понеділок, 21 січня 2019 р.

На Хрещення в церкву вривається Хам



В день Богоявлення або Хрещення Господнього, що його Церкви київської традиції відзначають 19 січня – 6 січня за юліянським календарем, - у храми нахабно вривається Хам. Невмирущий нащадок того самого Хама, Ноєвого сина, який у батьковій слабкості побачив тільки нагоду покепкувати з авторитету старшого. Просвітлена переживанням чуда, що сталося над Йорданом, атмосфера свята руйнується енергійними «захожанами». Вриваючись до храму, Хам розштовхує присутніх, аби пробитися зі своїм слоїком поближче до священика й пошвидше забратися додому. Зрештою, його мало цікавить глибокий зміст відправлюваних богослужінь. Хоча він не обмине нагоди засвідчити свою присутність кількома зауваженнями на кшталт:

- А чому у Вас хустка не пов’язана? Непорядок!

- А чому не в спідниці, а в штанях? Непорядок!

Перед святом парафіяльний священик або черговий біля телефону втомлюється пояснювати:

- Літургія почнеться о 9.00.

- Та ні, нащо мені літургія, Ви скажіть, коли будуть воду святити!

 Хам тягне священика на ставок або річку, аби змусити його проголосити кілька – якомога менше! – ритуальних фраз і, дати Хамові нагоду, скинувши одяг, продемонструвати людям свій обвислий живіт, стрибнути в освячену воду і з почуттям виконаного обов’язку тут же відігрітися склянкою горілки. Адже жінка не сваритиме – так заведено! Байдуже, хто й коли завів ці дикунські звичаї, що не мають нічого спільного з християнським змістом свята й національною традицією.


Ось тут і випробовується міць церковної громади. Якщо її очолює свідомий, діяльний священик, якщо громада згуртована й жива, то для неї не проблема поставити на місце зухвалого Хама. Не проблема - бути Симом і Яфетом, які відповіли на братові під’южування шанобливим захистом чести батька Ноя. Свято – це не майданчик для дискусій. Але це простір для навернення відвертих або прихованих язичників, котрі в йорданській воді бачать цілющу рідину з забобонних передань. Не усвідомлюючи цього, йорданські захожани потребують міцної духовної альтернативи своїм забобонам, потребують свідчення, яке мала б дати їм церковна громада.

Навряд чи варто публічно скаржитися на Хама, якщо ти своєю власною відсутністю в парафіяльному житті залишив простір для його сваволі. Священик не може бути катехитом,  організатором і захисником духовного життя в одній особі. Він потребує динамічного середовища, яке б зміцнювало його, підтримувало, допомагало захиститися від спокусливих пропозицій зібрати в храмі натовп через підігравання його забобонним віруванням.

Атмосфера свята створюється не одним днем. До нього треба готуватися. Не тільки прибираючи й прикрашаючи храм. Церковне життя потребує особистої заанґажованости кожного парафіянина, а передусім парафіяльного активу, постійної праці над собою, пошуку переконливих форм впровадження випадкових відвідувачів у ритм храмової молитви. А це передбачає і вміщення інформації на стендах, і друкування буклетів із розповіддю про відзначувані євангельські події, і переконливої присутности парафії в соціяльних мережах, і системи тактовного впливу на надміру свавільних відвідувачів.


Прихід до храму Хама – це виклик, що потребує гідної відповіді. Не захисту свого маленького марґінального світу від вторгнення реалій довкілля, а використання нагоди для нової євангелизації цього довкілля, смиренного й непохитного свідчення про Христа. Христа, який кличе до спасіння нащадків і Сима з Яфетом, і нікчемного Хама.

четвер, 3 січня 2019 р.

Злі Зоїли Вікіпедії



1632 р. Софроній Почаський опублікував свій панегірик Петрові Могилі – тодішньому архимандритові Києво-Печерської лаври, невдовзі зведеному на престіл київських митрополитів. Книга називалася «Ευχαριστηριον, албо Вдячность» і була присвячена прославленню здобутків героя в різних сферах його служіння.  На завершення ж книги панегірист вмістив вірш «Зоїлові невдячному Вдячность»:

Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне
Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,
Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый
Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.
Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,
А где острый гостинець, там нихт не доходить.
Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,
Не боиться шарпанья зубатых Зоилов.
Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный,
Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный.

