Лементування за Леніним

На другий день свята Воздвиження Чесного Хреста харків’яни знесли пам’ятник Леніну, котрий понад півсторіччя був символом панування на сході України комуністичної міфології. Прощання з міфами завжди важке. І завжди знаходяться особи, не готові визнати власні помилки та звільнитися від тягарів фальшивої віри. 

Пригадаймо літопис: коли більшість киян з радістю хрестилася, святий князь Володимир наказав скинути з постаментів язичницьких ідолів.

"И яко приде [князь Владиміръ], повелѣ кумиры испроврещи, овыи сѣщи, а другыя огньви предати; Перуна же повелѣ привязати кь коневи хвосту и влещи съ горы по Боричеву на ручай, и 12 мужа пристави бити жезліємь. Се же не яко древу чюющу, но на поругание бѣсу, иже прильщаше симъ образомъ человѣкы, да возмѣстьє приметь отъ человѣкъ. Велій єси, Господи, чюдная дѣла Твоя! вчера чьстимь отъ человѣкъ, а днесь поругаємь. И влѣкому же єму по ручаеви къ Днѣпру, плакахуся єго невѣрніи людьє, єще бо не бяху пріяли крещенія".

Ми й нині переживаємо важке прощання з неоязичницькою доктриною, котра відкинула підсовєтських українців у темряву тоталітаризму з його ідолопоклонницькими ритуалами. І, як за часів святого Володимира Великого, є категорія "невѣрних людей", котрі голосять за скинутим кумиром. 

Лементування за Леніним часом  маскується в шата захисників мистецьких пам’яток. Але будьмо щирими: чи можливо було в совєтські часи створити ориґінальну скульптуру большевицького вождя, коли її проєкт мав проходити густе сито художніх рад і затверджень парткомами аж до центрального комітету включно? З художнього погляду пам’ятники Леніна виконували єдину місію - уніфікували архітектурний простір СССР, нівелюючи самобутню культуру міст із цілком відмінною історією. 

Старше покоління пригадує і знакову пісню "Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз", і глузування Ельдара Рязанова над однаковісінькими кварталами новобудів у комедії "Ирония судьбы или С лёгким паром". Розриваючи зі світом неоязичницьких міфів і загального зоднаковіння, ми повертаємо собі право на ідентичність, на неповторний культурний простір історичної столиці Слобожанщини.

25-річчя Руху: історія за Орвелом?

Харківський ювілей утворення Народного Руху України ще раз змушує замислитися над адекватністю образу історії, навіть зовсім недавньої історії, який формується в суспільній свідомості.
В доповіді колишнього політв’язня, а потім заступника голови обласної адміністрації Анатолія Здорового пролунало як загальновідома істина: "Рух, як ви знаєте, створив ЦК Компартії України". І тут же висловлюється подяка - не іронічна, ні! - колишнім працівникам Харківського обкому за підтримку.
Мабуть, ми були в різних Рухах.. Бо моє середовище йшло до Руху з глибокого невдоволення реаліями комунізму, його ідеологією, атмосферою загальної брехні, лукавства. Йшло до національних Церков, що поверталися в Україну. Воно шукало альтернативу совєтському тоталітаризмові - абсолютну альтернативу, а не його псевдопатріотичний ерзац.
Але існувала верства, котра почала святкувати перемогу, щойно партноменклатура заговорила по-українському й надала бюрократичним інститутам національного забарвлення. Ця верства охоче входила в старі структури управління, не розуміючи, що творить собою їхній фасад і маскує реальний стан речей. Вона, не маючи жодного впливу на економіку й адміністративну систему, зухвало прийняла на себе відповідальність за чужі помилки та злочини. І 1990-і рр. проминули в масовій свідомості під гаслом "Спасибо Руху за разруху". А патріотичний спектр українського політикуму виявився зруйнованим і дискредитованим ще задовго до Ющенка.
Так, ЦК Компартії України намагався узалежнити масовий рух, що почався як наслідування польської "Солідарности" й литовського "Саюдісу". Почався у Львові, а вже потім був підтриманий у Києві. Окремі лідери Руху шукали згоди зі старою владою, вірили, що, залишена на своїх посадах, стара номенклатура працюватиме на незалежну Україну.
Наслідком цього стали ганебні 23 роки продовження епохи застою, що поставили Україну на межу національної трагедії.
Народний Рух України - це визначний епізод у боротьбі нації за свободу - і політичну незалежність, і правову захищеність особистости, і гідні права української культури, і відродження Київської Церкви. Українці йшли до Руху не за покликом лідерів, а з невдоволення загнилим режимом. Тож і ювілей Руху мав би виявити ці здорові інтенції та сприяти пошукові власної перспективи нового покоління творців нашого майбутнього, здатного шанобливо, але й критично сприйняти досвід своїх попередників.

