субота, 13 квітня 2019 р.

Втома від фарисейства



Президентські вибори 2019 р. мали б стати для українських Церков суворим попередженням: суспільство втомилося від показної релігійности політиків. Публічне демонстрування кандидатами своєї віри виявилося аж ніяк не переконливим арґументом у змаганні за підтримку виборців. Швидше навпаки. Бо за останні десятиріччя ми вже звикли: що активніше політик послугується церковною риторикою, то більше злочинів за нею приховується. Позування перед телекамерами на богослужіннях дивним чином суміщається з потуранням корупції, роздаванням державних посад на підставі особистої відданости, пихатою самовпевненістю в спілкуванні з власним народом. Ікона в кабінеті, хресне знамення перед пам’ятником, картинне піднесення рук до неба, апелювання в промовах до Бога і до релігійних цінностей втрачають свій автентичний сенс, перетворюються на знаки певної політичної орієнтації – і не більше.

Не так давно папа Франциск промовив жорстокі в своїй правдивості слова: «Краще вже бути атеїстом, ніж таким католиком», який «живе не по-християнськи, не платить своїм працівникам гідну зарплату, експлуатує людей, займається брудними справами, відмиває гроші, веде подвійне життя». Очевидно, ці слова можна віднести і до православних чи протестантів. 


Другий тур президентських виборів в Україні припадає на дуже символічну дату церковного календаря. 21 квітня, на свято Входу Господнього в Єрусалим, Церква згадує не лише тріумфальну процесію, яка супроводила Ісуса. Увійшовши в Єрусалим, Христос подався до храму й там «вигнав усіх, хто продавав і купував у храмі, перекинув столи міняльників грошей і ослони тих, які продавали голубів, і каже їм: Написано: Мій дім буде названий домом молитви, ви ж робите його печерою розбійників» (Мт. 21:12-13). 


Аби зберегти віру в Церкву, ще й досі міцну в українському суспільстві, християнська спільнота повинна мати мудрість і мужність, необхідні для відмежування від фарисеїв у чиновницьких кабінетах. У відповідь же на цинічне жонглювання церковною риторикою, варто частіше нагадувати політикам і їхнім виборцям Господнє застереження: «Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! — увійде до Царства Небесного» (Мт. 7:21).

пʼятниця, 5 квітня 2019 р.

Ящурячий прижмур виборів


Років 300 тому серед українців набув популярности міф про походження нашого народу від сарматів – стародавніх господарів причорноморського степу. При цьому образ сарматів запозичувався в античних істориків як образ ворогів: хижих, підступних, невблаганних. Навіть походження слова «сармат» виводилося з грецьких слів «σαύρα» - ящірка та «όμμα» - око.

Автор «Синопсису» (1674) писав: «Савроматією названа по-грецьки від народу, очі якого подібні до єхидни чи ящірки. Бо єхидна грецькою саврос, а око омма називається. Проте названі такою дивною назвою не безпосередньо від виду очей, але більше страх [перед ними] і мужність того народу сарматського означає, оскільки раніше вся земля від цих людей тремтіла» (переклад Ірини Жиленко).


В епоху Руїни, коли незалежність Гетьманщини ставала щодалі більш примарною, коли Москва й Польща поділили Україну на Ліво- і Правобережну, а турецькі війська змагалися за столичний Чигирин і Поділля, аґресивний образ міфічного предка ставав психологічною компенсацією пережитих поразок і втрат. Несправджені сподівання оберталися хвилею ненависти до співвітчизників, які обрали іншу суспільну позицію. Українці дивилися один на одного примруженими від ненависти очима.

Ці очі прозирають і нині з віртуального світу соціяльних мереж, світять ворожістю при зустрічах опонентів. Приголомшливі наслідки недавніх виборів спонукають до пошуку винуватців у власному оточенні. Виборчі дискусії переростають у дев’ятий вал брутальних образ і несправедливих звинувачень. Образ ворога алієнується в конкретних постатях із політичного істеблішменту і їхніх симпатиках. 

