Коли плачуть ікони

Настирливий телефонний дзвоник. Зі слухавки лунає збуджене:

- Та ви що? До католиків? Зрада! Та в нас же, в святому православ’ї!.. Всі батюшки – чудотворці! Ікони плачуть! Миро з них плавом пливе – хоч у ночви збирай!

Ну, з батюшками-чудотворцями справа делікатна. Надто вже часто вони останнім часом опиняються в пікантних ситуаціях – як не в сауні, то з чужою жінкою. А от з плачем ікон варто розібратися.

Не згадуватимемо про випадки, коли невідома рідина з’являється на церковних образах штучно або ж внаслідок суто фізичних процесів: виділення живиці, конденсування пари абощо. Хоча всього трапляється... Адже ж у хворій фантазії Наталі Поклонської і бюст Миколи ІІ нещодавно замироточив. Однак же ж є й незаперечні випадки надприродної появи на іконах крапель, подібних до сліз. Чи це не видимий знак Божої благодати, присутньої в храмі?

Аби з цим розібратися, пригадаймо, коли ми самі не могли стримати сліз. Коли сумували, коли втрачали дорогих людей, коли переживали горе.

Тарас Шевченко написав був свого часу поезію «Іржавець», де згадувалося про одну з наших чудотворних ікон, Іржавецьку. Її взяли з собою запорожці, тікаючи від російських напасників із Чортомлицької Січі. Перед нею козаки молилися в таврійських степах, сумуючи за рідним краєм і тяжко переживаючи геноцид, влаштований в Україні Петром І. Там Матір Божа на іконі і просльозилася: 

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала Матер Божа

Сльозами святими,

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

Сльози на іконі – важливий і промовистий знак. Але не знак заохочення наших вчинків. Це грізна пересторога й нагадування про майбутній Божий суд. Коли на церковному образі з’являються сльози, треба добре замислитися: чи все добре в парафіяльній громаді? Чи не занесло її на манівці? Чи не варто пошукати свої помилки й поквапитися виправити їх, доки не буде пізно?