пʼятниця, 27 липня 2018 р.

Чи поєднає українців символ «русского міра»?


Вже добрих десять років у день пам’яти святого Володимира Великого майданчик довкола пам’ятника рівноапостольного князя перетворюється на політичний ринґ, де державницька ідеологія змагається з колаборантськими комплексами. Початок цьому змаганню поклав президент Віктор Ющенко 25 липня 2008 р., перенісши на український ґрунт започатковану в Росії звичку ототожнювати день пам’яти св. Володимира Хрестителя зі святом хрещення Руси. Напевне, ані президент Ющенко, ні його радники не знали про існування в Київській Церкві – і в УАПЦ, і в УГКЦ – давньої традиції святкувати день хрещення Руси-України 1 (14 за новим стилем) серпня.

Центральним символом свят для обох спаринґ-партнерів став пам’ятник Володимиру Великому, попри те, що скромний майданчик біля нього фізично нездатен вмістити багатотисячні натовпи учасників церковно-політичних акцій. Це цілком логічно для прихильників «русского міра». Адже пам’ятник хрестителеві Київської держави став одним із елементів перетворення Києва на оплот русифікації «Південно-Західного краю» Російської імперії та протидії загрозам польського, а згодом і українського патріотичного руху.
Після придушення антиімперського Листопадового повстання 1830-1831 рр., що охопило підросійську частину колишньої Речі Посполитої, царський уряд закрив школи, визнані за оплот «польського сепаратизму» - Віленський університет і Кременецький ліцей. Міністр освіти Сергій Уваров – автор російської великодержавницької доктрини, суть якої виражалася формулою «православ’я – самодержавство – народність», клопотався про відкриття замість них університету в Києві. Так 1834 р. з’являється університет святого Володимира, покликаний стати знаряддям інтеґрування Правобережної України, Польщі та Білорусії в цивілізаційний простір «русского міра». Ім’я князя Володимира в імперській свідомості мало стати символом монолітности «триєдиного руського народу», згуртованого довкола великокняжої, а потім – царської династії.


1833 р. київський генерал-губернатор Василь Лєвашов, покликаний реалізувати уніфікаційну політику імперії, звернувся до президента імператорської Академії наук з клопотанням створити для Києва пам’ятник великому князеві Володимиру. Минуло 20 років – і на Дніпровій кручі звівся відомий нам пам’ятник, авторства Олександра Тона. Антропологічний тип персонажа, характерна купецька борода, вбрання перетворюють князя на носія російської ідентичности, прообраз самодержця нових часів. Адже і для замовників, і для скульптора Володимир мав засвідчити тяглість російської державної традиції,  міфічною колискою якої в фальшивій імперській доктрині поставав княжий Київ. 

Новочасна українська іконографія та скульптура, здається, подолали інерцію російського трактування й створили оригінальні та відповідні до типу київського автохтона зображення святого князя. 


Споруджено пам’ятники Володимиру Великому в Торонто

Лондоні

Ґданську

Але в сприйнятті мало не всіх українських політиків, більшість із яких зростала в російському культурному середовищі, київський князь продовжує асоціюватися з монументом на Володимирській гірці. Нібито в цьому немає нічого страшного. На перший погляд. Бо російська концепція історії входить у свідомість не стільки через логічні побудови (вона насправді є принципово алогічною), скільки через візуальні образи, міфологічні сюжети тощо.
А залежність сприйняття образу Володимира Великого від політичної кон’юнктури добре ілюструє історія нашої одногривневої купюри. Пригадуєте – на перших купюрах портрет князя запозичувався з національних джерел.

Та от надходить доба Леоніда Кучми – і 2004 р. випускається одногривнева банкнота, де вже вміщено зовсім інший портрет. Характерне втілення коливань міжнародних векторів державної політики.

Годі передбачити, чи довго ще триватимуть змагання за символ на Володимирській гірці. Але навряд чи варто розраховувати, що символи з чужою і контроверсійною семантикою здатні стати конструктивним чинником у творенні Єдиної Помісної Церкви – якщо це, звичайно, має бути Церква київської, а не московської традиції.

понеділок, 7 травня 2018 р.

Харківські лікарні – майданчик боротьби з автокефалією?


В одній із харківських лікарень, добре відомій авторові блогу, жіночка в білому халаті в реєстратурі пропонувала відвідувачам підписати листа … до Константинопольського Патріярха Варфоломея з протестом проти надання гіпотетичній Єдиній Помісній Церкві томосу про автокефалію.