А нам і далі жити поряд. Я нікуди не дінуся від своїх сусідів, значна частина яких, напевне, голосувала за Юрія Бойка та Олександра Вілкула. Мені доведеться працювати разом з колегами, не поділяючи їхніх симпатій до кандидатів, підтриманих на виборах. Тож доведеться робити вибір між електоральною непримиренністю й пошаною до гідности іншої людини. Пошана ж до чужої гідности передбачає і визнання за ближнім права на його власний вибір. 

Перетворити розпочату 2013 р. Революцію Гідности на  нову Руїну просто: досить відмовитися від проголошеної на Майдані системи вартостей, обрати мову ненависти навзамін загальнонаціонального діялогу. Мене, правду кажучи, мало цікавить, про що публічно дискутуватимуть кандидати перед другим туром голосування. Жоден із них не є моїм кандидатом. Але я не хочу ставати заручником електоральних перегонів у своєму повсякденному житті, в церковній спільноті. Практика навішування на опонентів ярлика «ворогів  народу», так міцно закорінена в совєтському суспільстві, - це втеча від розуміння власної слабкости, власної провини в пережитій поразці. Щирість самооцінки, коректність у спілкуванні з опонентом, відмова від компромісів із власним сумлінням і кореґування власних життєвих позицій – таким би мало бути гідне протистояння спокусі занурення в безпросвітну атмосферу сварки з довкіллям, на яку нас штовхає глибоко схований від себе самих комплекс меншовартости.  

неділя, 10 березня 2019 р.

Щасливі маріонетки



10 березня 2019 р. в Північній Кореї проходили вибори до Верховного народного зібрання. Певна річ, що про справжні вибори не йшлося: в бюлетенях значилося ім’я лише одного кандидата, за якого належало віддати свій голос. Легко припустити, що явка має сягати 100 % і такий самий відсоток виборців повинен проголосувати «за». В тоталітарній державі інакше бути не може. І коли ми бачимо в теленовинах натовпи щасливих корейців, котрі йдуть у святковому вбранні на виборчі дільниці, відразу припускаємо, що йдеться про чергову імітацію, гру, далеку від реальних настроїв тамтешніх громадян. 


Але ж і ми, старше покоління українців, добре пам’ятаємо такі самі вибори без вибору. То й можемо засвідчити (якщо бути щирими), що більшість учасників цього реґулярного заходу не замислювалася над його абсурдністю. Голосування видавалося святом, урочистим демонструванням єдности совєтського народу, його сили, віри в майбутнє. Адже саме такий образ суголосно формували всі пропагандистські засоби СССР. Треба було мати неабияку силу духу й почуття внутрішньої свободи, аби захиститися від вправного навіювання ілюзій і вберегти тверезий погляд на світ.  Лише одиницям це було до снаги. 

Ми можемо зараз згорда поглядати на теленовини й зверхньо кепкувати з примітивности корейської пропаганди. Однак ось мій колишній студент, а нині радник солідної державної установи, адресує мені докірливе зауваження: чому, мовляв, Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ досі не приєдналася до ПЦУ? Адже ж усі приєднуються! І як, на якій підставі я можу критикувати державні механізми створення ПЦУ? Пише це того самого дня, коли корейці оваціями зустрічають біля виборчої дільниці Кім Чен Ина.

Громадська думка виникає не спонтанно. Її формують тисячі професійних політтехнологів, журналістів, озброєних широкою палітрою медійних засобів і важелями адміністративного ресурсу. Дисиденти були викликом не лише для Комуністичної партії часів Леоніда Брежнєва. Вони руйнують і сучасні пропагандистські кліше, змушують сумніватися в двоколірній палітрі офіційно пропонованої картини світу, де існують лише «наші» й «чужі». Хто не з нами – той, мовляв, проти нас!

Я не хочу критикувати ПЦУ. Навпаки, я радію її створенню й без жодних перешкод відпускаю до неї парафії та священиків, які цього бажають. Я відмовляюся публічно оприлюднювати факти втручання зовнішніх сил у волевиявлення парафіян, що приєднуються до ПЦУ, і вірю в силу Божого Провидіння, яке здатне оздоровити немовлятко, народжене недужим від хворобливих батьків. Але я не бачу в цій структурі місця ані для себе, ні для своїх однодумців. 
 
Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ ще з 2015 р. провадить діалог про об’єднання з УГКЦ. Це важкий процес, вимір якого сягає поза українські реалії. Але він здається мені єдиною перспективою, в якій Церква київської традиції реалізує свій креативний потенціял і стимулює доцентрові рухи у вселенському християнстві. Такий погляд нині різниться від офіційно усталеної громадської думки, що визнає ПЦУ не менш як «здійсненням віковічних мрій українського народу». Але ніхто не заборонить мені чинити те, в чому я певен.

Наш шлях до свободи пролягає через розпочату на Майдані 2014 р. Революцію Гідности. Вона передбачає здобуття кожним із нас внутрішньої свободи. Тієї свободи, яка здатна протистояти спробам перетворити нас, українців, на маріонеток, що тішаться нав’язаними їм гаслами й неспроможні до їх критичного аналізу. 

Оманливість «Євромайдану» полягала в ілюзіях легкого розв’язання суспільних проблем через зміну осіб у владних кабінетах і геополітичну переорієнтацію країни. Дехто з активістів і досі лишається в полоні цих ілюзій.

Маріонетка теж може бути щасливою. Спомин про це невільниче щастя й досі сповнює частину українського суспільства ностальгічними надіями повернути світ минулого. Адже для неї СССР лишився «світом загальної рівності». 

У середовищі, позбавленому ностальгії за минулим, також не бракує осіб, вразливих до маніпулятивних технологій, призначених до узалежнення їх від певних політичних кланів або суспільних проєктів. Досвід західних країн застерігає від небезпеки «диктатури неолібералізму», коли незгода з дозволом на вбивство ненароджених дітей або вимогами ювенальної юстиції може обернутися кримінальним переслідуванням. 

Маріонетка може виглядати щасливою, але навряд чи здатна бути творчою, будівничою силою. Моє покоління пам’ятає суспільство, ідеалом якого була власне маріонетка – «коліщатко і гвинтик… загальнопролетарської справи» (В. Ленін). Про це суспільство нагадують нам нині реалії Північної Кореї. Як же важливо не дати реліктам культу суспільного зоднаковіння, прибравши патріотичну машкару, запанувати в Україні!

середа, 20 лютого 2019 р.

Страх опинитися в меншості


В знаковому совєтському фільмі «Джентльмени удачі» (1971) є трагікомічний образ Василя Алі-Бабаєвича. Дрібний шахрай, засуджений на рік, побачивши, як тікають із зони його знайомі, й собі подався за ними. Коли його питають: «А ты зачем бежал?» він простодушно відповідає: «Все побежали, и я побежал».

На слабких осіб натовп справляє магічне враження. Скільки злочинів сталося в світі через те, що винуватець не хотів протиставляти себе натовпові, волів бути, як усі! Скільки людських доль зламала власна слабкодухість, податливість загальному психозові!

Серед законів, даних Богом Мойсеєві на Синайській горі, був і такий: «Не пристанеш до натовпу, схиляючись за більшістю» (Вих. 23:2). І в зламні миті старозавітньої історії з’являвся мужній пророк, подібний до Іллі, здатний не зламатися під тиском зрадливої більшости. Саме це рятувало народ Старого Завіту від розчинення в поганському морі античного світу.

