Клерикальний планктон

Німецький зоолог Віктор Гензен (Christian Andreas Victor Hensen; 1835-1924) запровадив 1887 р. новий термін, яким стали позначати сукупності дрібних водних організмів, що живуть у морських глибинах, - планктон. Назву цих організмів Гензен утворив від грецького слова «πλανκτον», що дослівно означає «той, що блукає». Ці організми існують у завислому стані й безвільно пливуть, куди їх несе течія. Протистояти течії вони неспроможні.

В 2000-і роки на постсовєтському просторі поширилося публіцистичне кліше «офісний планктон» на позначення широкої категорії офісних службовців нижньої ланки. Серед численних спроб тлумачення цього неологізму привертає увагу визначення російського публіциста Дениса Чукова: ««Офісний планктон виконує функцію шестерінки, приводного ременя в системі управління». Отже, фундаментальною рисою цього середовища вважається безініціятивність, несамостійність, пасивне виконання чужих розпоряджень.

Повернення Православної Церкви в суспільний простір України наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. сприймалося за прийняття нею на себе духовного лідерства, необхідного для успішного подолання давнім християнським народом важкої дороги повернення до своєї Обіцяної Землі. І перші роки після легалізації УАПЦ в Україні рясніли яскравими пасіонарними постатями, серед яких досить назвати о. Володимира Ярему - майбутнього патріярха Димитрія. Однак, опинившись у трясовині посткомуністичної України, де партійна диктатура стрімко перетворювалася на олігархічну, Церква почала пристосовуватися до нових умов. Давалася взнаки потреба в фінансуванні побудови та утримання храмів, політичній підтримці, захисті від рейдерства. Самостійні особистості з лідерськими талантами зникали, витіснялися на церковний марґінес або деґрадували як священнослужителі – в кращому разі йшли в політику чи бізнес, у гіршому – спивалися. Церква ставала об’єктом кпинів, втрачаючи потужний аванс суспільної довіри. Мати власну позицію, захищати її, протистояти політичним експериментам над Церквою виявилося невдячною справою.

 До того ж, кадровий голод, природний після десятиріч атеїстичного режиму, коли виявилося необхідним за кілька років заповнити тисячі вакантних посад настоятелів новоутворених парафій, обумовив прихід у клир заробітчан і пристосованців, які успішно перетворили місця свого служіння на прибуткові. Утворився й почав домінувати тип «клерикального планктону», для якого проблеми стратегії духовного відродження, ідентичности Київської Церкви, викликів «нової євангелизації» були цілковито чужими. За цих умов перебирання державними чиновниками на себе місії канонічного унормування церковного життя стало неминучим. 

 

Примари нової секуляризації та відчуження від Церкви молоді, інтелектуальних і культурних еліт виглядають для «клерикального планктону» надміру абстрактними. Адже ця верства не звикла замислюватися над віддаленою перспективою. Їй здається, що позірне унормування правного статусу й здобуття прихильности влади ґарантує безжурне існування – досить лише пливти за течією, не чинити різких рухів. Досить бути маленьким і непомітним, виконувати те, чого від тебе жадають. Тим більше, коли й більшість літніх мирян виявляється схильною до конформізму.

Морський планктон справді досягає мізерного розміру, непомітного для людського ока. Але ним живиться понад 90 %  усіх мешканців Світового океану, починаючи від гігантських синіх китів, які можуть досягати 33 метрів у довжину й ваги понад 120 тонн. Чи не прирікає себе й «клерикальний планктон» на роль легкої поживи для суспільних процесів, які зі страхітливих міражів вочевидь перетворюються на реальну альтернативу Церкві?

Тоталітаризм змінює прапори

10 вересня 2019 р. ректор Університету Миколая Коперніка в Торуні відсторонив проф. Олександра Налясковського від викладання на три місяці за публікацію фейлетону, що критикує ідеологію ЛГБТ. І це католицька Польща, де править консервативна партія «Право і Справедливість»! Це ще й Торунь – місто, де знаходиться головний осередок польського релігійного фундаменталізму: редакції «Radio Maryja», телебачення «Trwam» і газети «Nasz Dziennik», а також Вища школа суспільної та медійної культури, - те, що опоненти люблять називати «імперією о. Тадеуша Ридзика». Та це вже простір Європейського Союзу, де останнім часом активно насаджується ґендерна ідеологія, а прилюдне нагадування про християнську оцінку сексуальних аномалій може стати підставою для судового переслідування.

