четвер, 8 грудня 2016 р.

Незабутній Микола Тараненко


Вже дев’ять днів немає з нами Миколи Тараненка – відкритого, доброзичливого, вразливого на несправедливість. Журналіста не лише за фахом, а й за покликанням.

Ми познайомилися, коли мені було дуже важко. В Харківському державному університеті 1 серпня 1974 року починалися вступні іспити, а за три дні до того несподівано померла моя найрідніша бабуся. На іспити я потрапив із похорону. І Микола Тараненко, кругловидий, тоді ще чорнявий полтавський хлопець, узяв мене під свою опіку, був весь час поряд і допоміг успішно пройти іспити. А сам він тоді не пройшов за конкурсом і мусив повертатися в Засулля під Лубнами.

За рік ми зустрілися: він таки поступив до університету, на українське відділення філологічного факультету, разом із двоюрідним братом, теж Миколою. Ані педагогічна, ні академічна перспектива його не приваблювала: Микола Тараненко твердо вирішив стати журналістом. При цьому він зневажав неодмінну в брежнєвські часи партійну демагогію, шукав можливости писати про звичайну людину, її реальне життя і споконвічні цінності, непідвладні політичній кон’юнктурі. У часи агресивного нав’язування ідеології «нової історичної спільноті – радянського народу», яка мала знівелювати національну самосвідомість, він боронив своє право лишатися українцем, зберігати рідну мову й історичну пам’ять.

Протягом 1975-1979 рр. ми зустрічалися мало не щовечора. Не обходилося без веселих і часом досить галасливих розваг. Нам пощастило мати в гуртожитку на проспекті Леніна 20 (тепер проспект Науки) своє мікросередовище, де можна було відверто спілкуватися на небезпечні політичні теми, іронізувати щодо маразматичних лідерів СССР, святкувати за зачиненими дверима кімнати Великдень, Різдво, день народження Тараса Шевченка. Частина ж наших однокурсників уже в студентські роки почала працювати на КҐБ; один «колеґа» щоразу рвався до нашої кімнати, щойно ми там замикалися, шукаючи для цього різні приводи. Але нам усім пощастило: нікого з хлопців нашого кола не вигнали, а доноси вдалося нейтралізувати доброзичливим викладачам і деканові філфаку, Леоніду Григоровичу Авксентьєву.

По закінченні університету Микола Тараненко працював у багатотиражці «Темп» найбільшого тоді в місті Харківського тракторного заводу, а згодом перейшов до обласної газети «Слобідський край». Падіння совєтського режиму він зустрів з ентузіазмом, у той час, як деякі його колеґи з числа колишніх студентів-філологів устигли відзначитися пасквілями про впізнане в тризубі павутиння свастики. Здавалося, збуваються мрії давніх студентських часів про державну самостійність України.

І ось тут Миколу спіткала несподівана драма. Його стиль письма, його делікатна увага до людської особистости, його природня доброта не вписувалися в нову скандальну манеру висвітлення подій, що опановувала провінційну журналістику. Харків же із його атавістичними місцевими елітами неминуче перетворювався на провінцію. Інформаційний ринок ділився на сфери впливу, щодалі більше узалежнюючись від політичної кон’юнктури. Неприбуткові медійні засоби прирікалися на відмирання або на запобігливе прислужництво грошодавцям.

З перемогою Партії реґіонів харківська обласна газета «Слобідський край» фактично перетворюється на її орган. Єдиний український часопис насичується російськомовними публікаціями й стрімко переводиться на російську мову. Микола Тараненко з його національними переконаннями й послідовним мовним режимом письма фактично викидається з газети. Викидається на вулицю, де 50-річному журналістові знайти роботу практично неможливо. Кілька місяців він поневірявся, підробляв у малотиражному виданні Спілки української молоді, аж доки знайшлося місце в газеті Південної залізниці «Південна магістраль». А в цей час усі ми несподівано опинилися в атмосфері прифронтової зони, за кілька десятків кілометрів від навислих над Харковом російських дивізій. Настали тривожні роки постійного передчуття небезпеки. Миколі ж треба було думати і про свою родину, про дорослих синів і їхнє майбутнє.

Чорняве волосся якось швидко перетворилося на яскраво біле. Наближалося 60-річчя, час можливого виходу на пенсію, але пішли чутки, що «Південна магістраль» закривається. І ось 30 листопада Микола здає чергові матеріяли до газети й раптом йому стає зле. Швидка допомога, лікарня не змогли запобігти інсультові. Того ж дня Миколи Тараненка не стало...

Церковне передання стверджує, що дев’ятого дня душа спочилого проходить черговий іспит. Вірю в Боже милосердя і Його прихильний суд над багатостраждальним Миколою. Але не можу не міркувати і над тим, хто винен у його передчасній смерті. Чому талановитий український журналіст був приречений на поневіряння в країні, про яку змолоду мріяв? І невже на сучасному українському інформаційному ринку людська порядність і доброта стають беззахисними й цілком зникають із кола фахових якостей журналіста?