четвер, 25 червня 2015 р.

Нет, это тебя спаси, Господи!




В росіян побутує такий сюжет з життя православних святенниць. Зустрілися біля церкви дві злі бабусі, дивляться одна на одну з ненавистю, а сваритися в святому місці не зважуються. І ось одна таки не втрималася від ущипливої репліки, а друга їй переможно відповідає, ніби засуджуючи на вічні муки:

- Спаси тебя, Господи! 

Перша ж з обуренням вигукує:

– Нет, это тебя спаси, Господи!

Є така категорія людей чи не в усіх наших церквах. Вони наполегливо демонструють свою релігійність, прагнуть, аби всі побачили й оцінили їхню доброчесність, і приховують усе, що руйнує цю картину, насамперед від священика. Але вони ж не пропустять жодної нагоди, аби нишком обмовити, образити, принизити того самого ближнього, в любові до якого гучно присягаються.

Ось одна з таких святенниць, потай залишивши свою парафію нібито через незгоду з її позицією, пише до настоятеля sms-вітання на день його народження (повністю зберігаю орфографію):

- Шановний о. N! З днэм народжэнням! Хай Господь здоров,я посилае. Бог подаруе надію і тэпло на многії літа на щастя і добро на взаемнэ порозуміміння. А МАТІНКА БОЖА своїм омофором покривае ВАС і охороняе від злих духів які опанували ВАМИ особливо 24.06.015. З повагою до ВАШОГО САНУ! NN

Зворушливо, правда? Особливо про злих духів і загадкову дату, сенс якої адресат так і не зміг вирахувати. Але ж як «по-церковному», тобто сльозливо й патетично...

Одне слово, «нет, это тебя спаси, Господи!»

субота, 13 червня 2015 р.

Істинно православні?




У церквах візантійського обряду поминання на великому вході закінчується словами: «Всіх вас, православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Але тепер мене бере сумнів: може, варто уточнювати: «православних та істинно православних християн»? 

Ні, йдеться не про релігійне об’єднання, відоме під назвою «Істинно Православна Церква». Річ у тім, що сьогодні мені розповіли, як один непоганий чоловік, перейшовши на знак незгоди з планованим діялогом з УГКЦ до іншої парафії, відповів у соціяльних мережах на питання про причини цього кроку: «Ну я ж істинно православний».

Ось і виникло питання: може, це й справді така інша конфесія? Там, напевне, завжди пов’язують у церкві характерні хусточки, хрестяться на кожне «Господи, помилуй», підставляють голови під Євангеліє й Чашу... Але ж якби цим обмежувалося! Гірше, що там, багато говорячи про любов, ревно, з насолодою ненавидять. Ненавидять, приховуючи ненависть за фарисейською фразою. Ненавидять і бояться всього, що не вкладається у їхнє вузьке й обмежене розуміння Церкви. І бачення Церкви для них стає все вужчим і вужчим, аж доки звужується в кращому разі – до своєї парафії, в гіршому – до кількох однодумців.

Ні, мабуть, я таки й надалі поминатиму просто «всіх православних християн», обіймаючи цими словами всіх, хто живе за євангельськими заповідями й заповітами Отців Церкви, згідно з канонами Вселенських соборів. А всі ці заповіді, заповіти, канони, як мусимо пам’ятати, Господь звів до двох фраз: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою... Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:37, 39). Апостол Павло ж уточнив: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13:1). І коли в громаді немає любови, а є її імітація, що приховує зраду та ненависть, то навряд чи там є істина, а тим більше – православ’я...