Понад сто років тому більшовизм почав переможний наступ на стару Європу. Колони під червоними прапорами мотивували свій наступ необхідністю захистити людину праці, пролетаря, забезпечити їй особисту свободу й самостійне управління країною. Червоні прапори зринули в небо над Москвою, Києвом, Варшавою, Берліном. Але – от диво! – пролетар, на захист якого рвалися переможці, не відчув себе ані вільним, ні захищеним. Навпаки – він з ностальгією позирав на капіталістичний Захід, де робітники були набагато краще забезпечені й мали ширше коло суспільних прав і привілеїв. Пролетарі в країнах переможного соціалізму прирікалися на злиденне животіння й цілковиту залежність від примхливої влади. Лідери ж червонопрапорних колон стрімко монополізували владу й державне майно, перетворившись на всемогутню партноменклатуру.

Червоні правителі не втрималися біля керма європейських країн і ста років. Давно вилиняли їхні прапори. Аж ось над новими колонами, що рвуться на центральні вулиці наших міст, замайоріли інші, веселкові штандари. Гасла під цими прапорами знов закликають до визволення – але тепер уже не «пролетарів усіх країн», а людей з нетрадиційними сексуальними орієнтаціями.

Невже делікатні проблеми інтимного життя цих людей аж так потребують зовнішнього втручання? Важко повірити. Інтимне життя точиться надто далеко від політичних сфер, у яких виявляють свою активність лідери руху ЛГБТ. І воно не потребує ані зовнішнього втручання, ні маніфестацій. Організаторам прайдів ідеться саме про розголос, про визиск природнього співчуття до покривджених і знедолених, якими мають поставати представники сексуальних меншин. Засоби, отже, достеменно нагадують їхніх попередників із червоними прапорами. А мета… Вона вже почала увиразнюватися, в тому числі й у недавньому торунському ексцесі. Це диктатура меншини, яка воліє нав’язати суспільству власне бачення родинних стосунків і стилю життя, не гребуючи жорстокою цензурою, обмеженням прав на свободу слова та іншими методами тоталітарного суспільства.

Під грайливими гаслами й веселковими прапорами на наші вулиці виходить провісник нового тоталітаризму, ще підступнішого за свого попередника.

Спогад про Рух і посттравматичний синдром

Перші роки української незалежности минали під невгавне сичання застряглих у минулому недоброзичливців: «Спасибо Руху за разруху». Строкатий і організаційно аморфний Народний Рух України, котрий в останні роки СССР поєднав у собі найбільш динамічну частину  суспільства, виявився зручною мішенню для звинувачень в економічній кризі. Адже протягом 1989-1991 рр. саме Рух вимагав змін, закликав до розширення державного суверенітету України, повертав у повсякденне життя національну символіку й українську мову, захищав право на вільне визнання віри й легальну діяльність УАПЦ й УГКЦ. І хто знає, чим би обернулися події 19-24 серпня 1991 р., коли б Верховна Рада України, парткоми й управління КГБ не відчували загрозливу присутність за своїми стінами тисяч рухівців. Та з проголошенням державної незалежности майже всі владні посади виявилися зайнятими старою партноменклатурою, Рух же виявився частиною нового декору, нездатною суттєво впливати ані на грабіжницьку приватизацію, ні на кадрову політику посткомуністичної адміністрації. До того ж, лідери народних симпатій виявилися неспроможними стриматися від змагання амбіцій, що спричинило поразку на перших же президентських виборах і ганебні конфлікти та поділи донедавна солідарного Руху. 

Мабуть, усе це й обумовило драматичну ситуацію, коли спогади про унікальний час змагань за національну державність стираються не лише з суспільної, але й з особистої пам’яти навіть безпосередніх учасників тих подій. Уже зараз, лише за 30 років по формальному утворенню Народного Руху України, стає очевидною психологічна настанова на їхнє забуття або в кращому разі фраґментацію. Ветерани Руху часом викликають жаль до себе, замість почуття захоплення мужнім протистоянням всесильній тридцять років тому «імперії зла».