Прозивним іменем Зоїла він наділив несправедливих критиків визначного реформатора київського православ’я. Адже не бракувало в тогочасному Києві підозріливих недоброзичливців, які в кожному нетривіяльному кроці динамічного нащадка румунських монархів шукали підступу. У той час, як прихильники Петра Могили, серед них і Софроній Почаський, захоплювалися відкритою при лаврі школою сучасного типу, консервативні опоненти погрожували потопити вчителів цієї школи в Дніпрі, аби не спокушали розум дітей «сімома вільними науками» та латинською граматикою.

Ім’я Зоїла було взяте з античної спадщини. Так нібито звали злостивого критика, сучасника Гомера, який наважувався паплюжити самого автора «Іліади» й «Одіссеї».

Таких «злих Зоїлів» не бракує й нині. Їхнім майданчиком стають соціяльні мережі, де, натрапляючи на нетривіяльне судження, вони вправляються в сарказмі на адресу автора. Адже віртуальний простір дозволяє сховатися під псевдонімом (нікнеймом) і шкодити безкарно.

А ще існує такий монументальний проєкт, як «Вікіпедія». Він бо передбачає колективне написання статей енциклопедичного типу на найширшу тематику. Але не досить відреґульована система доповнень і виправлень статей залишає простір для недоброзичливців. Вони можуть вносити власні корективи, які шкодять об’єктивності статті, дискредитують об’єкт зображення, перекручують її зміст. За умов політичних дискусій, передвиборчих баталій, міжконфесійної полеміки «Вікіпедія» перетворюється на майданчик «гібридних воєн». 

Останнім часом статті про Харківсько-Полтавську єпархію Української Автокефальної Православної Церкви стали постійним об’єктом інформаційних диверсій. Приховані зоїли не дозволяють оновлювати текст статей, довільно виправляють зміст, іґнорують переконливі історичні факти. А не вельми компетентні в церковному житті редактори остерігаються втручатися. Тим більше, що збережена на Сході України частинка УАПЦ опиняється між жорнами державної релігійної політики, де зіштовхуються промосковська та провладна юрисдикції. 

Тож не лишається нічого іншого, як вдовольнятися згадкою про XVII ст., де також не бракувало «зубастих зоїлів». Хіба що простір для їхніх вправ був вужчим, ніж у часи «Вікіпедії».

пʼятниця, 28 грудня 2018 р.

В рік Климентія Шептицького – з його науковою біографією



17 листопада 2019 р. виповнюється 150 років з дня народження графа Казимира Шептицького – польського аристократа, нащадка давнього українського боярського роду, котрий з іменем Климентія став одним із скромних і непохитних у вірі творців духовної віднови Київської Церкви в ХХ столітті. Ювілейні урочистості вийдуть поза географічні межі Галичини й конфесійні границі Української Греко-Католицької Церкви. Свідченням цього є ухвала Верховної Ради України про вшанування ювілею на загальнодержавному рівні.


Мученицький подвиг Климентія Шептицького – смерть за віру у володимирській в’язниці МҐБ СССР 1 травня 1951 р. – став гідним підсумком його яскравого життя. Правник з докторським ступенем, депутат австрійського парламенту, він слідом за старшим братом Романом-Андреєм обирає чернече життя в обряді своїх предків. 1912 р. Казимир Шептицький приймає монаший постриг з іменем Климентій у новому згромадженні, покликаному відродити традиції давнього києво-печерського чернецтва, життя якого облаштовувалося відповідно до Студійського уставу. 1915 р. Климентій був висвячений на ієромонаха, 1918 р. він призначається настоятелем монастиря, а 1926 р. - ігуменом Унівської лаври. Разом із братом, митрополитом Андреєм, першим архимандритом монахів-студитів, ігумен Климентій укладе «Типікон» - збірник правил життя згромадження. А після упокоєння митрополита він же перебере повноваження унівського архимандрита – головного очільника монахів-студитів. 5 червня 1947 р. архимандрит Климентій був заарештований більшовиками під час вечірньої молитви і вирушив у свою хресну дорогу. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло ІІ проголосив спочилого за віру Климентія Шептицького блаженним.