Пригадується, як свого часу один із найбільш глибоких богословів християнського Сходу, святитель Григорій Ніський, котрий жив між 335 і 394 рр., писав із гіркою іронією: «Скрізь повно таких людей, які мудрують про незбагненні предмети, - вулиці, ринки, площі, перехрестя; запитаєш, скільки потрібно заплатити оболов, - у відповідь філософствують про народженого і ненародженого; хочеш дізнатися про ціну хліба, - відповідають: Отець більше за Сина; поцікавишся, чи готова лазня, - кажуть: Син походить із нічого».

Виходить, у нас дискусії про церковний устрій вихлюпуються у все ширший суспільний простір. Майже як у Візантії, котру у відповідальні моменти її історії паралізували все нові суперечки – то про одноістотність Сина Отцю, то про Богоматеринство Пресвятої Богородиці, то про шанування ікон. Справді фундаментальні богословські теми профанувалися переведенням на рівень побутових сварок і підживлювали процеси руйнування вселенської єдности Церкви та цілісности держави. 

Можна, звичайно, звернутися до керівництва лікарні й запитати: а чому медичний працівник у робочий час займається суспільно-церковною працею? Немає сумніву, що жіночка в такому випадку буде покарана. Але тоді ця пані могла б запитати, чим вона гірша за депутатів Верховної Ради або інших високопосадовців, котрі у свій робочий час займаються реформуванням відокремленої від держави Церкви замість прийняття очікуваних законів? Зрештою, не сама ж ця жіночка друкувала бланки листів і складала їхній текст. А скільки таких емоційних полемістів включається нині в суспільну дискусію, яка переводить потрібний церковний проєкт у вимір політичного протистояння! 

Президентська ініціятива про надання Українській Церкві томосу про автокефалію мотивувалася прагненням зміцнити єдність політичної нації, долаючи міжконфесійні суперечки. Але чомусь мені пригадуються у зв’язку з цим класичний афоризм призабутого російського політика: «Хотели как лучше, а получилось как всегда»…

пʼятниця, 20 квітня 2018 р.

Табірний інстинкт


Google translater відмовляється перекладати вислів «стадный инстинкт» українською мовою. Як, зрештою, і класичний совєтський «Русско-украинский словарь» 1970 р. В чомусь це приємно – а може, справді, психологія натовпу не така манлива для нас, українців, з нашим вродженим індивідуалізмом, як для північних сусідів із їхнім імперським колективізмом?

Коли б же воно було так! Але Facebook зрадливо демонструє, наскільки його український сеґмент лишається залежним від запущених у його медійний простір популярних новин. Нехай вони викликають сумнів, повторюють призабуте старе, приховують реальні суспільні проблеми за псевдопатріотичним фасадом – спільнота, споживаючи їх, раптом перетворюється на натовп, здатний лише знов і знов захоплено варіювати отриману новину, тавруючи дисидентів  із їхнім скепсисом. При цьому відбувається непомітна підміна понять і навзамін реформ, необхідних для трансформації посттоталітарного суспільства в громадянське, у суспільний простір запускаються  симулякри, здатні лише імітувати конче потрібні зміни.

Колись совєтська преса й телебачення майстерно маніпулювали масовою свідомістю, реґулярно імітуючи гуртування народу  довкола чергової продовольчої програми або іншої ідеї ЦК КПСС. Ці кампанії безпомилково спрацьовували в часи, коли СССР нагадувала великий табір із пильною охороною, надійною огорожею й суворо дозованою інформацією. Може, і психологічну залежність від подібних кампаній годилося б назвати не «стадним», а «табірним» інстинктом? Але чому тоді його релікти такі  стійкі в нашому національному середовищі попри примари євроінтеґрації та безвізовий режим?..

четвер, 29 березня 2018 р.

Викладання літератури в університеті: досвід і проблеми


Нові обставини педагогічної праці у вищій школі вимагають від усіх нас пошуку адекватних форм викладання й контролю за індивідуальною працею студентів. Ці обставини визначаються як не завжди вдалими, але неминучими реформами в системі освіти, так і реальністю зміни поколінь. Ґенерації Y і Z не люблять читати, не вміють слухати, не вельми цікавляться історією. Авторитет викладача для них не визначається його соціальним статусом. Але вони вже виросли в іншій державі й іншій комунікативній ситуації, ніж ми, викладачі. Продуктивний діалог із цими ґенераціями студентів можливий за умови оволодіння природними для них комунікативними механізмами й перенесення акценту на індивідуальну працю студента з інформаційними ресурсами.