Відбувається щось подібне до  посттравматичного синдрому в учасників бойових дій або жертв насильства. Можливо, в цьому виявляється підсвідомий жаль за змарнованими надіями, сором відчути себе відпрацьованим знаряддям політичних ігор, жертвою облудних лідерів.

У цьому чаїться не лише етична несправедливість, але й суспільна загроза. Адже, за великим рахунком, боротьба за утворення першої незалежної громадської організації – Народного Руху України, подолання страху перед репресивним апаратом, вихід на масові мітинги й богослужіння заборонених в СССР Церков, поширення незалежної преси й розклеювання листівок – все, що здається нині таким скромним і ординарним, було за тих умов справжнім вибухом громадянської непокори й віщувало початок творення громадянського суспільства. Суспільства, яке й досі лишається для українців віддаленою перспективою. Кожен Майдан – і 2004, і 2013-2104 рр. – повертав нас до цієї мети, нагадуючи про необхідність здійснення Революції Гідности.

Досвід Орвелівського «Міністерства Правди», яке постійно підлаштовувало образ історії під політичну кон’юнктуру, принадний для багатьох сучасних діячів. Читаючи деякі статті чи й книги про кінець ХХ ст. в Україні, часом відчуваєш себе в паралельній реальності, мало подібній на добре знайому тобі епоху з власного минулого. Коли ж до цього додаються провали в пам’яті учасників недавніх подій, неважко спрогнозувати ймовірне маніпулювання історією проголошення незалежности України на догоду певним політичним проєктам. Адже й нині неважко зустріти в Україні осіб, ладних повторювати путінську оцінку розпаду СССР як «геополітичної катастрофи». 

Правда, і тільки правда може зробити нас вільними (Ін. 8:32). Усвідомлення цього спонукає ретельно вивчати досвід того етапу загальнонаціонального руху до свободи, який пов’язувався з Народним Рухом України й увінчався «Актом проголошення незалежности України» 24 серпня 1991 р. Вже немає на світі автора тексту цього акту, одного із творців Руху, - Левка Лук’яненка. Але ще живуть десятки тисяч українців, тією чи іншою мірою пов’язаних із національно-демократичними процесами кінця 1980-х – початку 1990-х рр. Допомогти їм звільнитися від посттравматичного синдрому, пригадати, записати або продиктувати свої спогади про події тих часів – це не лише данина вдячности ґенерації  творців нашої незалежности, але й важливий внесок у наше спільне майбутнє. Майбутнє, яке стане справді вільним лише за умови тверезого й об’єктивного осмислення історичного минулого. За умови позбавлення страху перед історією.

Галицькі неофіти

Так само, як зросійщені галичани на Слобожанщині  стають найзапеклішими українофобами, наші земляки, особливо виховані в російськомовному середовищі, опиняючись у Галичині, часом демонструють показову зневагу до власних родичів і колишніх сусідів. Особливо коли трапиться нагода на кшталт програних виборів. Невдалі маскувальні інстинкти чи комплекс меншовартости?

Втома від фарисейства

Президентські вибори 2019 р. мали б стати для українських Церков суворим попередженням: суспільство втомилося від показної релігійности політиків. Публічне демонстрування кандидатами своєї віри виявилося аж ніяк не переконливим арґументом у змаганні за підтримку виборців. Швидше навпаки. Бо за останні десятиріччя ми вже звикли: що активніше політик послугується церковною риторикою, то більше злочинів за нею приховується. Позування перед телекамерами на богослужіннях дивним чином суміщається з потуранням корупції, роздаванням державних посад на підставі особистої відданости, пихатою самовпевненістю в спілкуванні з власним народом. Ікона в кабінеті, хресне знамення перед пам’ятником, картинне піднесення рук до неба, апелювання в промовах до Бога і до релігійних цінностей втрачають свій автентичний сенс, перетворюються на знаки певної політичної орієнтації – і не більше.

Не так давно папа Франциск промовив жорстокі в своїй правдивості слова: «Краще вже бути атеїстом, ніж таким католиком», який «живе не по-християнськи, не платить своїм працівникам гідну зарплату, експлуатує людей, займається брудними справами, відмиває гроші, веде подвійне життя». Очевидно, ці слова можна віднести і до православних чи протестантів. 

