Колорадський знак звіра

Немає, мабуть, священика, котрому б протягом останніх років не докучали питаннями про апокаліптичний «знак звіра». Цей знак ототожнювали і з ідентифікаційним кодом, і з гіпотетичним вживлюванням чипів, і з QR кодом…

Пригадаймо, однак, сам текст Об’явлення Йоана Богослова, де йдеться про звірину, що в останні дні вийшла з землі:

«І зводить вона мешканців землі ..., намовляючи мешканців землі зробити образа звірини, що має рану від меча, та живе… І зробить вона, щоб усім малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола» (Об'явлення 13:14, 16).

Знак звіра приймається добровільно тими, хто повірив у всемогутність зла і став йому на службу. Добровільно, свідомо, з наміром служити злу.

Християнським символом перемоги над злом став римський воїн Юрій чи ж, в церковнослов’янському читанні, Георгій, якого називають за це Переможцем (Побідоносцем). За переданням, уперше зафіксованим у ХІІІ ст., св. Юрій убив жахливого дракона і врятував мешканців близькосхідного міста від його наруги. На іконах охоче зображували мить тріумфу, коли вершник у військових обладунках списом проколює змія.

І ось цей змій стрічкою виповз у політичну реальність 2005 р., коли російська влада, натхнена успіхом помаранчевої символіки Майдану 2004 р., проголосила чорно-жовту «георгіївську стрічку» символом пам’яти про перемогу СССР над нацистською Німеччиною. Не замислюючись над походженням і символікою «георіївської стрічки», використовуваної під час Другої світової війни в російських частинах Вермахту, деякі мешканці постсовєтських країн почали пов’язувати її на правицю, декорувати нею автомобілі… Чорно-жовта змієподібна стрічка стала знаком належности до російського імперського простору. Знаком ностальгії за імперією зла. Східноукраїнські міста в травневі дні «великої побєди» рясніли ними, ніби картопля на городі влітку колорадськими жуками, – як було невдовзі помічено, подібними за кольором до неоімперського символу.

Та прийшла «російська весна» 2014 р. Прийшла з погромами, вбивствами, захопленням державних установ, брутальним насильством. Змієподібний символ оповив руки російських диверсантів і їхніх поплічників, замайорів біля пам’ятників Леніну над войовничими «антимайданами». Це дозволило схаменутися легковажним прихильниками історичних міфів, котрі доти бавилися з «колорадською стрічкою». В Харкові поза «антимайданом» різко поменшало автомобілів і осіб із «георгіївською» символікою.

Колорадська стрічка протягом цієї весни стала для українців знаком зла, зневаги до людської особистости, наркотичної залежности від імперського міфу. Адже, приймаючи її, людина кидає виклик євангельським цінностям, протиставляє себе християнству як релігії любови. Що може чекати її в майбутньому?

Повернімося до Об’явлення Іоана Богослова, де, слідом за тріумфальним сповіщенням ангела про падіння останньої імперії («Вавилону»), його наступник провіщає:

«Коли хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву, вина незмішаного в чаші гніву Його, і буде мучений в огні й сірці перед Анголами святими та перед Агнцем. А дим їхніх мук підійматиметься вічні віки. І не мають спокою день і ніч усі ті, хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено ймення його» (Об'явл. 14:9-11).

Ось він, знак звіра. Знак оборонців «останнього Вавилону». Знак добровільної участи в кровопролитній війні проти власного народу – і провіщення неодмінної кари. Страшної вічної кари…

Невже православ’я стає релігією ненависти?

Кілька днів тому я мимоволі провів соціологічний експеримент. Зустрівши світлину традиційного оголошення, розміщуваного в храмах РПЦ в Україні з кількома цікавими доповненнями, я розмістив його на власній сторінці, суповоджуючи посиланням на автора фотографії Ігоря Сподаря (на це ніхто не звернув увагу) й зауваженням: «до теми про суспільну позицію РПЦ».