Для викладання історико-літературних дисциплін категорично неприйнятними є спокусливі пропозиції «модернізувати» програму через істотне скорочення розповіді про минулі епохи й насичення її феноменами сучасного літературного життя. По суті в такому випадку ми лише повертаємося до радянської кон’юнктурної методики: адже й тоді, за СРСР, в історико-літературних програмах неподільно домінували твори т. зв. «соціалістичного реалізму». Наука потребує дистанції з досліджуваним об’єктом – часової, ментальної, методологічної. Переказ сучасних творів на лекціях виводив би нас у параметри літературної критики й замикав у вузькому просторі досить одноманітного письма, яке не вельми коректно визначається як «постмодернізм».

Аналіз літературних текстів X-XIX ст. дає нагоду засвідчити багатство літературних стилів, звільнити творчі натури студентів із тенет стильової залежності від суспільно-політичної та мистецької кон’юнктури, вибудовує в їхній свідомості потужну ретроспективу, без якої годі сподіватися на зрілі патріотичні переконання.

Лекція лишається основною формою ознайомлення студентів із історико-літературним курсом. Вона дає взірець творення власного дискурсу – культури, необхідної для креативної особистості, але занедбаної в сучасній школі через засилля тестових форм перевірки знань. Але для ґенерацій Y і Z слухання тривалого монологічного тексту – складний іспит. Кліпова рецептивна культура звужує реальну тривалість сприйняття тексту до 5-10 хв. Тому необхідно заохочувати слухання. Я роблю це, пожвавлюючи виклад реґулярними запитаннями до курсу, часом пропоную знайти в пошуковій системі (Google абощо) визначення, дати, відомості про письменника. А ще заохочую студентів ставити питання. Вони повинні подати свої питання письмово хвилин за 5-10 до кінця лекції, щоб я мав час для відповіді. Зрозуміло, анонімні питання не приймаються. Автор найкращого питання одержує додатковий бал до рейтинґової оцінки.

Семінарських занять, на яких би студенти вправлялися в самостійному мисленні й зв’язному мовленні, в нас катастрофічно мало. Тим не менше, на семінарах я не викликаю студентів, а пропоную зголошуватися до відповіді самостійно. Кожен семінар оцінюється в 10 або 15 балів, залежно від їхньої кількості. Програми семінарів пропонуються вже на початку семестру, в загальній програмі курсу, яку я розсилаю на першому тижні занять. Питання на семінарах ставляться так, аби спонукати студентів до самостійних спостережень і висновків, часом спровокувати дискусію.

На жаль, це вдається далеко не завжди. Студенти приносить зі школи архаїчну форму літературознавчого аналізу й страх відхилитися від підручникових фраз. Відповіді часом перетворюються на зачитування цих фраз, безвідносно до їхнього ідеологічного змісту на межі й за межею вульгарного соціологізму. Особливо це відчутно при аналізі полемічної прози. Доводиться створювати проблемні ситуації. Наприклад, пропонувати уявити перед собою студентів Українського Католицького Університету й розповісти їм про «Послання до єпископів» Івана Вишенського.

При використанні дистанційних форм навчання й контролю легко з’ясовується, що молоді люди, маючи різного роду ґаджети, не вміють ними користуватися як знаряддями інтелектуальної праці. На першій зустрічі зі студентами я збираю їхні електронні адреси й створюю групу розсилки. До останнього часу цей процес був психологічно болючим, бо виявляв, що більшість студентів, навіть українського відділення, мали адреси на російських серверах. На щастя, нині ситуація істотно поліпшилася. Хоча декого доводиться застерегти, що з російськими адресами я працювати не буду. Тоді вони відкривають акаунти на українських або міжнародних серверах.

Всі тексти своїх лекцій я розмістив на власному веб-сайті. Це звільняє студентів від необхідності ретельно конспектувати розповідь, а мене – від потреби буквально повторювати написане. Але я рекомендую студентам для кращого запам’ятовування фіксувати окремі тези, імена, дати, аби легше було стежити за поясненням і розуміти його логіку. Цим, сподіваюся, привчаю їх до вдумливого слухання. Час від часу пояснюю, наскільки важливим для міжособистісних стосунків є вміння уважно слухати співрозмовника.

