понеділок, 21 вересня 2015 р.

Табакі українських церковних джунґлів



Кожен, хто читав дітям чи онукам розповідь Ред’ярда Кіплінґа про індійського хлопчика Мауглі, вирослого посеред вовчої зґраї, пригадує чи не найнеприємнішого персонажа «Книги джунґлів» - шакала Табакі. Спираючись на індійські казки, Кіплінґ зазначає, нібито інші звірі «зневажають Табакі, бо він нишпорить скрізь, сіє чвари, розносить плітки і не гидує недогризками з сільських смітників».


Церковне життя в Україні, на жаль, часом нагадує джунґлі химерним переплетінням гілок, змаганням рослин за життєвий простір, ряснотою ліан, що перекидаються з одного дерева на інше, та жорстокістю стосунків між його мешканцями. Є в ньому і свої Табакі, ласі до пліток, що живляться чужими конфліктами.


Пригадую, до нас хотів був перейти з іншої юрисдикції молоденький диякон. Він ще погано знав службу, був цілковитим профаном у богослов’ї, але жваво переповідав анекдоти з життя власної конфесії та смакував інтимні деталі побуту її архиєреїв. Хлопчина дуже здивувався, відкривши, що це нікого не цікавить і його не хочуть слухати. Зрештою він повернувся до колишньої юрисдикції – до одного з тих персонажів, котрих висміював поза очі.

Сучасні Табакі живляться не лише усними чутками. Вже ж бо існує Інтернет із соціяльними мережами й безіменними коментарями. І ось мені переповідається зі змовницькою міною:
-         - Ну що, вас же так і не прийняли до УГКЦ? Адже ж на соборі вам сказали: або переходьте в католики, або залишайтесь самі по собі?
Коли ж питаєш з подивом:
-         - А де Ви таке почули?
Відповідає зверхньо:
-        -  Ну як же ж, про це пишуть в Інтернеті!

Думаю, парафіянка громади, настоятель якої злякався майбутнього об’єднання й утік з Харківсько-Полтавської єпархії, так і не повірила в те, що Патріярший собор УГКЦ – лише дорадчий орган при Верховному Архиєпископі, а не вищий орган управління, і що присутність на ньому гостей із Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ зовсім не передбачала обговорення на ньому майбутнього статусу нашої єпархії. Зрештою, для Табакі це нецікаві речі. Він там, де можна позловтішатися над невдачею ближнього, де можна безкарно вкусити сильнішого й поквапцем утекти, де передбачається скандал або де можна його вчинити чи принаймні зародити в душі людини сумнів.

Боюся, що деякі суб’єкти міжцерковних взаємин, уявляючи себе могутніми Шер-Ханами, надто потурають дзявчанню під їхнім вухом своїх маленьких табакі і не помічають, як ті лише чекають на хвилинку їхньої слабкости, аби болюче вкусити та миттю втекти.

субота, 19 вересня 2015 р.

Празнувати – означає байдикувати?



Повертаючись додому, чую діалог біля ліфта:
-         - Ви що, з роботи?
-         - Та що Ви! Сьогодні ж Михайлове чудо, празник. Сьогодні ми відпочиваємо. Завтра вже працюватимемо.

Завтра, між іншим, неділя. І з церковної точки зору саме вона є набагато важливішим святом – спогадом про воскресіння Христове. «Спомин чуда архистратига Михаїла», відзначуваний у суботу, 19 вересня (тобто 6 вересня за старим календарем), не позначається в календарі навіть як середнє свято. Інша річ, що народна традиція оповила його низкою забобонів і пересторог. Тож і виходить – «празник».

Справді, містке слово «празник». В нас воно побутує на діалектному рівні, а в Росії – навіть на літературному. Церковнослов’янізм «праздный» у нас зовсім зник, у російській же мові зберігається й допомагає витлумачити похідне слово «праздник». 

Словник «козака луганського» Володимира Даля дає розлоге тлумачення:


«ПРАЗДНЫЙ
О месте, просторе - незанятый, порожний, свободный, пустой, опростанный, пустопорожний...
Праздное время - когда нет дела, нечего работать, свободное.
О человеке - гулящий, шатущий, без дела, ничем не занятый или ничем не занимающийся, шатун, баклушник, лентяй. Бездельный, суетный, пустой, в чем нет ничего дельного, полезного...
Праздновать - быть праздным, или не делать, не работать». 


Отже, «празнувати» - буквально означає байдикувати? Саме так і сприймається більшістю наших російськомовних (і не тільки!) земляків вшанування церковного свята. Не освячення життя участю в богослужінні, молитвою, вчинками милосердя, а банальне байдикування стало ознакою свята. І скільки б не будувалося в Харкові церков, а все одно добре, коли в них усіх разом набереться парафіян на святковій літургії стільки, скільки в будь-якому з десятків супермаркетів тієї самої неділі.