Мені вже неодноразово приносили подібні світлини або зняті зі стіни оригінали застережливих оголошень про неприпустимість молитви за противників. Правда, там не було нічого про «ворогів Путіна», «громадян США і країн НАТО» чи «фізиків-теоретиків», але жорстко заборонялося молитися за всіх представників т. зв. «неканонічних» юрисдикцій та християн інших конфесій. А розповідають, що на вході до деяких церков (церков?) бачили й суворіші попередження на кшталт «собакам, автокефалистам и раскольникам вход воспрещен».

Автор світлини, схоже, дещо доопрацював класичне оголошення. Але демотиватор дуже виразно виявив політичні підтексти подібних декларацій. І це мало б змусити нас замислитися не стільки над автентичністю знімку, скільки над самим феноменом неприйнятного для церкви ворожого тону міжконфесійного та між’юрисдикційного спілкування, засудженого ще за часів патріярха Афінагора й Другого Ватиканського собору. Хто ж ми є, православні, - християни, що визнають релігію любови, чи братоненависники, ладні знищити сусіда за відмінні політичні погляди або підпорядкування іншому патріярхові?

Експеримент по-своєму вдався. Але ж які він дав сумні наслідки!.. Демотиватор розмножили сотні осіб, багато хто з них додав до нього гнівні коментарі - або на адресу РПЦ, або на мою адресу, або ж на адресу всіх віруючих людей загалом. Звісна річ, кілька десятків обізнаних відвідувачів соціяльних мереж виявили первісне походження знімка та довели його неоригінальність.

Та поширення в православних храмах ориґінальних текстів, де в переліку ворогів, за яких не можна молитися, таки знаходяться і вірні УАПЦ, і УПЦ-КП, і греко-католики, і католики латинського обряду,  виявляється, абсолютна більшість сприймає за звичайну річ. Виходить, ми звикли до взаємної ненависти. І то де - в Церкві...

Стан війни, в якому опинилася Східна Україна, багато на що змушує поглянути свіжим оком. На щастя, Путіну не вдалося зіштовнути українців у громадянській війні. Проти нашого народу діють російські диверсанти, кримінальні групи, марґінали, раді нагоді за бійку чи вибиті шибки не лише не потрапити за ґрати, а й заробити пляшку горілки та 200-500 грн. Але ж поряд із ними блукають площами й екзальтовані бабусі та аґресивні молодики, сформовані у віртуальному світі «ВКонтакте». Вони частенько декларують себе як православні. А де-не-де поряд із ними опиняється й бородата постать у підряснику. Увесь цей конґломерат не виявляє й найменшого бажання дослухатися до логіки опонента, стати учасником суспільного діялогу. Він прагне лише диктувати свою волю, а точніше, ретранслювати нав’язані йому стереотипи. І беззаперечним фактом є поширення в багатьох релігійних громадах нашого реґіону ідей «русского міра» та культу московських правителів - і колишніх, і сучасних.

Осуд цього не є виявом ненависти або ворожости до Російської Православної Церкві. Ні! Ми знаємо безліч чудових прикладів жертовности, любови до ближнього, патріотизму, засвідчених священнослужителями й вірними УПЦ-МП. Не уявляю, щоб сфотографоване оголошення з’явилося в храмі Черкаської єпархії, якою управляє митрополит Софроній (Дмитрук). Однак ми, православні українці, маємо захиститися від нав’язливих спроб підмінити християнські цінності політичною демагогією, зрослою на ненависті. Не можна миритися з демонстрацією ненависти під виглядом православного фундаменталізму!

Наш край потребує реальних прикладів любови - справжньої євангельської, про яку говорив Христос: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44)». Моліться не просто за іновірців, але й за тих, хто вас переслідує! І Сам розіп’ятий Господь молиться за язичників-римлян і юдеїв: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34). Наше спільне дослідження доводить, які ми ще далекі від Його прикладу.

Перепрошую всіх друзів у Фейсбуку за мимовільну містифікацію. Сподіваюся, вона допомогла нам усім відчути, чого справді бракує для гідного протистояння викликові зла й насильства. Відчути, як нам бракує взаємного прощення та любови...

Віра Тараса Шевченка

Шевченкову віру важко зрозуміти тому, хто не пройшов своєї Голгофи. Вона вельми далека від сентиментальних зітхань, які чомусь почали були асоціюватися з християнською творчістю. Часом слово Кобзаря стає суголосним воланню праведного Йова: «Чому я не згинув в утробі? Як вийшов, із нутра то чому я не вмер?» (Йов 3:11). Але ж і в самого Спасителя вирвалися на хресті гіркі слова: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46)...