Щотижня після лекції я розсилаю студентам посилання на її текст в електронному форматі. А за матеріалами кожної прочитаної теми пропоную виконати елементарне завдання: знайти характеристику персонажа, виявити в тексті елементи певного стилю, пояснити поетичні функції вжитих автором тропів тощо. Виконання оцінюється в трибальній системі (0-1-2) і враховується в загальному стобальному рейтинґу.

Перед семінарським заняттям, десь за тиждень, я розсилаю його план і рекомендовану літературу, намагаючись знайти тексти в електронному форматі. Найбільшою допомогою при викладанні історії української літератури X-XVIII ст. є веб-портал «Ізборник» (http://litopys.org.ua/). Але разом із тим я рекомендую електронні копії друкованих видань у форматах .pdf або .Djvu. Не всі вміють скачувати ці файли через торрент із сервера https://toloka.to/, тому я переміщую файли на свій диск і надсилаю адреси для скачування. Через смартфон читати ці тексти дуже складно, тому така методика спонукає студентів працювати з персональним комп’ютером. Я ж маю спокійне сумління, бо забезпечив кожного зі студентів текстами. Інша річ, що читання цих текстів лишається для багатьох проблемою.
Адже реальність така, що й студентів-філологів ми маємо вчити читати. Елементарно читати тексти й адекватно їх сприймати. Самостійний читацький запас у більшості вкрай вузький. Фахова інтерпретація тексту, розуміння поетичних образів, використання авторських кодів – усе це потребує систематичного пояснення. Тому при викладанні літературознавчих курсів, а надто при використанні дистанційних форм навчання, в центрі уваги має бути не біографія, світогляд письменника або механізми літературного процесу, а конкретний текст.

Фундаментальною проблемою є мова текстів. В університеті вивчається, і то досить поверхово, старослов’янська мова як певний віртуальний феномен часів рівноапостольних Кирила і Мефодія. Про церковнослов’янську мову як реальну книжну мову українського письменства студенти чують лише на лекціях з історії літератури. Відчувається брак мовного чуття, невміння напружуватися, користуватися словниками. Тому доводиться мати справу з перекладами середньовічних текстів, а при аналізі барокових творів обмежуватися короткими уривками, коментуючи кожне незрозуміле слово. 

Очевидно, що сучасний навчальний процес має бути цілком вільний від давніх форм примусу. Ми не можемо дозволяти зневаги до себе – запізнень на заняття, розмов під час пояснення матеріалу, листування через sms або слухання музики через навушники під час лекції. Вимагаючи поваги до своєї праці, ми формуємо в студентів власне почуття гідності. Мені це здається головним у виховному процесі. Я стараюся з повагою ставитися до кожного студента й виходити з того, що силоміць учитися нікого не змусиш. Навчання – індивідувальний процес. І якщо студент категоричне не хоче навчатися за обраним батьками фахом, ми не повинні його тримати в університеті. Хоч для нас кожен студент стає з кожним роком потрібнішим. Але коли ми знизимо на догоду таким особам рівень навчання, то й зацікавленість у навчанні на нашому факультеті остаточно втратить привабливість, а набір катастрофічно впаде. Талановитих студентів зацікавлює такий рівень освіти, який би забезпечив їм упевнений старт у праці. Неробам треба просто допомогти вчасно скореґувати вибір фаху. А от тим, хто прийшов за покликанням, ми повинні допомогти його реалізувати. Підказуючи, спрямовуючи, допомагаючи. Сприяючи усвідомленню своєї дорослості й відповідальності за власне майбутнє.

Досі не розв’язаною для мене проблемою є екзамен. Користування шпаргалками настільки вдосконалилося з появою сучасних інформаційних технологій, що запобігти їхньому використанню практично неможливо. Та й чи має це сенс? Ставлячи екзаменаційні питання так, що на них можна знайти відповідь у підручнику або в інших доступних джерелах, ми самі вводимо студентів у спокусу, витримає яку - ну, може, один із сотні. Тому в останні роки я експериментую, пропонуючи в екзаменаційних білетах завдання, що передбачають використання на іспиті текстів творів, електронних девайсів та інших носіїв інформації. Від студента вимагається виявити вміння знайти й коректно використати інформацію, а водночас продемонструвати вміння її інтерпретувати. 

Викладати стає щодалі важче, але й цікавіше. І я хотів би побажати всім нам, а особливо молодшим колеґам, сміливого пошуку, який – не варто сумніватися! – знайде винагороду і в учнях, і у власному фаховому зростанні.