пʼятниця, 20 січня 2017 р.

«Русскій мір» вислизає з ополонки





В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще років три-чотири тому були завішані на початку травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ експансії Кремля. Боюся, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».


[1] У ХХ ст. припадає на 18 січня нового стилю.
[2] 19 січня нового стилю.

четвер, 8 грудня 2016 р.

Незабутній Микола Тараненко


Вже дев’ять днів немає з нами Миколи Тараненка – відкритого, доброзичливого, вразливого на несправедливість. Журналіста не лише за фахом, а й за покликанням.

Ми познайомилися, коли мені було дуже важко. В Харківському державному університеті 1 серпня 1974 року починалися вступні іспити, а за три дні до того несподівано померла моя найрідніша бабуся. На іспити я потрапив із похорону. І Микола Тараненко, кругловидий, тоді ще чорнявий полтавський хлопець, узяв мене під свою опіку, був весь час поряд і допоміг успішно пройти іспити. А сам він тоді не пройшов за конкурсом і мусив повертатися в Засулля під Лубнами.

За рік ми зустрілися: він таки поступив до університету, на українське відділення філологічного факультету, разом із двоюрідним братом, теж Миколою. Ані педагогічна, ні академічна перспектива його не приваблювала: Микола Тараненко твердо вирішив стати журналістом. При цьому він зневажав неодмінну в брежнєвські часи партійну демагогію, шукав можливости писати про звичайну людину, її реальне життя і споконвічні цінності, непідвладні політичній кон’юнктурі. У часи агресивного нав’язування ідеології «нової історичної спільноті – радянського народу», яка мала знівелювати національну самосвідомість, він боронив своє право лишатися українцем, зберігати рідну мову й історичну пам’ять.

Протягом 1975-1979 рр. ми зустрічалися мало не щовечора. Не обходилося без веселих і часом досить галасливих розваг. Нам пощастило мати в гуртожитку на проспекті Леніна 20 (тепер проспект Науки) своє мікросередовище, де можна було відверто спілкуватися на небезпечні політичні теми, іронізувати щодо маразматичних лідерів СССР, святкувати за зачиненими дверима кімнати Великдень, Різдво, день народження Тараса Шевченка. Частина ж наших однокурсників уже в студентські роки почала працювати на КҐБ; один «колеґа» щоразу рвався до нашої кімнати, щойно ми там замикалися, шукаючи для цього різні приводи. Але нам усім пощастило: нікого з хлопців нашого кола не вигнали, а доноси вдалося нейтралізувати доброзичливим викладачам і деканові філфаку, Леоніду Григоровичу Авксентьєву.

По закінченні університету Микола Тараненко працював у багатотиражці «Темп» найбільшого тоді в місті Харківського тракторного заводу, а згодом перейшов до обласної газети «Слобідський край». Падіння совєтського режиму він зустрів з ентузіазмом, у той час, як деякі його колеґи з числа колишніх студентів-філологів устигли відзначитися пасквілями про впізнане в тризубі павутиння свастики. Здавалося, збуваються мрії давніх студентських часів про державну самостійність України.

І ось тут Миколу спіткала несподівана драма. Його стиль письма, його делікатна увага до людської особистости, його природня доброта не вписувалися в нову скандальну манеру висвітлення подій, що опановувала провінційну журналістику. Харків же із його атавістичними місцевими елітами неминуче перетворювався на провінцію. Інформаційний ринок ділився на сфери впливу, щодалі більше узалежнюючись від політичної кон’юнктури. Неприбуткові медійні засоби прирікалися на відмирання або на запобігливе прислужництво грошодавцям.

З перемогою Партії реґіонів харківська обласна газета «Слобідський край» фактично перетворюється на її орган. Єдиний український часопис насичується російськомовними публікаціями й стрімко переводиться на російську мову. Микола Тараненко з його національними переконаннями й послідовним мовним режимом письма фактично викидається з газети. Викидається на вулицю, де 50-річному журналістові знайти роботу практично неможливо. Кілька місяців він поневірявся, підробляв у малотиражному виданні Спілки української молоді, аж доки знайшлося місце в газеті Південної залізниці «Південна магістраль». А в цей час усі ми несподівано опинилися в атмосфері прифронтової зони, за кілька десятків кілометрів від навислих над Харковом російських дивізій. Настали тривожні роки постійного передчуття небезпеки. Миколі ж треба було думати і про свою родину, про дорослих синів і їхнє майбутнє.