Як різниться ця віра від ситої святенницької риторики адептів «православ’я, самодержавства й народності»! І якою ненависною була імперська риторика для Шевченка! Він безпомилково розрізняв щире сповідання євангельської правди - і пропагандистські апелювання до просвітницької місії Російської імперії. А критерій цього розрізнення Шевченко виніс в епіграф свого найбільш концептуального твору – послання «І мертвим, і живим...»: «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидитъ, ложь єсть» (1 Ін. 4:20).

Такий критерій чудово ілюструється подіями останніх тижнів на сході України. У той час, як патріотичні акції зазвичай проходять біля пам’ятників Шевченкові, прихильники «русского мира» збираються під збереженими монументами Леніна, оточуючи їх не стільки червоними прапорами, скільки білогвардійською та власівською символікою та навіть церковними хоругвами й іконами. Однак з-за хоругов та ікон прозирають осклілі очі, лунають нецензурна лайка й брутальні образи на адресу опонентів.

Ненависть і насильство несумісні з християнською вірою! Шевченко твердо знав це і непохитно вірив –

Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята...
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде Син, і буде Мати,
І будуть люде на землі.

 («І Архімед, і Галілей»).

Сила оздоровчої присутності Кобзаря в складній ситуації сучасної України уприявнюється в сяйві очей і відкритості молодих облич, що оточують його пам’ятники, в будівничій енергії  «роботящих умів», які риториці ненависти протиставляють творчу солідарність і «любов меж людьми» («Тим неситим очам...»). І вже не на адресу кавказьких горців, а на їхню адресу лунають слова:

Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

(«Кавказ»)

Ми прокинулися в тій самій Україні

Протягом останніх днів раз у раз доводилося чути й читати: «Ми прокинулися в іншій країні», «Я повернувся до іншої країни». Та наївна віра в раптові чарівні зміни стрімко минає разом із повідомленнями про перші кадрові призначення Верховної Ради, про повернення зниклих чиновників, про антиукраїнські демонстрації на Півдні. А майстри політичної кон’юнктури стрімко опанують риторику Майдану.

Ні, ми прокинулися в тій самій Україні, якою вона стала протягом останніх десятиріч. Бо вона не зміниться без особистої участи кожного з нас, українців. Без нашої готовности до змін.

Події на київському Майдані здатні змінити Україну в разі їхнього переростання в загальнонаціональну революцію гідности. Адже в нас ще лишився ворог, небезпечніший, підступніший за януковичів і захарченків – наше амбітне, непослідовне й лякливе «Я».

Нам належить ще вчитися захищати власну гідність і шанувати чужу. Належить вчитися розглядати кожного чиновника не як безлике «начальство», а як нашого найманого працівника, зобов’язаного сумлінно відпрацьовувати одержану з наших податків платню. Ми ще маємо звільнитися від остраху самостійно приймати рішення й очікування вказівки згори.

Годі чекати на панування закону, якщо ти сам нехтуєш ним і намагаєшся його обійти. Наївно сподіватися на крах системи загальної корупції, коли сам даєш і береш хабарі. І коли ти схильний привласнити те, що тобі не належить – хоча б це були лише піратські програми або неліцензовані диски, -  ти стаєш співтворцем шахрайського павутиння, з якого потім важко звільнитися. Закликаючи ж «творити єдину Помісну Церкву» силами адміністративно-командної системи, ти підживлюєш той самий ненависний бюрократичний механізм, який невтомно продукує все нових януковичів.

Коли нині говорять про «європейський вибір», мають на увазі структурні зміни в суспільстві, здатні звільнити його з цивілізаційного провалля. Чи зможемо ми нині реалізувати історичний шанс? Так, якщо згадаємо Христове застереження: «Без Мене нічого чинити не можете ви» (Ін. 15:5). Творити власне майбутнє з Христом – означає керуватися кожному з нас у повсякденному житті настановами Євангелія, повсякчас радитися зі Спасителем у молитві, захищатися Його мудрістю від поневолення гріхом. Захищати свою свободу, свою людську гідність, очистивши душі свої послухом правді ( 1 Пет. 1:22).

