Цвинтар громадських ініціятив

Закликаючи до служіння ближньому, Церква покликана ініціювати, підтримувати й організовувати доброчинні проєкти, джерелом яких є жертовність її парафіян. Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви від часу її відродження 1992 р., попри відсутність підтримки ззовні, постійно шукає ефективних і чесних форм допомоги співвітчизникам. З цією метою наприкінці 1990-х рр. було засновано Харківську єпархіяльну амбулаторію, Єпархіяльну бібліотеку прп. Венедикта Нурсійського. Потреба підтримки захисників України на східному фронті викликала утворення волонтерської організації «Доброчинець». Законослухняна єпархіяльна консисторія дбала про здобуття для них легального статусу через реєстрацію як юридичних осіб.

Але в усіх цих ініціятив виявився спільний підступний ворог – адміністративна система. Першою її жертвою стала єпархіяльна амбулаторія. Висококваліфіковані лікарі – доктори, кандидати медичних наук, наші ревні парафіяни – не могли зрозуміти: чому, приймаючи хворих у свій вільний час, купуючи за власні кошти ліки, вони повинні ще вистоювати в черзі зі звітами за квартал і за рік, а в разі затримки платити штрафи з власної ж кишені? Зрештою, лікарі не витримали й ухвалили рішення про ліквідацію амбулаторії. Але й за скасування прав юридичної особи теж довелося платити!

Бібліотека продовжувала діяти. Вісімдесятирічний завідувач, єдиний штатний працівник, не обмежуючись турботами про фонди, ремонт, обслуговування читачів, ходив по податкових, вистоював черги, витримував хамство й відверте знущання чиновників. Зрештою, це прискорило передчасну смерть стійкої Лілії Віталіївни. Їй на зміну прийшла молодша завідувач бібліотеки, жертовна, віддана справі людина. І тут виявилося, що вже не досить товктися по чергах і стукати в зачинені кабінети. Тільки за те, щоб у Департаменті державної реєстрації Міністерства юстиції було змінено запис імені завідувача, вимагається сплатити мито – 410 грн., кошти, для бібліотеки дуже помітні. Адже бібліотека не має фінансування, книги їй передаються в пожертву, а завідувач працює на громадських засадах! 

Єпархія, хай теж небагата, цього разу знайшла потрібні кошти. Але чи вистачить у доброчинних інституцій коштів і наполегливости для протистояння навальному наступові адміністративної системи, яка після «Революції Гідности», виявляється, стала ще підступнішою й винахідливішою? І чи не перетворюється наша країна, де бездарно імітуються реформи та безпідставно проголошується утвердження громадянського суспільства, на цвинтар громадських ініціятив, систематично винищуваних зміцнілою за останні роки бюрократією?