пʼятниця, 28 грудня 2018 р.

В рік Климентія Шептицького – з його науковою біографією



17 листопада 2019 р. виповнюється 150 років з дня народження графа Казимира Шептицького – польського аристократа, нащадка давнього українського боярського роду, котрий з іменем Климентія став одним із скромних і непохитних у вірі творців духовної віднови Київської Церкви в ХХ столітті. Ювілейні урочистості вийдуть поза географічні межі Галичини й конфесійні границі Української Греко-Католицької Церкви. Свідченням цього є ухвала Верховної Ради України про вшанування ювілею на загальнодержавному рівні.


Мученицький подвиг Климентія Шептицького – смерть за віру у володимирській в’язниці МҐБ СССР 1 травня 1951 р. – став гідним підсумком його яскравого життя. Правник з докторським ступенем, депутат австрійського парламенту, він слідом за старшим братом Романом-Андреєм обирає чернече життя в обряді своїх предків. 1912 р. Казимир Шептицький приймає монаший постриг з іменем Климентій у новому згромадженні, покликаному відродити традиції давнього києво-печерського чернецтва, життя якого облаштовувалося відповідно до Студійського уставу. 1915 р. Климентій був висвячений на ієромонаха, 1918 р. він призначається настоятелем монастиря, а 1926 р. - ігуменом Унівської лаври. Разом із братом, митрополитом Андреєм, першим архимандритом монахів-студитів, ігумен Климентій укладе «Типікон» - збірник правил життя згромадження. А після упокоєння митрополита він же перебере повноваження унівського архимандрита – головного очільника монахів-студитів. 5 червня 1947 р. архимандрит Климентій був заарештований більшовиками під час вечірньої молитви і вирушив у свою хресну дорогу. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло ІІ проголосив спочилого за віру Климентія Шептицького блаженним.


Напередодні ювілейного року українська громадськість одержала чудовий дороговказ до мандрівки життєвими шляхами блаженного Климентія – його наукову біографію, підготовану доктором філософії Іваном Матковським за найдіяльнішої участи одного з духовних нащадків блаженного – ієромонаха-студита Юстина Бойка, відомого реколектанта й активного блогера. Монументальна книга в 664 с. з численними ілюстраціями й фотокопіями унікальних архівних матеріялів з академічною скрупульозністю простежує сповнену складних викликів життєву історію Климентія Шептицького. Прологом до неї стають відомості про предків Климентія – галицьких шляхтичів, що поєднали в собі досвід українських і польських суспільних еліт. Ідилічне життя щасливої родини Шептицьких стає тлом для духовного зростання Казимира, сповненого прихованого драматизму, що його відображають численні цитати з приватного листування й інші документальні матеріяли. Слід відзначити оригінальність компонування тексту, завдяки якому документи природно вмонтовуються в авторську оповідь.


Книга послідовно уникає суб’єктивно-авторських інтерпретацій. Замість них говорять незліченні біографічні деталі, що складаються в чудову багатобарвну мозаїку. Саме завдяки цим деталям образ блаженного Климентія сповнюється зворушливої виразности, драматизму, надійно захищаючись від сентиментальної патетики, що могла б тільки принизити велич радикальної жертовности монаха-студита. Читач природно впроваджується в багатовимірну творчу перспективу, де поєдналися цілковита посвята Богові, служіння українському народові, тверде протистояння богоборчим доктринам комунізму й нацизму, винахідливий пошук автентичних форм богопосвяченого життя, відповідних візантійській традиції й здатних відповісти на виклики гедоністичного світу.


Біографія Климентія Шептицького, простежуючи відповіді блаженного на виклики, що поставали перед ним, сама стає викликом для сучасного українського читача. Чи здатен він розпізнати омани «цивілізації постправди» й присвятити життя пошукові гармонії між вірою та суспільним служінням? Чи згоден він обмежити «українську помісну традицію» до певних релігійних інститутів, чи ж зважиться слідом за братами Андреєм і Климентієм Шептицьким на радикальне переусвідомлення власного духовного життя й своїх стосунків із Богом та Його Церквою? 


Нова книга про Климентія Шептицького заохочує до глибокої призадуму. Відтак же вона має не лише академічне, історико-церковне, а й неабияке суспільне та виховне значення. Даруючи нам близьке знайомство з багатим духовним досвідом блаженного Климентія, книга вириває нас з-під влади небезпечних пасторальних стереотипів і пропонує спробувати себе в захоплюючій мандрівці шляхами християнської досконалости.

четвер, 27 грудня 2018 р.