Чорняве волосся якось швидко перетворилося на яскраво біле. Наближалося 60-річчя, час можливого виходу на пенсію, але пішли чутки, що «Південна магістраль» закривається. І ось 30 листопада Микола здає чергові матеріяли до газети й раптом йому стає зле. Швидка допомога, лікарня не змогли запобігти інсультові. Того ж дня Миколи Тараненка не стало...

Церковне передання стверджує, що дев’ятого дня душа спочилого проходить черговий іспит. Вірю в Боже милосердя і Його прихильний суд над багатостраждальним Миколою. Але не можу не міркувати і над тим, хто винен у його передчасній смерті. Чому талановитий український журналіст був приречений на поневіряння в країні, про яку змолоду мріяв? І невже на сучасному українському інформаційному ринку людська порядність і доброта стають беззахисними й цілком зникають із кола фахових якостей журналіста?

вівторок, 21 червня 2016 р.

Хамство – спадкова хвороба влади?



Цілком мотивоване зосередження суспільної уваги на корупції як фундаментальній проблемі української посткомуністичної влади має один небезпечний нюанс. Адже на тлі цієї справді болючої проблеми губиться інша, ще більш важка хвороба нашої влади – хамство.

Пригадую, як моя старша колега по кафедрі, надзвичайно інтелігентна й вищою мірою порядна жінка, після першої телетрансляції публічної зустрічі новообраного президента Ющенка з колективом Міністерства внутрішніх справ ділилася зі мною пережитим шоком:
-         - Як же так можна? Ми ж за нього голосували, ми йому повірили, а він так себе поводить...
Ішлося про панібратське звертання президента до новопризначеного міністра Луценка на «ти». Боюся,  що тоді ще ніхто, крім Л.Г. не звернув уваги на цей симптом. Всі воліли не помічати невміння себе поводити або виправдовувати його простотою й відкритістю «народного президента». Аж згодом за зверхністю поведінки та послідовними запізненнями відкрилася самозакоханість і зневага до оточення.

Слово «хамство» увійшло в лексикон християнського світі з Книги Буття, де переповідається випадок зневаги, виявленої Ноєвим сином до батька. Побачивши Ноя роздягненим і безпорадним, Хам посміявся з нього, ще й хотів виставити його на посміховисько перед братами. Сим і Яфет же демонструють шанобливу повагу до старшого, ховаючи його слабкість від сторонніх очей (Бут. 5:22-27).

У певному сенсі влада в демократичній країні – дитина її народу, котрий народжує систему управління в політичній боротьбі й формує адміністративну вертикаль шляхом виборів. Але в свідомості зле вихованої, самовпевненої й загалом недалекої людини, що опинилася на чиновницькій посаді, стосунки «народ – влада» здатні змінити полюси. У хворій на манію величі уяві губиться реальна система субординації, а брутальність і зневага до підлеглих стає формою самоствердження.

Навіть у старій совєтській бюрократії, котра намагалася приховати авторитарну систему влади, існувало правило: відповідь на заяви громадян мала бути дана в місячний термін. Нова адміністрація, сформована внаслідок Революції Гідности, декларує пошану до прав людини й дотримання європейської системи вартостей. Тож вона мала б ставитися до звернень громадян із увагою, оперативно відповідаючи на них та підтримуючи народні ініціятиви. 

Але ось ще на початку російської аґресії, коли наша Покровська парафія в Сватовому опинилася в центрі протистояння іноземному напасникові та його найманцям, а настоятель парафії о. Дмитро Романків прийняв на себе духовну опіку над усіма військовими підрозділами на лінії розмежування сил, я звертаюся до міністрів внутрішніх справ і оборони з офіційним листом про надання цьому священикові повноважень капелана від нашої єпархії. Минає вже два роки – а відповіді немає ані від МВС, ні від Міністерства оборони.

Наприкінці Великого посту в Харкові стається резонансна подія: колишня каплиця, експропрійована большевиками ще 1929 р., переходить до нового власника й перетворюється на пивний бар. Розташована вона впритул до Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Настоятель храму, о. Віталій Зубак, пише заяву з проханням захистити від наруги церковну спільноту. Відповіді ж від Харківської обласної адміністрації немає вже два місяці...

