пʼятниця, 12 жовтня 2018 р.

"Кто там шагает правой?!.."



Учора, 11 жовтня, у зв’язку з ухвалами Священного Синоду Константинопольського Патріярхату до мене один за одним почали звертатися київські журналісти з проханням прокоментувати ці ухвали:

1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов'язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.

На той час уже почали циркулювати несподівані інтерпретації заяви Константинопольського Патріярхату як «зняття анафеми з Патріярха Філарета й Митрополита Макарія». Відбувся брифінґ Патріярха Філарета біля Володимирського собору, де предстоятель УПЦ-КП ділився планами скликання Архиєрейського собору, на якому б мало бути здійснене об’єднання з УАПЦ та частиною єпископату УПЦ-МП. За спиною Патріярха видно було постать давнього лоббіста УПЦ-КП Петра Ющенка.


Я таки згодився взяти участь у передачі «Радіо Свобода»: ми давні друзі з цією радіостанцією, і ще на початку 1991 р. вона транслювала протягом кількох днів мою статтю «Українське православ’я: Час вибору» про необхідність здобуття автокефального устрою для Української Церкви. Митрополит Філарет Денисенко в ті часи ще заявляв, що православні не порушують питання про автокефалію, «його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії»[1].

Запрошений до слова «Радіо Свобода», я висловив радість з приводу того, що рукоположення митрополита Макарія, здійснене нами з Патріярхом Димитрієм 22 роки тому, визнане канонічним. Перспектива подолання церковного розколу в Україні, відкрита ухвалами Константинопольського Патріярхату, є для всієї християнської спільноти вельми втішною. Але висвітлення цих ухвал журналістами може зашкодити справі через свою тенденційність. Адже цілий вечір 11 жовтня говориться про одну юрисдикцію – УПЦ-КП, і практично не згадується про її партнера в справі ймовірного творення Єдиної Помісної Церкви - УАПЦ.  «Знімати анафему» з митрополита Макарія не потрібно, бо він ніколи не був анафемований. Натомість варто було б звернути увагу на кілька принципово важливих речей. Патріярх Філарет мав би визнати помилковість здійснених ним 1992 р. пересвят єпископів УАПЦ, які приєдналися тоді були до УПЦ-КП. Адже він тоді виходив із заперечення канонічности УАПЦ, а така позиція нині спростована ухвалою Константинопольського Патріярха[2].

Перспектива здійснення об’єднання Церков на Архиєрейському соборі не відповідає ані соборноправній традиції, ні чинному статутові УАПЦ: адже ухвали про самоліквідацію та приєднання до іншої конфесії може приймати лише її Помісний Собор, де були б представлені всі рівні ієрархії – і єпископи, і священики, і миряни.

Журналістка щодалі більше хвилювалася. Коли ж я сказав, що наша Харківсько-Полтавська єпархія не братиме участи в поєднанні УПЦ-КП з УАПЦ, бо вже з 2015 р. провадить діялог про об’єднання з УГКЦ, вона спробувала повчально дорікнути мені: от, мовляв, знов починається розбрат. На мої спроби пояснити перспективу справжньої єдности, шлях до якої торує УГКЦ в співдії з нашою єпархією, вона швиденько згорнула розмову. 

Ситуація симптоматична. Вона засвідчує, наскільки сучасна українська журналістика – навіть коли її представники працюють на авторитетну зарубіжну радіостанцію! – обмежена авторитарними стереотипами. Все, що йде врозріз із зрозумілою через свою примітивність і засвоєною нею моделлю, ставиться під підозру. Одне слово,
Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!

Ясна річ, це загальносуспільна проблема посткомуністичного світу, а не тільки вада його медійного сектору. Але коли і журналісти, і політологи, і різного роду радники наших урядовців уникатимуть різнобічного аналізу ситуації та шукатимуть найпримітивніших розв’язань назрілих проблем, це тільки породжуватиме все нові й нові ускладнення.  

