вівторок, 21 червня 2016 р.

Хамство – спадкова хвороба влади?



Цілком мотивоване зосередження суспільної уваги на корупції як фундаментальній проблемі української посткомуністичної влади має один небезпечний нюанс. Адже на тлі цієї справді болючої проблеми губиться інша, ще більш важка хвороба нашої влади – хамство.

Пригадую, як моя старша колега по кафедрі, надзвичайно інтелігентна й вищою мірою порядна жінка, після першої телетрансляції публічної зустрічі новообраного президента Ющенка з колективом Міністерства внутрішніх справ ділилася зі мною пережитим шоком:
-         - Як же так можна? Ми ж за нього голосували, ми йому повірили, а він так себе поводить...
Ішлося про панібратське звертання президента до новопризначеного міністра Луценка на «ти». Боюся,  що тоді ще ніхто, крім Л.Г. не звернув уваги на цей симптом. Всі воліли не помічати невміння себе поводити або виправдовувати його простотою й відкритістю «народного президента». Аж згодом за зверхністю поведінки та послідовними запізненнями відкрилася самозакоханість і зневага до оточення.

Слово «хамство» увійшло в лексикон християнського світі з Книги Буття, де переповідається випадок зневаги, виявленої Ноєвим сином до батька. Побачивши Ноя роздягненим і безпорадним, Хам посміявся з нього, ще й хотів виставити його на посміховисько перед братами. Сим і Яфет же демонструють шанобливу повагу до старшого, ховаючи його слабкість від сторонніх очей (Бут. 5:22-27).

У певному сенсі влада в демократичній країні – дитина її народу, котрий народжує систему управління в політичній боротьбі й формує адміністративну вертикаль шляхом виборів. Але в свідомості зле вихованої, самовпевненої й загалом недалекої людини, що опинилася на чиновницькій посаді, стосунки «народ – влада» здатні змінити полюси. У хворій на манію величі уяві губиться реальна система субординації, а брутальність і зневага до підлеглих стає формою самоствердження.

Навіть у старій совєтській бюрократії, котра намагалася приховати авторитарну систему влади, існувало правило: відповідь на заяви громадян мала бути дана в місячний термін. Нова адміністрація, сформована внаслідок Революції Гідности, декларує пошану до прав людини й дотримання європейської системи вартостей. Тож вона мала б ставитися до звернень громадян із увагою, оперативно відповідаючи на них та підтримуючи народні ініціятиви. 

Але ось ще на початку російської аґресії, коли наша Покровська парафія в Сватовому опинилася в центрі протистояння іноземному напасникові та його найманцям, а настоятель парафії о. Дмитро Романків прийняв на себе духовну опіку над усіма військовими підрозділами на лінії розмежування сил, я звертаюся до міністрів внутрішніх справ і оборони з офіційним листом про надання цьому священикові повноважень капелана від нашої єпархії. Минає вже два роки – а відповіді немає ані від МВС, ні від Міністерства оборони.

Наприкінці Великого посту в Харкові стається резонансна подія: колишня каплиця, експропрійована большевиками ще 1929 р., переходить до нового власника й перетворюється на пивний бар. Розташована вона впритул до Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Настоятель храму, о. Віталій Зубак, пише заяву з проханням захистити від наруги церковну спільноту. Відповіді ж від Харківської обласної адміністрації немає вже два місяці...

Електронна пошта істотно прискорила й полегшила наше спілкування. В тому числі й спілкування народу з його обранцями та найманими працівниками. Наші стосунки стають динамічнішими й відкритішими. Але й атавістичне хамство, перебране від авторитарної державної структури, виглядає в новому інформаційному контексті ще потворнішим. Якщо ще в Середні Віки точність називали ввічливістю королів, то в наш насичений подіями час непунктуальність і необов’язковість цілком перекреслюють авторитет державного чиновника, яку б високу посаду він не займав. Якщо в ХХ ст. відповідь на лист протягом місяця з часу його надходження вважалася за норму, то електронне листування мусить ущільнити цей термін. Коли ж високопосадовці, що завдячують своїм становищем Революції Гідности, не вміють шанувати гідности співвітчизників, то це достатнє свідчення їхньої фахової незрілости й підстава для відкликання їхніх повноважень. Бо ж духовні нащадки Хама здатні тільки бути «рабами рабів своїм браттям» (Бут. 9:50), а не відповідальними за долі інших людей.

субота, 4 червня 2016 р.

«Лапки» - чорна мітка зі світу церковного бізнесу



Кожен, хто читав у дитинстві «Острів скарбів» Річарда Льюїса Стівенсона, пригадує «чорну мітку» (Black Spot) – вигаданий автором зловісний знак звинувачення в порушенні піратських звичаїв: аркуш паперу з намальованою фарбою або сажею чорною плямою. 

Юний Джім, почувши про чорну мітку, розпитує свого постояльця Білла «А що це за чорний знак, капітане?», - то чує: «Це щось таке, як повістка на суд, друже».

Чорна мітка – це знак звинувачення в порушенні піратських правил, втечі зі світу морських грабіжників. У Стівенсона за нею майже неминуче йде жорстокий суд і не менш жорстоке покарання. Передчуваючи його, «капітан» Білл помирає від пережитого потрясіння:
«Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.
- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!
Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.
Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару».

В світі православної полеміки час від часу зустрічається характерний аналог чорної мітки – лапки («»). Ними таврують тих, хто не належить до кола визнаних автором священнослужителів, а тому і його сан – сумнівний, несправжній. Він не патріярх, а «патріярх», не архиєпископ, а «архиєпископ», навіть не монах, а «монах». Богослужіння, відправлювані ним, недійсні, а тому їх треба дублювати, тепер уже «правильним» священнослужителям, без лапок.
Все це нібито має свої богословські обґрунтування. Сумніви в дійсності сану формально мотивуються підозрою в перерваному апостольському спадкоємстві свячень. Спадкоємством свячень називають духовний зв’язок, що поєднує сучасне священство з апостольською громадою, обдарованою в день П’ятдесятниці благодатним сходженням на неї Святого Духа. Але щоразу, коли з’являється надія на спростування цих сумнівів: оприлюднюються докази збереження «неканонічною» Церквою апостольського спадкоємства, знаходиться шлях до входження під юрисдикцію канонічно визнаної Церкви, - це чомусь викликає в полемістів не задоволення, а лють. Адже вони визнають лише себе носіями Божої благодаті. Повноваження інших заперечуються або ставляться під сумнів.
Людині з-поза постсовєтського простору важко зрозуміти цю логіку. Але кожен українець, росіянин чи білорус, приречений час від часу стикатися з реаліями кримінального бізнесу, пізнає знайомі риси. Це боротьба за монополію. Входячи в реальність посткомуністичного Сходу Європи, де химерно переплелися релікти совєтського мислення й закони злочинного світу, частина старої Церкви знаходить собі місце серед нових еліт, пов’язаних суто діловими стосунками. А отже, живе за законами цього світу та вимагає цього від інших.
І ось раптом з’являється хтось іззовні й виголошує: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Він зважується діяти незалежно від успадкованої з СССР церковної номенклатури. Це ніби жебрак узявся збирати гроші в метро без санкції кримінальних наглядачів або новостворена фірма відкинула опіку «смотрящих»! Тут і з’являється на світ чорна мітка – «лапки», символ відчужености від світу успіху й кругової поруки. Немає сумніву: коли б у цей світ заблукав раптом хтось із апостолів, його звання, дане Христом без санкції «смотрящих» за релігійним сегментом цього світу, також узяли б у лапки...