православної Римської імперії - Візантії. І, поряд із іншими, давнішими сенсами, і в Новому Римі (Константинополі), і в "Третьому Римі" (Москві) він ніс на собі знак нерозривної єдности світської влади та церковної ієрархії. Знак тієї риси східного християнства, яка дала йому шанс інтеґруватися в імперські структури, але й обумовила фатальну залежність від політичної кон’юнктури.

Привабливість УАПЦ для значної частини її неофітів наприкінці ХХ ст. полягала в її свободі від державного диктату. Бо й виникали автокефальні рухи 1917-1921, 1942, 1989 рр. в середовищі, опозиційному щодо панівних верств і спраглому свободи. Що вабило в ідеології УАПЦ? Чотири наріжні засади:
1. Автокефальність.
2. Соборноправність.
3. Національність.
4. Незалежність від світської влади.

Але вони ніяк не влаштовували панівні кола держави, що бачили Церкву знаряддям державотворчої політики. 25 червня 1992 р. за пару годин перед початком зборів на Пушкінській вулиці 36, де було проголошено УПЦ-КП, група народних депутатів увірвалася в Патріярхію УАПЦ, що на території Михайлівського монастиря, й ультимативно зажадала входження до майбутньої структури на підставі рішення президента Леоніда Кравчука й Кабінету Міністрів. І заяву про перереєстрацію статуту УАПЦ на УПЦ-КП подавав не церковний центр, а Кабінет Міністрів України.

Коли від мене 2000 р.вимагали відмови від визнання главою УАПЦ митрополита Константина Багана, чиновники дивувалися: як це - президент Леонід Кучма заборонив допускати американського громадянина до керівництва Церквою, а якийсь архиєрей не виконує його розпоряджень?

Коли президент Віктор Ющенко взявся за церковні справи, Київ ряснів білбордами, де, ніби тінь двоголового орла, підносилися дві постаті: Патріярха Варфоломея і Президента Ющенка. Чи, радше, навпаки: президента й патріярха біля нього.

Ну а в процесі творення в передвиборчий 2018 р. нової ПЦУ єпископам і предстоятелям відводилася лише виконавча функція, а центральна роль належала Президентові Петрові Порошенку.

Жодною мірою не докоряючи тим, хто симпатизує саме такій моделі Церкви, вписаної в державну структуру, кожен із громадян Української держави заслуговує на пошану до іншої позиції. Для когось двоголовий орел, хоч і прихований за патріотичними лаштунками, виглядає оптимальною моделлю державно-церковних відносин. Але, доки держава керується демократичною конституцією, а не імперським диктатом, жоден політик не має права перешкоджати власному пошукові місця в церковному житті тим, хто інакше розуміє настанову Христа: "Царство Моє не від цього світу" (Ін. 18:36).

Серйозно чи по-українському?

Колись устами тьоті Моті Розторгуєвої з Курська Микола Куліш подарував читачам історичну фразу: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?» І хоч ця фраза іронічно характеризувала лише інтелектуальну вбогість конкретного комедійного персонажа, її сумний підтекст згодом систематично оприявнювався в ситуації суспільного сприйняття української мови й культури загалом. Принаймні тут, у Харкові, де розгортався сюжет комедії «Мина Мазайло».

Фатальним, власне, є те, що не лише зовнішні ворожі сили, а й середовища, які бралися репрезентувати українську культуру перед зденаціоналізованим оточенням, робили все для того, щоб дискредитувати цю культуру. Дискредитувати власними провокаційними вчинками, войовничою риторикою, вульгарною поведінкою і постійними міжособистісними чварами.

Я був безпосередньо причетний до створення в Харкові перших демократичних організацій наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., а потім із сумом спостерігав, як наші романтичні ініціятиви профануються особами, котрі перехоплювали ініціятиву й наповнювали собою «Спадщину», «Просвіту», «Рух». Пригадую, як із жахом почув симптоматичну розповідь однієї зі знайомих, котра завжди водила на патріотичні заходи свого сина. Він одного разу закомизився і почав відмовлятися:

- Мамо, я не хочу. Я з тобою не піду. Там же знову будуть ці… українці…

І слово «українці» 12-річна дитина, етнічний українець, вихований у патріотичній родині – вимовила з глибокою відразою.

Нам титанічними зусиллями вдалося зберегти здорове середовище довкола Свято-Дмитрівського храму, переданого громаді 1993 року. Храм став не лише релігійним, але й суспільно-культурним осередком, при якому діють Колеґія Патріярха Мстислава, недільна школа, бібліотека, виставкова зала, братство й сестрицтво. Там реґулярно відбуваються наукові й мистецькі імпрези, меморіяльні заходи. Не від того, щоб у середовище Свято-Дмитрівської парафії часом проникали скандальні й амбітні особи. Але вони зазвичай надовго не затримувалися та, переконавшись у неспроможності щось змінити, мандрували де-інде. Ядро церковної громади складають викладачі вищих шкіл, лікарі, вчителі, науковці, програмісти.