Печать Каїнового злочину

Вже перший на Землі вбивця наївно хотів був приховати від Бога свій злочин, відповідаючи на питання Творця: «Де Авель, твій брат?» - «Не знаю». Каїн ще й імітував обурення, звинувачуючи у зникненні самого Авеля: «Чи я сторож брата свого?» (Бут. 4:9).

Як мало змінилося за тисячі років у психології убивць! Сучасні каїни також позірно дивуються зникненню їхніх жертв, висловлюють їм співчуття, шукають винних у їхній загибелі – але з удаваним обуренням заперечують власну провину.

Хай вони уважніше вслухаються в Боже слово: «Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки» (Бут. 10-11). Печать убивці вже покладена на їхнє чоло – чи то вони брали безпосередню участь у репресіях, чи керували ними з-поза лаштунків. Голос крови загиблих і поранених братів і сестер взиває до них і сповіщає неминучий суд. І нехай моляться, аби цей суд відбувся вже за їхнього життя – тут, на землі. Бо в іншому випадку страшна доля чекає на них у потойбічному світі, у країні вічних страждань...

Каїнова печать – пересторога і для безпосередньо не причетних до злочину братовбивства. Бо кожен контакт із позначеним цією печаттю, кожен акт співчуття йому або потурання його вчинкам загрожує прийняттям на себе провини за його злочин. Суспільною відповіддю на злочин братовбивства має стати ізоляція злочинців, публічний остракізм – той, який так містко описав Тарас Шевченко:

Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому. 

Злому, позначеному Каїновою печаттю братовбивства, немає, не повинно бути місця на нашій землі, в колі нашого спілкування.

Захисникам пам’ятника Леніну

Кожним з нас, хто виріс в УССР, пам’ятник Леніну біля Бесарабського ринку в Києві сприймається як символ комуністичного домінування в нашій країні. Встановлений після повернення в Україну червоних окупантів, він завжди був місцем проведення ритуальних заходів комуністичної квазі-релігії: покладення квітів перед совєтськими святами, прийняття в піонери чи комсомольці тощо. Адже, позбавлена міцного наукового підґрунтя, большевицька доктрина була перетворена на неопоганське релігійне вчення зі своїми заповідями, ритуалами, священними книгами, ієрархією та кастовим поділом. І пам’ятник Леніну був не просто символом – власне, він виступав київським аналогом московського мавзолею, головною реліквією комуністичного культу в Україні.

Збереження цього пам’ятника аж до 2013 р. втілювало сумну реальність посткомуністичної України, де стара совєтська номенклатура в союзі з потужним криміналітетом сформувала панівні еліти, в чиїх руках зосередилася реальна влада. З властивим їм цинізмом ці еліти взялися визискувати церковну риторику й атрибутику, химерно сполучаючи їх із в’язничною мораллю та окупаційною символікою. Пам’ятники Леніну, вулиці й майдани його імени, як і міфи «великої перемоги» чи «возз’єднання України з братнім російським народом», стали для нових еліт символом їхньої спадкоємности зі старою номенклатурою. Ці символи рятували від комплексів меншовартости посадовців, чужих тисячолітній християнській традиції України й позбавлених управлінських якостей, і мали бути для решти народу релігійним опіумом, про який любив говорити Ленін. Опіумом, котрий нейтралізував соціальний опір і перешкоджав творенню громадянського суспільства.

Для християнина – православного, католика, протестанта – ідеологічна доктрина Леніна, а тим більше комуністичний культ із його реліквіями, беззастережно ворожі. Адже саме Ленін і його послідовники завжди розглядали Церкву як «орган буржуазної реакції», а відразу ж по окупації Української Народної Республіки почали масові репресії священнослужителів і мирян, нищення храмів, профанування святинь. «Попів належить заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно й повсюдно. І якомога більше. Церкви належить закривати», - наказували Ленін і «всеросійський староста» Калінін. Християнська віра мала поступитися сліпій вірі в учення Маркса-Енгельса-Леніна з його ідолами.