Школа національного безпам’ятства

На недавній конференції в Харкові один із доповідачів, шкільний учитель історії, з сумом констатував: учні зазвичай вважають, нібито українська мова почалася з Івана Котляревського, і мало розуміють засади диференціяції українського, російського та білоруського народів. Це робить їх вразливими до російської пропаґанди.

Але хіба це стосується тільки учнів? Вчителі, в тому числі вчителі-філологи, нерідко відзначаються нігілістичним ставленням до власної культури, повним незнанням її витоків, повторюють давні імперські штампи про спільну давньоруську спадщину. Часом же вони ще й виступали статистами на різного роду антиукраїнських акціях, що ними рясніла політична дійсність нашого Сходу.

Запобігати цьому мало б вивчення української літератури. Та наскільки збідненою є її версія не лише в середній, але й у вищій школі! Поверхове, формальне знайомство зі спадщиною княжої доби та ранньомодерного (ренесансного, барокового) письменства нездатне виробити в студента - майбутнього вчителя - усвідомленого, гідного ставлення до тисячолітньої традиції національної літератури. Навпаки, воно лише посилює комплекс меншовартости. Бо який ще висновок може зробити першокурсник української філології, коли в розкладі за перший семестр з 36 навчальних годин профільний предмет, історія української літератури займає 1 (одну!) годину! Менше трьох відсотків! А ще ж за цей семестр немає ані заліка, ні екзамена...

Ось і виходить, що філологічна освіта, покликана формувати національні культурні еліти, перетворилася була на школу національного безпам’ятства. І без радикальних змін ситуація не поліпшиться.

Чотирнадята зупинка духовної прощі – Зарваницька ікона Божої Матері

27 серпня 2014 р.

І ось нарешті в останній день Успенського посту, який ми присвятили духовній прощі до Зарваниці, ми стаємо біля мети нашої прощі – чудотворної Зарваницької ікони Божої Матері.

За народними переказами, заснування Зарваниці пов’язується з появою чудотворної ікони Богоматері. Місцина над річкою Стрипою стала надійним прихистком під час наступу монголів на терени Руси-України. Коли у 1240 році був дощенту зруйнований Київ, один із тамтешніх ченців чудом врятувався від ворожих напасників і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що чернець заснув. У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з’явилася Мати Божа з двома ангелами, які мали в руках білі лілеї. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руки край свого омофора. Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнула небесним промінням ікона Пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, він назвав Зарваницею. Згодом чернець збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.

Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і оселялися поблизу криниці. З роками у затишному видолинку виросли церква і монастир, селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.

Перша письмова згадка про село датується 1458 роком. У 1662-1688 рр. Зарваницю кілька разів спустошували турки і татари. Вони спалили селянські оселі, церкву і монастир. Багатьох людей було вбито, захоплено у полон. Однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, побудованої в центрі Зарваниці.

У 1754 р. дерев’яна церква згоріла. Того ж року за допомогою тодішнього власника села графа А. Мйончинського було завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Споруда захоплює простотою архітектурної форми. До нової церкви урочисто перенесено чудотворну ікону. В 1894 р. біля джерела, де являлася Пресвята Богородиця, вимурувано каплицю.

У 1961 р. каплицю було знищено. Джерело комуністи обгородили колючим дротом, а церкву перетворили на колгоспний склад. Влада ставила міліційні заслони у святкові дні. Однак на руїнах каплички відправлялися богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був престол, завжди було прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода.

Після падіння СССР на місці явлення Пресвятої Діви виник духовний центр. З 2006 р. до нього щороку відбуваються прощі Харківсько-Полтавської єпархії.

Тіштесь заздалегідь, люди, і з вірою плещіть руками; в любові зберіться сьогодні і радуйтеся та світло всі з веселістю співайте, бо Мати Божа має перейти з землі до висот. Її піснями повсякчасно як Богородицю славимо.

