неділя, 9 липня 2017 р.

Нецензурна лексика – дзеркало внутрішньої культури



Ненормативна лексика, попри всі вибагливі способи її варіювання та інтонаційного забарвлення, досить елементарна. Нової інформації вона нести нездатна. Але вона має власний сенс, оприявнюючи внутрішній світ свого носія.

Що розповідає про людину систематичне вживання нею нецензурних словечок?

1. Вона має убогий запас слів і потребує слів-паразитів, аби виразити свої почуття.

2. Вона не має почуття гідности і не вміє шанувати її в співрозмовника.

3. Вона вихована «русским миром» і не хоче цього приховувати.

4. Вона звикла компенсувати брак освіти й належного виховання брутальною зверхністю стосовно зустрічних осіб.

5. Релігійні й інші високі почуття у внутрішньому світі цієї людини нидіють і вироджуються.

Стикаючись із носіями подібної лексики, варто бути обережними й судити про них не за змістом сказаного, а за тим, як це говориться. А чи мати з ними справу – вирішуймо самі.

понеділок, 29 травня 2017 р.

Пеньки над Сіверським Дінцем



Звернення князя Ігоря Святославича до головної річки Слобожанщини відкриває перед нами справжню зелену казку: сріблясті крейдяні береги в ранковій імлі, вбрані засланими різнотрав’ям лісами... 


Игорь рече: "О Донче!
не мало ти величія,
лелѣявшу князя на влънахъ,
стлавшу єму зелену траву
на своихъ сребрьныхъ брезѣхъ,
одѣвавшу єго теплыми мъглами
подъ сенію зелену древу;
стрежаше єго гоголемъ на водѣ,
чайцами на струяхъ,
чрьнядьми на ветрѣхъ".

Береги Сіверського Дінця під Балаклією на Харківщині і нині здатні захопити своєю красою. Приймаючи в свою течію води Балаклійки, яка щойно перед тим увібрала в себе Волоську, Середню, Крайню Балаклійки і Ляхівку, Дінець щедро роздаровує воду довколишнім лісам. Його течія химерно звивається поміж деревами, а довкола лишаються після весняної повені сотні озерець. Над річкою схиляються верби, за ними зводиться стіна дубів, подекуди розріджених осиками чи кленами.


Але досить пройти якусь сотню метрів углиб лісу між місцем впадіння Волоської Балаклійки в Балаклійку та «Вилами» - злиттям Балаклійки з Сіверським Дінцем, і ми побачимо зовсім іншу картину. Вирубка жахає потворністю лишайної плями. Повсюди стирчать пеньки, згарища від спалених гілок, понад дорогою розсипана тирса, гниють залишені гілки, а поміж ними вже змагаються в рості бур’яни й кущі. І ніщо не дає надії сподіватися, що на місці вирубаного лісу знов виростуть дерева.




Фотоальбом (https://goo.gl/photos/a6491qRshdK7SS6r9) дає якесь уявлення про руйнівну присутність людини в поетичному світі слобожанського лісу. Але він не може пояснити, чи є в цього лісу господар і чи хтось здатен зупинити хаотичне винищення унікальної екологічної системи Балаклійщини. До кого б звернутися з цими питаннями?

неділя, 14 травня 2017 р.

Суспільний запит на попа



Днями один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.


Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б, почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.

Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.

Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як він її розумів:

- Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.

Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну кишеню та про суспільний статус.


Останній рік у медійному просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.


Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям . Тільки ж що матиме такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..

понеділок, 27 березня 2017 р.

Балаклія: іспит чуйности



Кажуть, у країнах з досвідом громадянського суспільства, існують психологічні служби, що безкоштовно надають допомогу людями, котрі пережили стрес: потрапили в зону терористичних атак, пережили стихійне лихо.

Навряд чи в нас хто навіть подумав надати таку допомогу моїм землякам із Балаклії. Спасибі й за те, що державні служби загасили пожежу та збирають розкидані повсюди здетоновані боєзаряди. 


Тим часом близько тридцяти тисяч людей пережили кошмарну ніч  з 22 на 23 березня, коли двигтіла земля, на обрії палала заграва, лунали вибухи, довкола літали ракети. Доки з двогодинним запізненням залунали сирени, ніхто не знав, що діється і як рятуватися. Хтось ховався до льоху, хтось, сяк-так одягнувшись, тікав подалі від Бази (так називають у нас «65-й ракетно-артилерійський арсенал»), де все палало. Ця ніч ніколи не забудеться...

Зараз Балаклія повертається до нормального життя. Місцеві дядьки, не чекаючи допомоги, лагодять повалені паркани, забивають повибивані вікна, навішують двері. Часом іронічно підсміюються над солдатами, які не мають техніки, аби завантажити впалу на город ракету. Радіють появі електрики, сподіваючись, що днями подадуть і газ. Слідів руйнування набагато менше, ніж сподіваєшся після апокаліптичних відеосюжетів у YouTube. Хоча при в’їзді з Волохового Яру вражають голі віконниці, пошкоджені дахи, сліди пожеж.

Від влади не чекають надмірного. Але балаклійці сподіваються принаймні на співчуття. На жаль, і його вони не завжди знаходять. Мій троюрідний брат, Сергій Заброда, живе неподалік від Бази у батьківському будинку – поряд із домом, де я виріс. Схопившись з початком вибухів, він з дружиною та сином спершу хотів пересидіти небезпеку в звичайному погребі. Але земля двигтіла все більше й сила вибухів наростала. Тоді, зідзвонившись із сусідами, вирішили тікати з міста. Вікна в домі повиривало з першими вибухами. Двері перекосилися, і їх не вдалося зачинити. Не встигнувши переодягтися, схопили документи, вскочили в старенький легковик і подалися за місто. Дорогою захопили тещу й двох літніх бабусь, які ледве могли ходити. Спершу стояли на пагорбі за містом, а потім, переконавшись, що небезпека не минає, подалися до знайомих у Петрівське, за сорок кілометрів від Балаклії. 


Коли небезпека минула, брат із родиною повернувся до Балаклії. Хата виявилася цілою, вдалося навісити двері й повставляти вікна. На подвір’ї снарядів не було, хоча в сусідні двори вони залітали. Сергій зателефонував на службу, аби спитати, коли можна стати до праці. І почув відповідь:
- Ты уволен!

Виявилося, що евакуацію з міста (підтверджену реєстрацією в евакуаційному пункті Петрівського) начальство зарахувало за прогул!

І це не поодинокий випадок. Я чув, що вже 24 березня, коли ще лунали вибухи й небезпека не минула, окремі начальники обдзвонювали працівників, котрі знайшли притулок у Харкові, і вимагали негайно з’явитися на роботу. Електрички ж ще не ходили й доступ у Балаклію був обмежений.

Мої земляки – люди дуже терплячі й переважно аполітичні. Вони роками жили на пороховій бочці й, гірко зітхнувши, повертаються додому зі знанням того, що небезпека не зникла. Не буде в Балаклії ні страйків, ні пікетів. Навряд чи дочекаються постраждалі гідного відшкодування збитків. Вони навіть із розумінням приймуть виправдання: криза, війна... Але чи можна виправдати економічною кризою та війною брак елементарного людського співчуття, брак чуйности, виявлений балаклійською трагедією у декого з місцевих управлінців?