Довгий час храм був основною опорою Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) – не тільки в Харкові, але й в Україні. Свято-Дмитрівська громада не брала участи в жодному з ганебних розколів; сюди прибували на духовний перепочинок зраджені єпископами Патріярх Мстислав, а потім і Патріярх Димитрій. Але після 2000 р., коли адміністрація Леоніда Кучми зуміла поставити на чолі УАПЦ свою людину, УАПЦ стрімко починає вироджуватися, різко змінює власну доктрину й перетворюється на об’єкт кпинів. Це змусило харківську спільноту дистанціюватися від деґрадованої УАПЦ. Смерть одіозного глави УАПЦ Мефодія Кудрякова 2015 р., як виявилося, нічого не змогла змінити. Й тоді громада разом із усією Харківсько-Полтавською єпархією починає діалог з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ), аби зберегти свої надбання й продовжити виконання відповідальної місії – бути гідною репрезентативою української християнської традиції в Харкові.

Це викликає лють у представників давно й безнадійно маргіналізованих кіл, які прагнули узурпувати за собою статус «українських патріотів». Починається збір підписів під заявами з вимогою відібрати в Свято-Дмитрівської парафії так важко відроджуваний храм. З’являються організації-фантоми, які беруться ініціювати протидію об’єднанню Свято-Дмитрівської громади з УГКЦ. Провокатори намагаються використати з цією метою Православну Церкву України (ПЦУ), не маючи жодного права виступати від її імени. Вибухає скандал, відразливість якого посилюється через те, що він розгортається під час Великого посту й драматичних подій пандемії Covid-19.

Навряд чи цей скандал завдасть шкоди розвиткові Свято-Дмитрівської парафії. Швидше за все, він тільки переконає церковну громаду в правильності зробленого нею вибору. Але сама ганебна ситуація брутального втручання псевдопатріотичних діячів у церковне життя і неспроможність деяких українських організацій поставити їх на місце, стає ще одним чинником дискредитації національної ідеї, яку беруться репрезентувати згадані діячі. Юрій Пономаренко, один із наших активних парафіян, залишив у мережі Facebook такий коментар:  «Ця ситуація - показник вразливости нашого… українства, що якісь відбиті маргінали, будучи абсолютно ніким, таки спромоглися наробити стільки галасу, не виходячи з дому». І це пише обізнана людина. У сторонніх же спостерігачів скандал лише посилить сумніви в тому, наскільки процеси національного відродження, ще такі вразливі в Харкові, заслуговують на серйозне ставлення.

А отже, сучасні тьоті Моті дістають ще один привід в’їдливо запитати: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?»

Чим завершуються війни «за віру православну»

Наприкінці великого входу в усіх церквах східного обряду лунають урочисті слова: «Всiх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царствi Своїм завжди, нинi i повсякчас, i на вiки вiчнi. Амінь». Соборна – грецькою мовою καθολικὴν, католицька чи то кафолична, - Церква визнає за свою паству всіх, хто дотримується «правильного вчення» (ὀρθός + δόξα), тобто приймає сповідання віри семи Вселенських соборів IV-VIII ст.

Чи часто ті, хто вдається до релігійних гасел у боротьбі за досягнення власних політичних цілей або за особисту кар’єру, збагачення, здобуття популярности абощо, знають православні сповідання віри? Чи не є для них слово «православний» лише елементом риторичного декору, зводячись до певної культурної традиції, обрядових або навіть забобонних складників архаїчного побуту?

Історія України рясніє сумними прикладами того, як заклики до війни «за віру православну» завершувалися національними поразками або й катастрофами.

Група олігархів, невдоволених виходом з-під їхнього контролю українсько-білоруського єпископату, збирає в Бересті 1596 р. альтернативний собор – і починається трагічний поділ Київської Церкви. Нащадки ж самих олігархів невдовзі залишають східний обряд і стають ревними католиками, асимілюючись у польській спільноті.

Козацтво вирішує в XVII  ст. боротися за станові привілеї, маскуючись гаслом «за віру православну!», - і приводить Гетьманщину під московське ярмо, яке століттями придушуватиме будь-який вияв національного життя.

Гайдамаки долучаються до інспірованої Катериною ІІ у XVIII ст. кампанії за захист православної віри – і мимоволі перетворюються на передовий загін у підпорядкуванні Правобережної України російській короні. Відтак же починається цілеспрямоване «обрусение Юго-Западного края».

Рух за чистоту православного обряду формує в Австро-Угорській імперії у середині ХІХ ст. феномен москвофільства і плекає руйнівні для національної ідентичности ідеї «політичного русинства».

Диверсанти з півночі та сходу вриваються навесні 2014 року до східноукраїнських і таврійських міст, закликаючи під прапорами оборони православ’я боротися з експансією «бандерівців – греко-католиків». Разом із портретами Путіна й трикольровими прапорами вони тримають у руках ікони Миколи ІІ та Мотрони Московської.

Розбрат, війна, нищення національних еліт, зросійщення, приховане під видимістю «повернення до спільних православних коренів» - ось що з фатальною незворотністю несло в українську реальність гасло «за віру православну». І коли нині в колах квазіпатріотичних маргіналів знов зринає це гасло, не варто цим легковажити й списувати архаїчну риторику ненависти на ментальні хвороби її дивакуватих носіїв.