Сам Божий Син перед початком прилюдної проповіді має вислухати спокусливу пропозицію: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9). Усе – тобто славу, популярність, масову підтримку, багатство. Але Христос обирає жменьку апостолів, а натовп відкине Його, волаючи: «Нехай буде розп’ятий!»(Мт. 27:22). Натовп бо не любить тих, хто виокремлюється з нього…

У суспільстві, де популярність стала культом, оздоровча присутність Церкви потрібна, як ніколи. Її суспільна місія визначається покликанням засвідчити переможну силу гідної меншости, тверезої альтернативи оманливим авторитетам, здатної відстоювати правду й жити за правдою. «Ви – сіль землі» (Мт. 5:13) – навчає Христос Своїх учнів. Він відкриває в маленькій громаді креативну силу, здатну змінити довколишній світ, надати йому іншого смаку. Але тут же й зауважує: «Якщо сіль втратить силу, то як зробити її солоною? Нінащо вона вже не буде більше придатна, хіба щоб викинути геть, аби топтали її люди» (Мт. 5:13). Навряд чи варто щось додавати до цього грізного застереження…

субота, 9 лютого 2019 р.

Стрітенські свічки




У день Стрітення Господнього, 2 (15 за новим стилем) лютого згадується принесення Пресвятою Богородицею і праведним Йосифом Обручником до Єрусалимського храму 40-денного Ісуса Христа. Зустрічаючи Сина Божого, старенький священик Симеон виголошує слова, які записав євангелист Лука і які співаються на кожній вечірній службі:

«Нинi вiдпускаєш у спокої раба Твого, Владико, як i сказав Ти, бо побачили очi мої спасiння Твоє, що приготував Ти всiм людям, свiтло на просвiту народiв i славу людей Твоїх, Ізраїля» (Лк. 2:29-32).

«Світло на просвіту народів». Ці слова вказують на місію Ісуса Христа – осяяти людству шлях до спасіння. Символом Христового світла правди Церква обрала запалену свічку.
Звичай освячувати свічки на свято Стрітення Господнього відомий з ХІІ   ст. У Польщі 2 лютого, в день Стрітення, відзначалося свято Матері Божої Громничої. То й свічки, освячувані цього дня, стали називатися «громницями». Вважалося, що вони захищають від блискавок, буревіїв, смерчів. Тому запалену стрітенську свічку ставили на вікно, коли заходила гроза. Її також вкладали в руки помираючого, запалювали під час заупокійних відправ. 

У східні Требники обряд освячення свічок входить уже в XVII-XVIII ст. Традиція пов’язувати це з «Требником» свт. Петра Могили (1646) безпідставна, хоча відкритість київського митрополита до використання західних богослужбових чинів у православній практиці сприяла засвоєнню цього звичаю.

Свічки освячуються за літургією, після заамвонної молитви. Бажано тримати їх при цьому запаленими: адже в молитві на освячення свічок ідеться про благословення «світла, огнем видимим запаленого». Можна запалити свічки також раніше, на час читання Євангелія, а ще протягом євхаристійного канону (від «Символа віри» до задостойника «Богородице Діво, уповання християн»). Варто запалити її по поверненні з церкви додому, читаючи при цьому відповідну молитву – або тропар свята Стрітення, або наведену вище молитву «Нині відпускаєш».

Стрітенська свічка є знаряддям молитви, а не магічним предметом. Вона символізує палання людського серця любов’ю до Бога і молитовного піднесення до неба. Сама з себе вона не справляє якоїсь чудотворної дії, але стає допомогою в зверненні до Бога, підтримуючи молитовний запал у хвилини скрути, сприяючи зосередженню думок і почуттів. 

Стрітенську свічку запалюють під час молитви, особливо в надто важких ситуаціях:
  • якщо людина помирає ;
  •  якщо лютує буря, негода або інший природний катаклізм;
  • якщо людину спіткає епілепсія або інша важка хвороба;
  • якщо виникають ускладнення під час пологів;
  • якщо вирішується важлива життєва проблема: виборі супутника життя, вибір професії, придбання будинку чи машини;
  • якщо нас переслідують лиха й скорботи, чи ми відчуваємо втручання темних сил у своє життя.

Світло стрітенської свічки нагадує нам про всепереможне світло Христової присутності в житті, про Божу любов до нас і потребу запалити цією любов’ю власне серце.

Не можна сприймати свічку, освячену в церкві, за чудотворну річ, здатну впливати на зовнішні обставини самостійно. Нас рятує від лих і небезпек Бог, а свічка лише допомагає знайти силу в проханні до Нього.