Старі латки на церковному лексиконі



Ще не вручено розрекламований томос, а деякі його потенційні користувачі вже активно опановують випробувану риторику недавніх опонентів. Донедавна вони самі публічно ображалися на щедро наліплювані на них ярлики розкольників, самосвятів, неканонічних. Тепер же, ничтоже сумняшеся, вони не менш активно наділяють цими епітетами прихильників інших моделей розвитку Церкви. Очевидно, убогий пропагандистський лексикон відображає комплекс меншого брата, змушеного через родинні злидні доношувати полатані штани старшого…

А десь там, на далекій полиці, припадає пилом давно не читана книга, яка навчає: Любіть своїх ворогів... Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний! (Лк. 6:35,36).

пʼятниця, 12 жовтня 2018 р.

"Кто там шагает правой?!.."



Учора, 11 жовтня, у зв’язку з ухвалами Священного Синоду Константинопольського Патріярхату до мене один за одним почали звертатися київські журналісти з проханням прокоментувати ці ухвали:

1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов'язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.

На той час уже почали циркулювати несподівані інтерпретації заяви Константинопольського Патріярхату як «зняття анафеми з Патріярха Філарета й Митрополита Макарія». Відбувся брифінґ Патріярха Філарета біля Володимирського собору, де предстоятель УПЦ-КП ділився планами скликання Архиєрейського собору, на якому б мало бути здійснене об’єднання з УАПЦ та частиною єпископату УПЦ-МП. За спиною Патріярха видно було постать давнього лоббіста УПЦ-КП Петра Ющенка.


Я таки згодився взяти участь у передачі «Радіо Свобода»: ми давні друзі з цією радіостанцією, і ще на початку 1991 р. вона транслювала протягом кількох днів мою статтю «Українське православ’я: Час вибору» про необхідність здобуття автокефального устрою для Української Церкви. Митрополит Філарет Денисенко в ті часи ще заявляв, що православні не порушують питання про автокефалію, «його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії»[1].

Запрошений до слова «Радіо Свобода», я висловив радість з приводу того, що рукоположення митрополита Макарія, здійснене нами з Патріярхом Димитрієм 22 роки тому, визнане канонічним. Перспектива подолання церковного розколу в Україні, відкрита ухвалами Константинопольського Патріярхату, є для всієї християнської спільноти вельми втішною. Але висвітлення цих ухвал журналістами може зашкодити справі через свою тенденційність. Адже цілий вечір 11 жовтня говориться про одну юрисдикцію – УПЦ-КП, і практично не згадується про її партнера в справі ймовірного творення Єдиної Помісної Церкви - УАПЦ.  «Знімати анафему» з митрополита Макарія не потрібно, бо він ніколи не був анафемований. Натомість варто було б звернути увагу на кілька принципово важливих речей. Патріярх Філарет мав би визнати помилковість здійснених ним 1992 р. пересвят єпископів УАПЦ, які приєдналися тоді були до УПЦ-КП. Адже він тоді виходив із заперечення канонічности УАПЦ, а така позиція нині спростована ухвалою Константинопольського Патріярха[2].

Перспектива здійснення об’єднання Церков на Архиєрейському соборі не відповідає ані соборноправній традиції, ні чинному статутові УАПЦ: адже ухвали про самоліквідацію та приєднання до іншої конфесії може приймати лише її Помісний Собор, де були б представлені всі рівні ієрархії – і єпископи, і священики, і миряни.

Журналістка щодалі більше хвилювалася. Коли ж я сказав, що наша Харківсько-Полтавська єпархія не братиме участи в поєднанні УПЦ-КП з УАПЦ, бо вже з 2015 р. провадить діялог про об’єднання з УГКЦ, вона спробувала повчально дорікнути мені: от, мовляв, знов починається розбрат. На мої спроби пояснити перспективу справжньої єдности, шлях до якої торує УГКЦ в співдії з нашою єпархією, вона швиденько згорнула розмову. 

Ситуація симптоматична. Вона засвідчує, наскільки сучасна українська журналістика – навіть коли її представники працюють на авторитетну зарубіжну радіостанцію! – обмежена авторитарними стереотипами. Все, що йде врозріз із зрозумілою через свою примітивність і засвоєною нею моделлю, ставиться під підозру. Одне слово,
Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!

Ясна річ, це загальносуспільна проблема посткомуністичного світу, а не тільки вада його медійного сектору. Але коли і журналісти, і політологи, і різного роду радники наших урядовців уникатимуть різнобічного аналізу ситуації та шукатимуть найпримітивніших розв’язань назрілих проблем, це тільки породжуватиме все нові й нові ускладнення.  

