неділя, 14 травня 2017 р.

Суспільний запит на попа



Днями один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.


Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б, почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.

Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.

Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як він її розумів:

- Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.

Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну кишеню та про суспільний статус.


Останній рік у медійному просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.


Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям . Тільки ж що матиме такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..

понеділок, 27 березня 2017 р.

Балаклія: іспит чуйности



Кажуть, у країнах з досвідом громадянського суспільства, існують психологічні служби, що безкоштовно надають допомогу людями, котрі пережили стрес: потрапили в зону терористичних атак, пережили стихійне лихо.

Навряд чи в нас хто навіть подумав надати таку допомогу моїм землякам із Балаклії. Спасибі й за те, що державні служби загасили пожежу та збирають розкидані повсюди здетоновані боєзаряди. 


Тим часом близько тридцяти тисяч людей пережили кошмарну ніч  з 22 на 23 березня, коли двигтіла земля, на обрії палала заграва, лунали вибухи, довкола літали ракети. Доки з двогодинним запізненням залунали сирени, ніхто не знав, що діється і як рятуватися. Хтось ховався до льоху, хтось, сяк-так одягнувшись, тікав подалі від Бази (так називають у нас «65-й ракетно-артилерійський арсенал»), де все палало. Ця ніч ніколи не забудеться...

Зараз Балаклія повертається до нормального життя. Місцеві дядьки, не чекаючи допомоги, лагодять повалені паркани, забивають повибивані вікна, навішують двері. Часом іронічно підсміюються над солдатами, які не мають техніки, аби завантажити впалу на город ракету. Радіють появі електрики, сподіваючись, що днями подадуть і газ. Слідів руйнування набагато менше, ніж сподіваєшся після апокаліптичних відеосюжетів у YouTube. Хоча при в’їзді з Волохового Яру вражають голі віконниці, пошкоджені дахи, сліди пожеж.

Від влади не чекають надмірного. Але балаклійці сподіваються принаймні на співчуття. На жаль, і його вони не завжди знаходять. Мій троюрідний брат, Сергій Заброда, живе неподалік від Бази у батьківському будинку – поряд із домом, де я виріс. Схопившись з початком вибухів, він з дружиною та сином спершу хотів пересидіти небезпеку в звичайному погребі. Але земля двигтіла все більше й сила вибухів наростала. Тоді, зідзвонившись із сусідами, вирішили тікати з міста. Вікна в домі повиривало з першими вибухами. Двері перекосилися, і їх не вдалося зачинити. Не встигнувши переодягтися, схопили документи, вскочили в старенький легковик і подалися за місто. Дорогою захопили тещу й двох літніх бабусь, які ледве могли ходити. Спершу стояли на пагорбі за містом, а потім, переконавшись, що небезпека не минає, подалися до знайомих у Петрівське, за сорок кілометрів від Балаклії. 


Коли небезпека минула, брат із родиною повернувся до Балаклії. Хата виявилася цілою, вдалося навісити двері й повставляти вікна. На подвір’ї снарядів не було, хоча в сусідні двори вони залітали. Сергій зателефонував на службу, аби спитати, коли можна стати до праці. І почув відповідь:
- Ты уволен!

Виявилося, що евакуацію з міста (підтверджену реєстрацією в евакуаційному пункті Петрівського) начальство зарахувало за прогул!

І це не поодинокий випадок. Я чув, що вже 24 березня, коли ще лунали вибухи й небезпека не минула, окремі начальники обдзвонювали працівників, котрі знайшли притулок у Харкові, і вимагали негайно з’явитися на роботу. Електрички ж ще не ходили й доступ у Балаклію був обмежений.

Мої земляки – люди дуже терплячі й переважно аполітичні. Вони роками жили на пороховій бочці й, гірко зітхнувши, повертаються додому зі знанням того, що небезпека не зникла. Не буде в Балаклії ні страйків, ні пікетів. Навряд чи дочекаються постраждалі гідного відшкодування збитків. Вони навіть із розумінням приймуть виправдання: криза, війна... Але чи можна виправдати економічною кризою та війною брак елементарного людського співчуття, брак чуйности, виявлений балаклійською трагедією у декого з місцевих управлінців?

понеділок, 13 березня 2017 р.

Коли плачуть ікони



Настирливий телефонний дзвоник. Зі слухавки лунає збуджене:

- Та ви що? До католиків? Зрада! Та в нас же, в святому православ’ї!.. Всі батюшки – чудотворці! Ікони плачуть! Миро з них плавом пливе – хоч у ночви збирай!


Ну, з батюшками-чудотворцями справа делікатна. Надто вже часто вони останнім часом опиняються в пікантних ситуаціях – як не в сауні, то з чужою жінкою. А от з плачем ікон варто розібратися.

Не згадуватимемо про випадки, коли невідома рідина з’являється на церковних образах штучно або ж внаслідок суто фізичних процесів: виділення живиці, конденсування пари абощо. Хоча всього трапляється... Адже ж у хворій фантазії Наталі Поклонської і бюст Миколи ІІ нещодавно замироточив. Однак же ж є й незаперечні випадки надприродної появи на іконах крапель, подібних до сліз. Чи це не видимий знак Божої благодати, присутньої в храмі?


Аби з цим розібратися, пригадаймо, коли ми самі не могли стримати сліз. Коли сумували, коли втрачали дорогих людей, коли переживали горе.

Тарас Шевченко написав був свого часу поезію «Іржавець», де згадувалося про одну з наших чудотворних ікон, Іржавецьку. Її взяли з собою запорожці, тікаючи від російських напасників із Чортомлицької Січі. Перед нею козаки молилися в таврійських степах, сумуючи за рідним краєм і тяжко переживаючи геноцид, влаштований в Україні Петром І. Там Матір Божа на іконі і просльозилася: 

Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими,
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.