Другий тур президентських виборів в Україні припадає на дуже символічну дату церковного календаря. 21 квітня, на свято Входу Господнього в Єрусалим, Церква згадує не лише тріумфальну процесію, яка супроводила Ісуса. Увійшовши в Єрусалим, Христос подався до храму й там «вигнав усіх, хто продавав і купував у храмі, перекинув столи міняльників грошей і ослони тих, які продавали голубів, і каже їм: Написано: Мій дім буде названий домом молитви, ви ж робите його печерою розбійників» (Мт. 21:12-13). 

Аби зберегти віру в Церкву, ще й досі міцну в українському суспільстві, християнська спільнота повинна мати мудрість і мужність, необхідні для відмежування від фарисеїв у чиновницьких кабінетах. У відповідь же на цинічне жонглювання церковною риторикою, варто частіше нагадувати політикам і їхнім виборцям Господнє застереження: «Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! — увійде до Царства Небесного» (Мт. 7:21).

Ящурячий прижмур виборів

Років 300 тому серед українців набув популярности міф про походження нашого народу від сарматів – стародавніх господарів причорноморського степу. При цьому образ сарматів запозичувався в античних істориків як образ ворогів: хижих, підступних, невблаганних. Навіть походження слова «сармат» виводилося з грецьких слів «σαύρα» - ящірка та «όμμα» - око.

Автор «Синопсису» (1674) писав: «Савроматією названа по-грецьки від народу, очі якого подібні до єхидни чи ящірки. Бо єхидна грецькою “саврос”, а око “омма” називається. Проте названі такою дивною назвою не безпосередньо від виду очей, але більше страх [перед ними] і мужність того народу сарматського означає, оскільки раніше вся земля від цих людей тремтіла» (переклад Ірини Жиленко).

В епоху Руїни, коли незалежність Гетьманщини ставала щодалі більш примарною, коли Москва й Польща поділили Україну на Ліво- і Правобережну, а турецькі війська змагалися за столичний Чигирин і Поділля, аґресивний образ міфічного предка ставав психологічною компенсацією пережитих поразок і втрат. Несправджені сподівання оберталися хвилею ненависти до співвітчизників, які обрали іншу суспільну позицію. Українці дивилися один на одного примруженими від ненависти очима.

Ці очі прозирають і нині з віртуального світу соціяльних мереж, світять ворожістю при зустрічах опонентів. Приголомшливі наслідки недавніх виборів спонукають до пошуку винуватців у власному оточенні. Виборчі дискусії переростають у дев’ятий вал брутальних образ і несправедливих звинувачень. Образ ворога алієнується в конкретних постатях із політичного істеблішменту і їхніх симпатиках. 

А нам і далі жити поряд. Я нікуди не дінуся від своїх сусідів, значна частина яких, напевне, голосувала за Юрія Бойка та Олександра Вілкула. Мені доведеться працювати разом з колегами, не поділяючи їхніх симпатій до кандидатів, підтриманих на виборах. Тож доведеться робити вибір між електоральною непримиренністю й пошаною до гідности іншої людини. Пошана ж до чужої гідности передбачає і визнання за ближнім права на його власний вибір. 

Перетворити розпочату 2013 р. Революцію Гідности на  нову Руїну просто: досить відмовитися від проголошеної на Майдані системи вартостей, обрати мову ненависти навзамін загальнонаціонального діялогу. Мене, правду кажучи, мало цікавить, про що публічно дискутуватимуть кандидати перед другим туром голосування. Жоден із них не є моїм кандидатом. Але я не хочу ставати заручником електоральних перегонів у своєму повсякденному житті, в церковній спільноті. Практика навішування на опонентів ярлика «ворогів  народу», так міцно закорінена в совєтському суспільстві, - це втеча від розуміння власної слабкости, власної провини в пережитій поразці. Щирість самооцінки, коректність у спілкуванні з опонентом, відмова від компромісів із власним сумлінням і кореґування власних життєвих позицій – таким би мало бути гідне протистояння спокусі занурення в безпросвітну атмосферу сварки з довкіллям, на яку нас штовхає глибоко схований від себе самих комплекс меншовартости.