Пригадаймо, як на початку шляху до Обіцяної землі народ Мойсея дістає разом з іншими заповідями категоричну настанову: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20:3-5). Заборона ідолопоклонства лишається фундаментальною засадою і Старого, і Нового Завіту. Серед найголовніших приписів Апостольського собору в Єрусалимі – «стримуватися від ідольських жертов» (Діян. 15:29). Мученики перших сторіч християнства воліли загинути, але не схилятися перед ідолами й ні під яким виглядом не вшановувати їх. По припиненні ж епохи переслідувань церковні собори наказують знищити ідолів і будь-які ознаки ідолопоклонства (правила 58 і 84 Помісного собору у Карфагені). Святитель Василій Великий ставить ідолопоклонників поряд із скотоложниками й убивцями, приписуючи відлучати їх від Церкви, а за умови цілковитого каття приймати до спілкування лише після 30 років покути (правило 7 свт. Василія Великого).

Таким чином, з погляду православного церковного права, ті, хто зруйнував пам’ятник Леніну, сумлінно виконали другу церковну заповідь і приписи Карфагенського собору. Натомість особи, які тим чи іншим способом намагатимуться відновити об’єкти ідолопоклонницького культу, мають бути відлучені від Церкви й піддані епітимії (покуті).

Каїнові дари нащадкам

Для нашого землеробського народу незбагненним лишається позірно упереджене ставлення Творця до рільника Каїна, жертва якого не була прийнята: «А на Каїна й на жертву його на зглянувся» (Бут. 4:5). Книга Буття не говорить нам, чому Бог не прийняв жертву, і не говорить про кошти, що ними Каїн здобував плоди землі, наскільки дбав про землю. Але Божий осуд змушує замислюватися над ціною й руйнівними наслідками рільничої праці.

Ми звикли ушляхетнювати будь-яку працю на землі, на чому, зрештою, побудовано цілкий комплекс народних звичаїв і обрядів. Слобожанські щедрівки залучають до хліборобської праці навіть самого Господа і Його Пречисту Матір:

А в полі, в полі, сам Господь ходив.

Мати Марія їсти носила.

Їсти носила, Бога просила:

«Зароди, Боже, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю»...

Але коли проїдеш сотні кілометрів з Харкова до Києва чи Миколаєва й уздовж майже всієї дороги бачиш неозорі лани соняшника, слідом за захватом від краси жовто-гарячих ланів під яскравим блакитним небом приходить тривога. А що буде з нашим найкращим у світі чорноземом після багатьох років брутального визиску? Чи не повторить Україна долі близькосхідних житниць античного світу, вкритих нині безплідними пустелями?

Вселенський патріярх Варфоломей влучно зазначає: «Духовна лінза православного богослов’я дозволяє мені краще зрозуміти глибинні аспекти таких проблем, як океанічний рибний промисел, що загрожує різним видам риб, зникнення заболочених місцин, пошкодження коралових рифів або винищення тваринного та рослинного різноманіття» (с. 175-176). Зростання технологічної могутности людства, сполучене з нестримністю споживання природних багатств може засліпити суспільну свідомість, якщо вона втрачає відчуття перспективи вічности, відкритої для нас воскреслим Спасителем. Примара майбутньої екологічної катастрофи навряд чи здатна налякати еґоцентричну особу, часові обрії якої не сягають далі завершення її власного земного життя, далі границь її ділової активности. Лише озброюючи людину далекоглядністю євангельського зору, «духовною лінзою», про яку згадує патріярх Варфоломей, можна застерегти її від небезпек консумпційного підходу до природних ресурсів.

У Нагірній проповіді Спаситель містко сформулював суть біблійної етики: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Мт. 7:12). Тож і місією Церкви є формування культури життя в спільноті, кожен член якої пов’язаний з іншим і залежить від іншого. У вимірах нашої повсякденности це означає дбати про сівозміну, аби не виснажити землю, прибирати сміття після виїзду на природу, будувати очисні системи до початку випуску продукції, а не після накладання штрафних санкцій, вивчати і враховувати побічні наслідки видобування копалин перед їхньою промисловою розробкою. Загалом кажучи, повсякчас пам’ятати про ближнього, про майбутні покоління та їхні потреби, аби не сталося провіщеного пророками: «Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах!» (Єр. 31:29; Єзек. 18:2).