Сльози на іконі – важливий і промовистий знак. Але не знак заохочення наших вчинків. Це грізна пересторога й нагадування про майбутній Божий суд. Коли на церковному образі з’являються сльози, треба добре замислитися: чи все добре в парафіяльній громаді? Чи не занесло її на манівці? Чи не варто пошукати свої помилки й поквапитися виправити їх, доки не буде пізно?

пʼятниця, 20 січня 2017 р.

«Русскій мір» вислизає з ополонки





В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще років три-чотири тому були завішані на початку травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ експансії Кремля. Боюся, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».


[1] У ХХ ст. припадає на 18 січня нового стилю.
[2] 19 січня нового стилю.

четвер, 8 грудня 2016 р.

Незабутній Микола Тараненко


Вже дев’ять днів немає з нами Миколи Тараненка – відкритого, доброзичливого, вразливого на несправедливість. Журналіста не лише за фахом, а й за покликанням.

Ми познайомилися, коли мені було дуже важко. В Харківському державному університеті 1 серпня 1974 року починалися вступні іспити, а за три дні до того несподівано померла моя найрідніша бабуся. На іспити я потрапив із похорону. І Микола Тараненко, кругловидий, тоді ще чорнявий полтавський хлопець, узяв мене під свою опіку, був весь час поряд і допоміг успішно пройти іспити. А сам він тоді не пройшов за конкурсом і мусив повертатися в Засулля під Лубнами.

За рік ми зустрілися: він таки поступив до університету, на українське відділення філологічного факультету, разом із двоюрідним братом, теж Миколою. Ані педагогічна, ні академічна перспектива його не приваблювала: Микола Тараненко твердо вирішив стати журналістом. При цьому він зневажав неодмінну в брежнєвські часи партійну демагогію, шукав можливости писати про звичайну людину, її реальне життя і споконвічні цінності, непідвладні політичній кон’юнктурі. У часи агресивного нав’язування ідеології «нової історичної спільноті – радянського народу», яка мала знівелювати національну самосвідомість, він боронив своє право лишатися українцем, зберігати рідну мову й історичну пам’ять.

Протягом 1975-1979 рр. ми зустрічалися мало не щовечора. Не обходилося без веселих і часом досить галасливих розваг. Нам пощастило мати в гуртожитку на проспекті Леніна 20 (тепер проспект Науки) своє мікросередовище, де можна було відверто спілкуватися на небезпечні політичні теми, іронізувати щодо маразматичних лідерів СССР, святкувати за зачиненими дверима кімнати Великдень, Різдво, день народження Тараса Шевченка. Частина ж наших однокурсників уже в студентські роки почала працювати на КҐБ; один «колеґа» щоразу рвався до нашої кімнати, щойно ми там замикалися, шукаючи для цього різні приводи. Але нам усім пощастило: нікого з хлопців нашого кола не вигнали, а доноси вдалося нейтралізувати доброзичливим викладачам і деканові філфаку, Леоніду Григоровичу Авксентьєву.

По закінченні університету Микола Тараненко працював у багатотиражці «Темп» найбільшого тоді в місті Харківського тракторного заводу, а згодом перейшов до обласної газети «Слобідський край». Падіння совєтського режиму він зустрів з ентузіазмом, у той час, як деякі його колеґи з числа колишніх студентів-філологів устигли відзначитися пасквілями про впізнане в тризубі павутиння свастики. Здавалося, збуваються мрії давніх студентських часів про державну самостійність України.

І ось тут Миколу спіткала несподівана драма. Його стиль письма, його делікатна увага до людської особистости, його природня доброта не вписувалися в нову скандальну манеру висвітлення подій, що опановувала провінційну журналістику. Харків же із його атавістичними місцевими елітами неминуче перетворювався на провінцію. Інформаційний ринок ділився на сфери впливу, щодалі більше узалежнюючись від політичної кон’юнктури. Неприбуткові медійні засоби прирікалися на відмирання або на запобігливе прислужництво грошодавцям.

З перемогою Партії реґіонів харківська обласна газета «Слобідський край» фактично перетворюється на її орган. Єдиний український часопис насичується російськомовними публікаціями й стрімко переводиться на російську мову. Микола Тараненко з його національними переконаннями й послідовним мовним режимом письма фактично викидається з газети. Викидається на вулицю, де 50-річному журналістові знайти роботу практично неможливо. Кілька місяців він поневірявся, підробляв у малотиражному виданні Спілки української молоді, аж доки знайшлося місце в газеті Південної залізниці «Південна магістраль». А в цей час усі ми несподівано опинилися в атмосфері прифронтової зони, за кілька десятків кілометрів від навислих над Харковом російських дивізій. Настали тривожні роки постійного передчуття небезпеки. Миколі ж треба було думати і про свою родину, про дорослих синів і їхнє майбутнє.

Чорняве волосся якось швидко перетворилося на яскраво біле. Наближалося 60-річчя, час можливого виходу на пенсію, але пішли чутки, що «Південна магістраль» закривається. І ось 30 листопада Микола здає чергові матеріяли до газети й раптом йому стає зле. Швидка допомога, лікарня не змогли запобігти інсультові. Того ж дня Миколи Тараненка не стало...

Церковне передання стверджує, що дев’ятого дня душа спочилого проходить черговий іспит. Вірю в Боже милосердя і Його прихильний суд над багатостраждальним Миколою. Але не можу не міркувати і над тим, хто винен у його передчасній смерті. Чому талановитий український журналіст був приречений на поневіряння в країні, про яку змолоду мріяв? І невже на сучасному українському інформаційному ринку людська порядність і доброта стають беззахисними й цілком зникають із кола фахових якостей журналіста?