А вірш же Маяковського, який закінчується процитованими словами, починався імперативним:
Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Жертвою «товарища маузера» стали в СССР мільйони дисидентів – тих, хто не хотів крокувати нога в ногу з партійною верхівкою та солідаризуватися з думкою панівної більшости. Але й сам автор вірша скористався його послугами, пустивши собі кулю в серце…


[1] Радянська Україна. – 1989. – 9 травня.
[2] Додам до цього, що УАПЦ також доведеться визначатися зі ставленням до канонічних покарань, накладених Патріярхом Філаретом на деяких осіб з його юрисдикції, згодом прийнятих до УАПЦ

пʼятниця, 27 липня 2018 р.

Чи поєднає українців символ «русского міра»?


Вже добрих десять років у день пам’яти святого Володимира Великого майданчик довкола пам’ятника рівноапостольного князя перетворюється на політичний ринґ, де державницька ідеологія змагається з колаборантськими комплексами. Початок цьому змаганню поклав президент Віктор Ющенко 25 липня 2008 р., перенісши на український ґрунт започатковану в Росії звичку ототожнювати день пам’яти св. Володимира Хрестителя зі святом хрещення Руси. Напевне, ані президент Ющенко, ні його радники не знали про існування в Київській Церкві – і в УАПЦ, і в УГКЦ – давньої традиції святкувати день хрещення Руси-України 1 (14 за новим стилем) серпня.

Центральним символом свят для обох спаринґ-партнерів став пам’ятник Володимиру Великому, попри те, що скромний майданчик біля нього фізично нездатен вмістити багатотисячні натовпи учасників церковно-політичних акцій. Це цілком логічно для прихильників «русского міра». Адже пам’ятник хрестителеві Київської держави став одним із елементів перетворення Києва на оплот русифікації «Південно-Західного краю» Російської імперії та протидії загрозам польського, а згодом і українського патріотичного руху.
Після придушення антиімперського Листопадового повстання 1830-1831 рр., що охопило підросійську частину колишньої Речі Посполитої, царський уряд закрив школи, визнані за оплот «польського сепаратизму» - Віленський університет і Кременецький ліцей. Міністр освіти Сергій Уваров – автор російської великодержавницької доктрини, суть якої виражалася формулою «православ’я – самодержавство – народність», клопотався про відкриття замість них університету в Києві. Так 1834 р. з’являється університет святого Володимира, покликаний стати знаряддям інтеґрування Правобережної України, Польщі та Білорусії в цивілізаційний простір «русского міра». Ім’я князя Володимира в імперській свідомості мало стати символом монолітности «триєдиного руського народу», згуртованого довкола великокняжої, а потім – царської династії.


1833 р. київський генерал-губернатор Василь Лєвашов, покликаний реалізувати уніфікаційну політику імперії, звернувся до президента імператорської Академії наук з клопотанням створити для Києва пам’ятник великому князеві Володимиру. Минуло 20 років – і на Дніпровій кручі звівся відомий нам пам’ятник, авторства Олександра Тона. Антропологічний тип персонажа, характерна купецька борода, вбрання перетворюють князя на носія російської ідентичности, прообраз самодержця нових часів. Адже і для замовників, і для скульптора Володимир мав засвідчити тяглість російської державної традиції,  міфічною колискою якої в фальшивій імперській доктрині поставав княжий Київ. 

Новочасна українська іконографія та скульптура, здається, подолали інерцію російського трактування й створили оригінальні та відповідні до типу київського автохтона зображення святого князя. 


Споруджено пам’ятники Володимиру Великому в Торонто

Лондоні

Ґданську

Але в сприйнятті мало не всіх українських політиків, більшість із яких зростала в російському культурному середовищі, київський князь продовжує асоціюватися з монументом на Володимирській гірці. Нібито в цьому немає нічого страшного. На перший погляд. Бо російська концепція історії входить у свідомість не стільки через логічні побудови (вона насправді є принципово алогічною), скільки через візуальні образи, міфологічні сюжети тощо.
А залежність сприйняття образу Володимира Великого від політичної кон’юнктури добре ілюструє історія нашої одногривневої купюри. Пригадуєте – на перших купюрах портрет князя запозичувався з національних джерел.

Та от надходить доба Леоніда Кучми – і 2004 р. випускається одногривнева банкнота, де вже вміщено зовсім інший портрет. Характерне втілення коливань міжнародних векторів державної політики.

Годі передбачити, чи довго ще триватимуть змагання за символ на Володимирській гірці. Але навряд чи варто розраховувати, що символи з чужою і контроверсійною семантикою здатні стати конструктивним чинником у творенні Єдиної Помісної Церкви – якщо це, звичайно, має бути Церква київської, а не московської традиції.