Колись на четвертому курсі я пережив серйозний конфлікт із науковим керівником, бо дозволив собі критично згадати про класичний вислів беззастережного авторитету тих часів Івана Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи; узяти їх у неї - наша задача». І хоча нині не прийнято посилатися на такого популярного в минулому селекціонера, мічурінська психологія лишається важкою суспільною проблемою. Хто, як не Церква, мусить переконливо витлумачити: взяти милості у природи – означає позбавити цих милостей наступні покоління, обібрати їх, а цілком можливо – і приректи на загибель.

Для роз’яснення цього має бути використано всі засоби апостольського провадження вірних: проповідь, сповідь, пастирські бесіди, церковне навчання, публікації в медійних засобах. Здається доречним особливо наголосити на екологічних аспектах заповідей, що приписують пошану до батьків та забороняють убивство. В катехизисі для молоді «Зустрічі на життєвій дорозі», виданому нашою Церквою 2013 р., при тлумаченні заповіді «Шануй батька твого і матір твою» окремо зазначається, що Небесний Отець «дозволяє людині господарювати в створеному Ним матеріальному світі, але й очікує від нас дбайливого, хазяйновитого ставлення до довколишнього середовища. Марнотратство, засмічення простору, в якому ми живемо, винищення цілих видів живих істот, масове вирубування лісів не тільки створює загрозу для майбутнього існування людства на Землі. Такий варварський підхід грубо порушує покликання людини шанувати успадковану екологічну структуру, яка є частиною завіту Бога з праотцями. Кожен із нас покликаний захищати природну рівновагу в довколишньому світі, стримуватися від марнування природних багатств, бути ощадливим у їхньому використанні» (с. 40).

Але навчальне слово Церкви залишиться порожнім без наповнення його власним прикладом відповідального, ощадливого ставлення до природного довкілля. Стан церковного подвір’я, парафіяльного саду, священичої садиби віддзеркалює в очах суспільства духовну зрілість церковної громади. Отже, квіти, дерева, смітники, стоянки автомобілів – усе це може стати свідченням дбайливого плекання одержаних від Небесного Отця природних дарів і захисту права майбутніх поколінь на користування ними. Навіть такі дрібниці, як використання паперових торбинок замість поліетиленових пакетів у церковній крамниці або ретельне прибирання прочанами сміття під час паломницьких поїздок здатні перетворитися на важливий взірець екологічної культури. Не говорячи вже про використання енергозберігаючих опалювальних систем чи автомобілів економного класу.

Озброєна такими прикладами, Церква матиме моральне право і християнський обов’язок дбати про збереження екологічного середовища в ширшому суспільному вимірі. Нині її спільний голос лунає в Україні принаймні слабенько. Це ж особливо небезпечно в добу переходу суспільства від хронічних злиднів до споживацького азарту, жертвами якого стають карпатські ліси, слобожанські й полтавські чорноземи, міські парки, по-варварському розорювані й забудовувані береги річок і водосховищ. У Києві ж, скажімо, та й у деяких інших містах окремі церковні громади легковажно дозволили перетворити себе в очах громадськости на співучасників нищення зелених зон відпочинку. Каплиці на місці колишніх парків і дитячих майданчиків дискредитують Церкву не менше, ніж коштовні годинники на руках ієрархів.

Брак екологічної культури може обернутися для церковної спільноти вже ближчим часом втратою довіри пастви, а найголовніше – марнуванням власної апостольської місії, котра передбачає мудрий провід у простуванні в майбутнє. Майбутнє, котре в очах старозавітнього пророка, переспіваного Тарасом Шевченком, прикраситься розкішними садами: «Звеселиться пустиня та пуща, і радітиме степ, і зацвіте, мов троянда, розцвітаючи, буде цвісти та радіти, буде втіха також та співання» (Ісая 35:1-2) –

І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.



Маємо обирати – дбаємо ми про таке майбутнє чи ж творимо майбутню вселенську пустелю, лишаючи Каїнові убивчі дари для нащадків.