А вірш же Маяковського, який закінчується процитованими словами, починався імперативним:
Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Жертвою «товарища маузера» стали в СССР мільйони дисидентів – тих, хто не хотів крокувати нога в ногу з партійною верхівкою та солідаризуватися з думкою панівної більшости. Але й сам автор вірша скористався його послугами, пустивши собі кулю в серце…


[1] Радянська Україна. – 1989. – 9 травня.
[2] Додам до цього, що УАПЦ також доведеться визначатися зі ставленням до канонічних покарань, накладених Патріярхом Філаретом на деяких осіб з його юрисдикції, згодом прийнятих до УАПЦ

пʼятниця, 27 липня 2018 р.

Чи поєднає українців символ «русского міра»?


Вже добрих десять років у день пам’яти святого Володимира Великого майданчик довкола пам’ятника рівноапостольного князя перетворюється на політичний ринґ, де державницька ідеологія змагається з колаборантськими комплексами. Початок цьому змаганню поклав президент Віктор Ющенко 25 липня 2008 р., перенісши на український ґрунт започатковану в Росії звичку ототожнювати день пам’яти св. Володимира Хрестителя зі святом хрещення Руси. Напевне, ані президент Ющенко, ні його радники не знали про існування в Київській Церкві – і в УАПЦ, і в УГКЦ – давньої традиції святкувати день хрещення Руси-України 1 (14 за новим стилем) серпня.

Центральним символом свят для обох спаринґ-партнерів став пам’ятник Володимиру Великому, попри те, що скромний майданчик біля нього фізично нездатен вмістити багатотисячні натовпи учасників церковно-політичних акцій. Це цілком логічно для прихильників «русского міра». Адже пам’ятник хрестителеві Київської держави став одним із елементів перетворення Києва на оплот русифікації «Південно-Західного краю» Російської імперії та протидії загрозам польського, а згодом і українського патріотичного руху.
Після придушення антиімперського Листопадового повстання 1830-1831 рр., що охопило підросійську частину колишньої Речі Посполитої, царський уряд закрив школи, визнані за оплот «польського сепаратизму» - Віленський університет і Кременецький ліцей. Міністр освіти Сергій Уваров – автор російської великодержавницької доктрини, суть якої виражалася формулою «православ’я – самодержавство – народність», клопотався про відкриття замість них університету в Києві. Так 1834 р. з’являється університет святого Володимира, покликаний стати знаряддям інтеґрування Правобережної України, Польщі та Білорусії в цивілізаційний простір «русского міра». Ім’я князя Володимира в імперській свідомості мало стати символом монолітности «триєдиного руського народу», згуртованого довкола великокняжої, а потім – царської династії.


1833 р. київський генерал-губернатор Василь Лєвашов, покликаний реалізувати уніфікаційну політику імперії, звернувся до президента імператорської Академії наук з клопотанням створити для Києва пам’ятник великому князеві Володимиру. Минуло 20 років – і на Дніпровій кручі звівся відомий нам пам’ятник, авторства Олександра Тона. Антропологічний тип персонажа, характерна купецька борода, вбрання перетворюють князя на носія російської ідентичности, прообраз самодержця нових часів. Адже і для замовників, і для скульптора Володимир мав засвідчити тяглість російської державної традиції,  міфічною колискою якої в фальшивій імперській доктрині поставав княжий Київ. 

Новочасна українська іконографія та скульптура, здається, подолали інерцію російського трактування й створили оригінальні та відповідні до типу київського автохтона зображення святого князя. 


Споруджено пам’ятники Володимиру Великому в Торонто

Лондоні

Ґданську

Але в сприйнятті мало не всіх українських політиків, більшість із яких зростала в російському культурному середовищі, київський князь продовжує асоціюватися з монументом на Володимирській гірці. Нібито в цьому немає нічого страшного. На перший погляд. Бо російська концепція історії входить у свідомість не стільки через логічні побудови (вона насправді є принципово алогічною), скільки через візуальні образи, міфологічні сюжети тощо.
А залежність сприйняття образу Володимира Великого від політичної кон’юнктури добре ілюструє історія нашої одногривневої купюри. Пригадуєте – на перших купюрах портрет князя запозичувався з національних джерел.

Та от надходить доба Леоніда Кучми – і 2004 р. випускається одногривнева банкнота, де вже вміщено зовсім інший портрет. Характерне втілення коливань міжнародних векторів державної політики.

Годі передбачити, чи довго ще триватимуть змагання за символ на Володимирській гірці. Але навряд чи варто розраховувати, що символи з чужою і контроверсійною семантикою здатні стати конструктивним чинником у творенні Єдиної Помісної Церкви – якщо це, звичайно, має бути Церква київської, а не московської традиції.