Напередодні ювілейного року українська громадськість одержала чудовий дороговказ до мандрівки життєвими шляхами блаженного Климентія – його наукову біографію, підготовану доктором філософії Іваном Матковським за найдіяльнішої участи одного з духовних нащадків блаженного – ієромонаха-студита Юстина Бойка, відомого реколектанта й активного блогера. Монументальна книга в 664 с. з численними ілюстраціями й фотокопіями унікальних архівних матеріялів з академічною скрупульозністю простежує сповнену складних викликів життєву історію Климентія Шептицького. Прологом до неї стають відомості про предків Климентія – галицьких шляхтичів, що поєднали в собі досвід українських і польських суспільних еліт. Ідилічне життя щасливої родини Шептицьких стає тлом для духовного зростання Казимира, сповненого прихованого драматизму, що його відображають численні цитати з приватного листування й інші документальні матеріяли. Слід відзначити оригінальність компонування тексту, завдяки якому документи природно вмонтовуються в авторську оповідь.


Книга послідовно уникає суб’єктивно-авторських інтерпретацій. Замість них говорять незліченні біографічні деталі, що складаються в чудову багатобарвну мозаїку. Саме завдяки цим деталям образ блаженного Климентія сповнюється зворушливої виразности, драматизму, надійно захищаючись від сентиментальної патетики, що могла б тільки принизити велич радикальної жертовности монаха-студита. Читач природно впроваджується в багатовимірну творчу перспективу, де поєдналися цілковита посвята Богові, служіння українському народові, тверде протистояння богоборчим доктринам комунізму й нацизму, винахідливий пошук автентичних форм богопосвяченого життя, відповідних візантійській традиції й здатних відповісти на виклики гедоністичного світу.


Біографія Климентія Шептицького, простежуючи відповіді блаженного на виклики, що поставали перед ним, сама стає викликом для сучасного українського читача. Чи здатен він розпізнати омани «цивілізації постправди» й присвятити життя пошукові гармонії між вірою та суспільним служінням? Чи згоден він обмежити «українську помісну традицію» до певних релігійних інститутів, чи ж зважиться слідом за братами Андреєм і Климентієм Шептицьким на радикальне переусвідомлення власного духовного життя й своїх стосунків із Богом та Його Церквою? 


Нова книга про Климентія Шептицького заохочує до глибокої призадуму. Відтак же вона має не лише академічне, історико-церковне, а й неабияке суспільне та виховне значення. Даруючи нам близьке знайомство з багатим духовним досвідом блаженного Климентія, книга вириває нас з-під влади небезпечних пасторальних стереотипів і пропонує спробувати себе в захоплюючій мандрівці шляхами християнської досконалости.

четвер, 27 грудня 2018 р.

Старі латки на церковному лексиконі



Ще не вручено розрекламований томос, а деякі його потенційні користувачі вже активно опановують випробувану риторику недавніх опонентів. Донедавна вони самі публічно ображалися на щедро наліплювані на них ярлики розкольників, самосвятів, неканонічних. Тепер же, ничтоже сумняшеся, вони не менш активно наділяють цими епітетами прихильників інших моделей розвитку Церкви. Очевидно, убогий пропагандистський лексикон відображає комплекс меншого брата, змушеного через родинні злидні доношувати полатані штани старшого…

А десь там, на далекій полиці, припадає пилом давно не читана книга, яка навчає: Любіть своїх ворогів... Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний! (Лк. 6:35,36).

пʼятниця, 12 жовтня 2018 р.

"Кто там шагает правой?!.."



Учора, 11 жовтня, у зв’язку з ухвалами Священного Синоду Константинопольського Патріярхату до мене один за одним почали звертатися київські журналісти з проханням прокоментувати ці ухвали:

1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов'язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.