Тринадцята зупинка духовної прощі – Крехівська ікона Божої Матері

26 серпня 2014 р.

У передостанній, тринадцятий день духовної прощі ми вдаємося до історичного Крехівського монастиря, розташованого неподалік від Жовкви на Львівщині. Його заснували на початку XVII ст. монахи Іоїль і Сильвестр, оселившись у кам’яній печері посеред лісу.

До пустельників почали приходити люди, зростала чернеча громада. Над печерою будується церква, а невдовзі коронний гетьман Станіслав Жолкевський, володар Жовкви, виділив для монастиря земельну ділянку, де й споруджуються храми та келії. Монастир було обведено мурами з чотирма наріжними баштами та ровами. Це дозволило козацькому загонові гетьмана Петра Дорошенка захистити монастир від татарських набігів під час походу на Львів 1672 р.

В XVII ст. родина Красовських зі Львова подарувала монастиреві ікону Богородиці, перед якою зцілилася від сліпоти їхня донька Олександра. Ікону вмістили над головним престолом.

Після закриття монастиря у Верхраті поблизу Рави-Руської звідти до Крехівського монастиря було перенесено іншу чудотворну ікону. Її придбали в Замості 1682 р. в іконописця Матвія. Іконописець передав взаємну любов Пресвятої Богородиці, зображеної ласкавою й проникливою, та Дитини Ісуса, котрий притулився до Матері і вдивляється в неї з безмежною любов’ю.

Ця ікона також прославилася багатьма чудами. 1688 р. над монастирем побачили вогненний стовп, який освітлював околицю. Тієї ж миті на образі з’являються сльози, які стікали з очей Божої Матері чотири тижні. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський визнав ікону чудотворною. Відтоді монахи записували всі свідчення про чуда, і до 1793 р. їх було зафіксовано 150 з підписами очевидців.

Ось деякі записи:

Белзький воєвода Антін Потоцький тяжко захворів на ноги. Ніхто не міг на те знайти ради. Воєвода звернувся за поміччю до Верхратської Богородиці й став здоровий. Це було 1761 р.

 Онуфрієві Горшкові з Горбовиці (присілок Крехова) в 1909 р. тяжко занедужала 11-літня дочка. Вночі, в страшних передсмертних болях, закликала: „Рятуйте мене, рятуйте!” Батько-мати в гарячих молитвах поручили свою дитину Пречистій і обіцяли офірувати срібне серце до ікони Матері Божої в церкві оо. Василіян у Крехові якщо їх дитина виздоровіє. Дівчинка одужала.

 1909 р. Катерина Рогуля з Майдану Мокротинського смертельно занедужала. Коли вже не було найменшої надії, що вийде з цієї хвороби, беруть її на фіру, везуть у Крехів до монастирської церкви і віддають в опіку Матері Божої. Недужа повернулась до здоров’я.

1949 р. червоні окупанти закрили Крехівський монастир. Одна Крехівська ікона зникла, а Крехівська (Верхратська) була передана церкві Параскеви П’ятниці на львівському Підзамчі. Коли почали відроджувалися василіянські монастирі, громада УАПЦ зі Львова передала ікону до Крехівського монастиря.

Плід лона Твого, Богоневісто, став для людей посередником спасіння, тому ми, вірні, Тебе, Богородицю, розумом і словом славлячи, величаємо.

Дванадцята зупинка духовної прощі – Гошівська ікона Божої Матері на Прикарпатті

25 серпня 2014 р.

Дванадцятий день духовної прощі кличе нас у передгір’я Карпат, в серце Бойківщини. На Івано-Франківщині, між містами Долина та Болехів знаходиться село Гошів. У монастирі, заснованому на Ясній Горі в Гошеві, з XVIII ст. перебуває чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.

Ця ікона є копією Белзької (Ченстоховської). Вона намальована на полотні. Божа Мати тримає Дитятко Ісуса на лівій руці. Обидві постаті звернені обличчям до вірних. Богородиця правою рукою вказує на Божого Сина, а Він благословляє правицею.

Український шляхтич із села Хороброва на Бережанщині Андрій Шугай придбав цю ікону в сілезькому місті Олава 1705 р. Під час пожежі, яка охопила дім Шугаїв, уціліли тільки стіна, де висіла ікона. Родина визнала це за чудо й почала дуже шанувати ікону.

