понеділок, 25 грудня 2017 р.

Новий календар? А чом би й ні?




Рік у рік зростає число передріздвяних публікацій, які вимагають – саме вимагають! – святкувати Різдво Христове 25 грудня за новим календарем. А наприкінці 2017 р. число таких публікацій стрімко зросло. То тут, то там до священиків підходять найбільш політично активні миряни, вимагаючи святкувати Різдво «разом із Європою». І є священики, ладні вже зараз правити різдвяне богослужіння двічі – і 25 грудня (для «прогресивної» частини парафії), і 7 січня (для «консерваторів»).


У цьому можна помітити неприємні ознаки конформізму й комплексу меншовартости. Адже для певної частини наших співвітчизників вихідним імпульсом для святкування Різдва на 13 днів раніше стає ухвала Верховної Ради про встановлення 25 грудня вихідного дня. Виходить, критикуючи державну владу за соціяльну політику, люди готові визнати її за вищий церковний авторитет.

Заявляють також і про необхідність позбутися ще однієї з рис, що відрізняють українські церкви на рідних землях від західних християн. А тут вже помітно й украй небезпечний страх бути несхожими на інших. Правда, виправдовується цей страх давнім гаслом Миколи Хвильового: «Подалі від Москви!» Але ж хіба ми прийняли юліянський календар від Москви, а не навпаки – українські місіонери принесли його на землі, де згодом утворилося Московське царство?

Суворо кажучи, істотних канонічних перешкод для прийняття українськими церквами нового календаря немає. Навпаки: оскільки майже 100 років тому Всеправославний конґрес 10 травня - 8 червня 1923 р. схвалив перехід на новий календар церковних свят, церкви, що визнають вищий авторитет Константинопольського Патріярха, мали б прийняти цю реформу. Зрештою, її проєкт розглядався в Константинополі задовго до булли папи Григорія ХІІІ «Inter gravissimas» з 24 лютого 1582 р., якою офіційно запроваджувався новий календар, названий на ім’я папи «григоріянським».


Але варто б пригадати історію невдалих спроб змінити церковний календар в Україні.

Запровадження григоріянського календаря в Речі Посполитій 1582 р. викликало потужний опір християн східного обряду, які вимагали зберегти за ними право дотримуватися старого стилю. З’являються перші полемічні твори на цю тему – досить згадати памфлет Герасима Смотрицького «Календар римський новий» (1587). Боротьба за збереження старого календаря стає першою тріщиною в досить монолітній доти системі міжконфесійних стосунків у Речі Посполитій – державі, яку в епоху Ренесансу називали «притулоком для єретиків» і яка славилася нечуваною в тогочасному світі віротерпимістю. А далі починається процес, про який з сумом згадав Тарас Шевченко в посланні до земляків:

Польща впала,
Та й вас роздавила!

Станіславівський греко-католицький єпископ Григорій Хомишин у лютому 1915 р. видав пастирський лист із повідомленням про перехід на григоріянський стиль у відзначенні церковних свят. Його ініціятива наштовхнулася на масовий опір. У багатьох парафіях галицькі селяни воліли працювати в «нові» свята на полі, а в шановані ними свята за старим календарем змушувати пароха відправляти належні богослужіння. З прихильників же нового календаря вони знущалися, називаючи їх «руськими поляками», котрі «сьогодні тільки свято з поляками обходять, з потому ... нашу руську церкву на польський костел перемінять» (спогади о.Келестина Костецького). Зрештою єпископ змушений був відкликати свій декрет, хоча, служачи в приватній каплиці, продовжував керуватися григоріянським календарем.

12 квітня 1924 р. рішення про перехід на новий стиль схвалив був Синод Автокефальної Православної Церкви в Польщі – переважно української за своїм складом (до міжвоєнної Польщі належали Волинь, Підляшшя і Холмщина). Але парафіяни відмовлялися ходити до церкви в свята за новим календарем, натомість збиралися перед храмами й вимагали від священиків відправляти урочисті богослужіння, коли свята відзначалися за народною традицією. Поліція розганяла народ, притягала священиків до відповідальности... Зрештою, було дозволено парафіям, які воліли зберегти старий стиль, дотримуватися його й надалі.

Для світської людини, якій ідеться лише про день святкування Різдва, особливих проблем у зміні цього дня немає. Для церковної ж спільноти мова йде про цілковиту зміну ритму річного циклу богослужінь. Без усвідомлення необхідности й природности цієї зміни вона може викликати небезпечне напруження в стосунках і поділи в громаді.

Чи ж можлива нині зміна календаря в наших церквах? Так! Але вона вимагає не озирання на позицію влади, на Московський Патріярхат або Європу, а подолання забобонного страху перед змінами й просвітницької праці в кожній громаді. Бо ж хіба мало в нас людей, які вважають, що Різдво Христове відзначається 7 січня, Богоявлення – 19 січня, а Благовіщення – 7 квітня? Та навіть у виданні українського перекладу «Житій святих» Фондом пам’яти митрополита Володимира Сабодана церковні свята датуються днями нового стилю, на які припадають старокалендарні дати! Там вже датою Богоявлення саме і є 19 січня. Абсурд!

Подолання цього абсурду, перехід на новий стиль передбачає солідарну волю свідомої християнської громади, спрямовувану освіченими й відповідальними священиками. Треба самим зрозуміти й переконливо пояснити спільноті, чому старий календар помилковий та чому виникла потреба виправити цю помилку. Годі досягти цього без зрілої співдії українських церков київської традиції. В іншому разі календарна реформа може спровокувати тільки нові поділи, протистояння, розколи.

неділя, 10 грудня 2017 р.

Наукова організація праці «по-каразінськи»




Колись, у дитинстві, мені сподобалася брошура з батькової бібліотеки – «Организация и управление: опыт США» (1965). Її написав Валерій Терещенко, один із перших в СССР спеціялістів із менеджменту. Цікава особистість: він народився 1901 р. на Кубані, еміґрував після розгрому «білої армії», здобув освіту в Чехословаччині й США, потім 30 років працював у американській економіці, а 1960 р. повернувся в СССР. До речі, помер він уже в незалежній Україні 1994 р.


У цій брошурі серед іншого наводився епізод, що мав свідчити про невправне наслідування американської організації праці в поштовій службі Індії. Там за взірцем США повісили поряд різні поштові скриньки для листів по Індії та в зарубіжні країни, для звичайних та авіа листів, аби менше було мороки з їхнім сортуванням. Але іноземці помітили, як уранці босий індус відкриває всі ці скриньки й зсипає разом листи з них, аби потім заново сортувати в поштовому відділенні.

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, який входить у перші числа загальнонаціональних рейтинґів за рівнем наукового розвитку, вирішив видати антологію творів письменників, пов’язаних із університетом. Викладачі повинні підготувати біографічні довідки, знайти репрезентативні твори й подати їх упорядникам.


І ось виявляється, що потім документи, подані в електронному вигляді, роздруковують, передають технічним працівникам і ті заново набирають тексти на комп’ютері зі своїми помилками. А вже тоді тексти повертають викладачам, які мусять перевіряти їх та виявляти чужі помилки.  

Наукова організація праці! Ну чисто як у босого індуса півстоліття тому...