понеділок, 7 травня 2018 р.

Харківські лікарні – майданчик боротьби з автокефалією?


В одній із харківських лікарень, добре відомій авторові блогу, жіночка в білому халаті в реєстратурі пропонувала відвідувачам підписати листа … до Константинопольського Патріярха Варфоломея з протестом проти надання гіпотетичній Єдиній Помісній Церкві томосу про автокефалію.

Пригадується, як свого часу один із найбільш глибоких богословів християнського Сходу, святитель Григорій Ніський, котрий жив між 335 і 394 рр., писав із гіркою іронією: «Скрізь повно таких людей, які мудрують про незбагненні предмети, - вулиці, ринки, площі, перехрестя; запитаєш, скільки потрібно заплатити оболов, - у відповідь філософствують про народженого і ненародженого; хочеш дізнатися про ціну хліба, - відповідають: Отець більше за Сина; поцікавишся, чи готова лазня, - кажуть: Син походить із нічого».

Виходить, у нас дискусії про церковний устрій вихлюпуються у все ширший суспільний простір. Майже як у Візантії, котру у відповідальні моменти її історії паралізували все нові суперечки – то про одноістотність Сина Отцю, то про Богоматеринство Пресвятої Богородиці, то про шанування ікон. Справді фундаментальні богословські теми профанувалися переведенням на рівень побутових сварок і підживлювали процеси руйнування вселенської єдности Церкви та цілісности держави. 

Можна, звичайно, звернутися до керівництва лікарні й запитати: а чому медичний працівник у робочий час займається суспільно-церковною працею? Немає сумніву, що жіночка в такому випадку буде покарана. Але тоді ця пані могла б запитати, чим вона гірша за депутатів Верховної Ради або інших високопосадовців, котрі у свій робочий час займаються реформуванням відокремленої від держави Церкви замість прийняття очікуваних законів? Зрештою, не сама ж ця жіночка друкувала бланки листів і складала їхній текст. А скільки таких емоційних полемістів включається нині в суспільну дискусію, яка переводить потрібний церковний проєкт у вимір політичного протистояння! 

Президентська ініціятива про надання Українській Церкві томосу про автокефалію мотивувалася прагненням зміцнити єдність політичної нації, долаючи міжконфесійні суперечки. Але чомусь мені пригадуються у зв’язку з цим класичний афоризм призабутого російського політика: «Хотели как лучше, а получилось как всегда»…

пʼятниця, 20 квітня 2018 р.

Табірний інстинкт


Google translater відмовляється перекладати вислів «стадный инстинкт» українською мовою. Як, зрештою, і класичний совєтський «Русско-украинский словарь» 1970 р. В чомусь це приємно – а може, справді, психологія натовпу не така манлива для нас, українців, з нашим вродженим індивідуалізмом, як для північних сусідів із їхнім імперським колективізмом?

Коли б же воно було так! Але Facebook зрадливо демонструє, наскільки його український сеґмент лишається залежним від запущених у його медійний простір популярних новин. Нехай вони викликають сумнів, повторюють призабуте старе, приховують реальні суспільні проблеми за псевдопатріотичним фасадом – спільнота, споживаючи їх, раптом перетворюється на натовп, здатний лише знов і знов захоплено варіювати отриману новину, тавруючи дисидентів  із їхнім скепсисом. При цьому відбувається непомітна підміна понять і навзамін реформ, необхідних для трансформації посттоталітарного суспільства в громадянське, у суспільний простір запускаються  симулякри, здатні лише імітувати конче потрібні зміни.

Колись совєтська преса й телебачення майстерно маніпулювали масовою свідомістю, реґулярно імітуючи гуртування народу  довкола чергової продовольчої програми або іншої ідеї ЦК КПСС. Ці кампанії безпомилково спрацьовували в часи, коли СССР нагадувала великий табір із пильною охороною, надійною огорожею й суворо дозованою інформацією. Може, і психологічну залежність від подібних кампаній годилося б назвати не «стадним», а «табірним» інстинктом? Але чому тоді його релікти такі  стійкі в нашому національному середовищі попри примари євроінтеґрації та безвізовий режим?..