Електронна пошта істотно прискорила й полегшила наше спілкування. В тому числі й спілкування народу з його обранцями та найманими працівниками. Наші стосунки стають динамічнішими й відкритішими. Але й атавістичне хамство, перебране від авторитарної державної структури, виглядає в новому інформаційному контексті ще потворнішим. Якщо ще в Середні Віки точність називали ввічливістю королів, то в наш насичений подіями час непунктуальність і необов’язковість цілком перекреслюють авторитет державного чиновника, яку б високу посаду він не займав. Якщо в ХХ ст. відповідь на лист протягом місяця з часу його надходження вважалася за норму, то електронне листування мусить ущільнити цей термін. Коли ж високопосадовці, що завдячують своїм становищем Революції Гідности, не вміють шанувати гідности співвітчизників, то це достатнє свідчення їхньої фахової незрілости й підстава для відкликання їхніх повноважень. Бо ж духовні нащадки Хама здатні тільки бути «рабами рабів своїм браттям» (Бут. 9:50), а не відповідальними за долі інших людей.

субота, 4 червня 2016 р.

«Лапки» - чорна мітка зі світу церковного бізнесу



Кожен, хто читав у дитинстві «Острів скарбів» Річарда Льюїса Стівенсона, пригадує «чорну мітку» (Black Spot) – вигаданий автором зловісний знак звинувачення в порушенні піратських звичаїв: аркуш паперу з намальованою фарбою або сажею чорною плямою. 

Юний Джім, почувши про чорну мітку, розпитує свого постояльця Білла «А що це за чорний знак, капітане?», - то чує: «Це щось таке, як повістка на суд, друже».

Чорна мітка – це знак звинувачення в порушенні піратських правил, втечі зі світу морських грабіжників. У Стівенсона за нею майже неминуче йде жорстокий суд і не менш жорстоке покарання. Передчуваючи його, «капітан» Білл помирає від пережитого потрясіння:
«Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.
- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!
Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.
Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару».

В світі православної полеміки час від часу зустрічається характерний аналог чорної мітки – лапки («»). Ними таврують тих, хто не належить до кола визнаних автором священнослужителів, а тому і його сан – сумнівний, несправжній. Він не патріярх, а «патріярх», не архиєпископ, а «архиєпископ», навіть не монах, а «монах». Богослужіння, відправлювані ним, недійсні, а тому їх треба дублювати, тепер уже «правильним» священнослужителям, без лапок.
Все це нібито має свої богословські обґрунтування. Сумніви в дійсності сану формально мотивуються підозрою в перерваному апостольському спадкоємстві свячень. Спадкоємством свячень називають духовний зв’язок, що поєднує сучасне священство з апостольською громадою, обдарованою в день П’ятдесятниці благодатним сходженням на неї Святого Духа. Але щоразу, коли з’являється надія на спростування цих сумнівів: оприлюднюються докази збереження «неканонічною» Церквою апостольського спадкоємства, знаходиться шлях до входження під юрисдикцію канонічно визнаної Церкви, - це чомусь викликає в полемістів не задоволення, а лють. Адже вони визнають лише себе носіями Божої благодаті. Повноваження інших заперечуються або ставляться під сумнів.
Людині з-поза постсовєтського простору важко зрозуміти цю логіку. Але кожен українець, росіянин чи білорус, приречений час від часу стикатися з реаліями кримінального бізнесу, пізнає знайомі риси. Це боротьба за монополію. Входячи в реальність посткомуністичного Сходу Європи, де химерно переплелися релікти совєтського мислення й закони злочинного світу, частина старої Церкви знаходить собі місце серед нових еліт, пов’язаних суто діловими стосунками. А отже, живе за законами цього світу та вимагає цього від інших.
І ось раптом з’являється хтось іззовні й виголошує: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Він зважується діяти незалежно від успадкованої з СССР церковної номенклатури. Це ніби жебрак узявся збирати гроші в метро без санкції кримінальних наглядачів або новостворена фірма відкинула опіку «смотрящих»! Тут і з’являється на світ чорна мітка – «лапки», символ відчужености від світу успіху й кругової поруки. Немає сумніву: коли б у цей світ заблукав раптом хтось із апостолів, його звання, дане Христом без санкції «смотрящих» за релігійним сегментом цього світу, також узяли б у лапки...