Юдині голоси під час Великого посту

Важко нам зрозуміти Христа. Чому Він не йшов на компроміс із синедріоном? Навіщо було Йому нападати на храмову торгівлю? Як пояснити Його мовчанку на суді в Каяфи та перед Іродом Антипою? 

Логіка Христа – це логіка жертви. Пересічна ж людина воліє бути не жертвою, а переможцем. Вона мріє про успіх тут, зараз, у реальному житті, а не в майбутньому Царстві.

І тому Юда їй значно ближчий і зрозуміліший. Він не хотів бути з жменькою опозиціонерів, добре відчував кон’юнктуру й волів бачити жертвою когось іншого, а не себе самого. Мовляв, «краще.., щоб Одна Людина померла за народ» (Ін. 11:50).

 

Великий піст з дивною послідовністю виявляє в довколишньому світі тріумфальну присутність Юдиного комплексу. Це й не дивно: ми ж наслідуємо 40-денний піст Ісуса Христа на початку Його служіння. А він таки завершився зустріччю зі спокусником. Останньою ж, найнебезпечнішою зі спокус, був примарний образ опанованого дияволом світу і облудна обіцянка: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9).

Христос зі зневагою відкинув підступи облесника. Люди ж так рідко знаходять у собі сили відмовитися від перспективи успіху в обмін на компроміси з власним сумлінням. Адже й цей компроміс пропонується спокусником під виглядом вдалого розв’язання складних і потенційно небезпечних проблем.

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви нині здійснює історичний акт поєднання з братньою Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Вона йшла до цього довгі роки, протистоячи ганебним розколам, опиняючись самотньою в протистоянні кримінальним елементам, що проривалися до управління київським центром УАПЦ. Але 2015 р. стало очевидним, що шанси на відродження УАПЦ вичерпані, а перед православною спільнотою відкривається сумна перспектива дублювання Московського Патріярхату в українській версії. Тоді й тільки тоді Харківсько-Полтавська єпархія визнала єдиною можливістю збереження здорових тенденцій її розвитку поєднання з УГКЦ. Розпочатий на ХХV єпархіяльному соборі 1 квітня 2015 р. шлях підсумував ХХХІ єпархіяльний собор 18 березня 2020 р. Цей собор абсолютною більшістю голосів ухвалив рішення про самоліквідацію єпархії та приєднання її установ і громад до УГКЦ. 

Так, це була жертва. Але саме вона наближає нас до відкупительної жертви, принесеної на Голгофі. 

Аж тут і з’являються облесники. 

30 березня 2020 р. колишній перший заступник голови Харківської обласної адміністрації Анатолій Здоровий вирушає до єпископа Харківського ПЦУ Митрофана Бутинського з пропозицією захопити Свято-Дмитрівський храм Харкова, аби не дати його громаді перейти до УГКЦ. У минулому Анатолій Здоровий відзначався нав’язливим пропагуванням УПЦ КП, сполучаючи його з вищою мірою цинічним ставленням до християнської віри та печерним антисемітизмом. На його сумлінні поділ і дискредитація патріотичних середовищ Харкова, які фатально деградували порівняно з 1990 р. Від 1992 р. він виявляв послідовно вороже  ставлення до УАПЦ. А єпископ Митрофан починав був свою церковну кар’єру таки в УАПЦ.

Того самого дня колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Олег Козубов телефонує до настоятеля Свято-Юріївської парафії м. Полтави о. Ігоря Литвина, переконуючи його перейти до ПЦУ на будь-яких засадах.

Наступного дня інший колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Дмитро Романків приїздить до Харкова до настоятеля Свято-Дмитрівської парафії о. Віталія Зубака, агітуючи того перейти з громадою під юрисдикцію предстоятеля ПЦУ Епіфанія на засадах ставропігії. Колись саме о. Дмитро Романків полюбляв за найменшої нагоди виголошувати панегірики на адресу архиєпископа УАПЦ, проти якого тепер почав війну.

І Олег Козубов, і Дмитро Романків прийняли свячення від архиєрея УАПЦ, позиції якого вони тепер намагаються протистояти. Їм без жодних перешкод було видано відпускні грамоти, а очолювані ними громади мирно відпущено до іншої юрисдикції. Однак цього видається замало. Адже принципова позиція священиків, що зберегли віру в ідеали УАПЦ й послідовно дотримувалися її, виглядає для відступників постійним докором сумління. Та й не може не пригадуватися солідна допомога, яку кожному зі зрадливих священиків надавали парафіяни харківської громади. Тож вказівки схованого за лаштунками синедріону штовхають їх, аби й собі прийти до колишніх співбратів із Юдиним поцілунком.

Так, Юда дістав свій гонорар. Але він так і не встиг із нього скористатися. Це б і мало перестерігати кожного, хто під час Великого посту вирушає до ближнього зі словами лестощів та обіцянкою винагороди за зраду. 

А парафіяни Харкова й Полтави можуть радіти зі стійкости й пастирської далекоглядности своїх настоятелів.