Тоді в Речі Посполитій точилася війна, і три доньки Шугая були змушені переховуватися в родині шляхтича Миколи Гошовського в селі Дунаїв під Перемишлянами. Вони взяли ікону з собою, а при поверненні забули. Микола Гошовський попросив подарувати цю ікону йому. З вдячності Шугай погодився. А невдовзі сталося чудо – ікона заплакала, і митрополит Афанасій Шептицький 1737 р. проголосив її чудотворною.

Микола Гошовський опікувався монастирем у Гошеві. Він подарував ікону для цього монастиря. Коли процесія урочисто переносила ікону до монастирського храму, зцілилася від сліпоти донька Катерини Хоєцької. Монахи почали записувати чуда, і до кінця XVIII ст. записів налічувался вже 117.

Під час Другої світової війни чудотворна ікона збереглася попри те, що під час запеклих боїв у Гошеві згоріли всі монастирські будівлі. Але совєтська окупація і закриття монастиря на Ясній Горі спричинили зникнення Гошівської ікони. Збереглися, однак, її копії. Одна з них, датована початком ХХ ст. і прославлена чудами, після відновлення монастиря була перенесена до головного храму.

Відновлений після падіння СССР, Гошівський монастир активно відбудовується і є найбільшим паломницьким центром на Прикарпатті. 2007 р. його відвідала проща з Харківсько-Полтавської єпархії.

Тобою радується, благодатная, всякая твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освячений храме і раю словесний, дівства похвало. Від Тебе Бог тіло прийняв і Дитям став, Предвічний Бог наш. Лоно бо твоє престолом учинив і утробу Твою просторшою небес сотворив. Тобою, благодатная, радується всякая твар. Слава Тобі.

Одинадцята зупинка духовної прощі –Касперівська ікона Божої Матері в Таврії

24 серпня 2014 р.

В День незалежности України ми водинадцяте зупиняємося в молитві перед богородичними святинями, які осявають своєю благодатною покровою нашу землю. Цього разу духовна проща веде нас на південь, у таврійські степи. Касперівська ікона Божої Матері з’явилася там у драматичні часи, коли російська влада намагалася витіснити з Північного Причорномор’я запорозьких козаків і кримських татар і заселити ці терени колоністами з-за кордону. З цією метою утворюють Нова Сербія та Слов’яносербія.

Один із колоністів, серб із Трансільванії, привіз з батьківщини ікону Богородиці. Невелика ікона написана олійними фарбами на полотні, наклеєному на дошку. Богоматір зі скорботними очима притискає до щоки Немовлятко Христа, притримуючи Його голову обома руками. Пригорнувшись до Пречистої, Немовля лівою рукою схопилось за шалик, що покриває голову Богородиці, в правій Він тримає сувій.

На початку ХІХ ст. ікона опинилася в поміщиці Касперової, яка жила в селі Касперівка або Ново-Іванівка неподалік від Херсону на березі Дніпровського лиману. Згодом це село увійшло до складу села Кізомис.

Ікона Богородиці на цей час потемніла настільки, що важко було пізнати риси Божої Матері та Спасителя.

Якось взимку 1840 р. Касперова довго молилася перед іконою. У цей час вона зауважила, що лики Богородиці й Спасителя роз’яснилися й ікона дивним чином оновилася. Про це пішов поголос по всій окрузі. До ікони почали стікатися богомольці, і чимало з них діставали зцілення й допомогу в скорботах. Вивчивши ці випадки, церковна влада визнала ікону чудотворною. Касперова вже не зважувалася утримувати ікону вдома й віднесла її до Свято-Миколаївського храму.

Жителі Херсону, Миколаєва й Одеси виклопотали дозвіл приносити ікону хресним ходом у їхні міста. Шанування Касперівського образу ще більше зросло, коли завдяки молитвам перед ним Одеса врятувалася від облоги в Кримську війну 1853-1855 рр. І нині щороку ікона почергово перебуває в Одесі, Херсоні, Миколаєві й місці свого об’явлення – селі Кізомис.

Всіх скорбних радість,

і покривджених заступниця,

голоду­ючих кормителька,

скитальців потіха,

гнаних бурями прис­тановище,

хворих відвідання,

неміч­них покров і заступниця,

жезл старости, Мати Бога Вишнь­ого.

Ти єси, Пречистая;

поспішися, молимось,

щоб спастися рабам Твоїм.