На той час уже почали циркулювати несподівані інтерпретації заяви Константинопольського Патріярхату як «зняття анафеми з Патріярха Філарета й Митрополита Макарія». Відбувся брифінґ Патріярха Філарета біля Володимирського собору, де предстоятель УПЦ-КП ділився планами скликання Архиєрейського собору, на якому б мало бути здійснене об’єднання з УАПЦ та частиною єпископату УПЦ-МП. За спиною Патріярха видно було постать давнього лоббіста УПЦ-КП Петра Ющенка.


Я таки згодився взяти участь у передачі «Радіо Свобода»: ми давні друзі з цією радіостанцією, і ще на початку 1991 р. вона транслювала протягом кількох днів мою статтю «Українське православ’я: Час вибору» про необхідність здобуття автокефального устрою для Української Церкви. Митрополит Філарет Денисенко в ті часи ще заявляв, що православні не порушують питання про автокефалію, «його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії»[1].

Запрошений до слова «Радіо Свобода», я висловив радість з приводу того, що рукоположення митрополита Макарія, здійснене нами з Патріярхом Димитрієм 22 роки тому, визнане канонічним. Перспектива подолання церковного розколу в Україні, відкрита ухвалами Константинопольського Патріярхату, є для всієї християнської спільноти вельми втішною. Але висвітлення цих ухвал журналістами може зашкодити справі через свою тенденційність. Адже цілий вечір 11 жовтня говориться про одну юрисдикцію – УПЦ-КП, і практично не згадується про її партнера в справі ймовірного творення Єдиної Помісної Церкви - УАПЦ.  «Знімати анафему» з митрополита Макарія не потрібно, бо він ніколи не був анафемований. Натомість варто було б звернути увагу на кілька принципово важливих речей. Патріярх Філарет мав би визнати помилковість здійснених ним 1992 р. пересвят єпископів УАПЦ, які приєдналися тоді були до УПЦ-КП. Адже він тоді виходив із заперечення канонічности УАПЦ, а така позиція нині спростована ухвалою Константинопольського Патріярха[2].

Перспектива здійснення об’єднання Церков на Архиєрейському соборі не відповідає ані соборноправній традиції, ні чинному статутові УАПЦ: адже ухвали про самоліквідацію та приєднання до іншої конфесії може приймати лише її Помісний Собор, де були б представлені всі рівні ієрархії – і єпископи, і священики, і миряни.

Журналістка щодалі більше хвилювалася. Коли ж я сказав, що наша Харківсько-Полтавська єпархія не братиме участи в поєднанні УПЦ-КП з УАПЦ, бо вже з 2015 р. провадить діялог про об’єднання з УГКЦ, вона спробувала повчально дорікнути мені: от, мовляв, знов починається розбрат. На мої спроби пояснити перспективу справжньої єдности, шлях до якої торує УГКЦ в співдії з нашою єпархією, вона швиденько згорнула розмову. 

Ситуація симптоматична. Вона засвідчує, наскільки сучасна українська журналістика – навіть коли її представники працюють на авторитетну зарубіжну радіостанцію! – обмежена авторитарними стереотипами. Все, що йде врозріз із зрозумілою через свою примітивність і засвоєною нею моделлю, ставиться під підозру. Одне слово,
Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!

Ясна річ, це загальносуспільна проблема посткомуністичного світу, а не тільки вада його медійного сектору. Але коли і журналісти, і політологи, і різного роду радники наших урядовців уникатимуть різнобічного аналізу ситуації та шукатимуть найпримітивніших розв’язань назрілих проблем, це тільки породжуватиме все нові й нові ускладнення.  

А вірш же Маяковського, який закінчується процитованими словами, починався імперативним:
Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Жертвою «товарища маузера» стали в СССР мільйони дисидентів – тих, хто не хотів крокувати нога в ногу з партійною верхівкою та солідаризуватися з думкою панівної більшости. Але й сам автор вірша скористався його послугами, пустивши собі кулю в серце…


[1] Радянська Україна. – 1989. – 9 травня.
[2] Додам до цього, що УАПЦ також доведеться визначатися зі ставленням до канонічних покарань, накладених Патріярхом Філаретом на деяких осіб з його юрисдикції, згодом прийнятих до УАПЦ