понеділок, 9 грудня 2013 р.

Захисникам пам’ятника Леніну

Кожним з нас, хто виріс в УССР, пам’ятник Леніну біля Бесарабського ринку в Києві сприймається як символ комуністичного домінування в нашій країні. Встановлений після повернення в Україну червоних окупантів, він завжди був місцем проведення ритуальних заходів комуністичної квазі-релігії: покладення квітів перед совєтськими святами, прийняття в піонери чи комсомольці тощо. Адже, позбавлена міцного наукового підґрунтя, большевицька доктрина була перетворена на неопоганське релігійне вчення зі своїми заповідями, ритуалами, священними книгами, ієрархією та кастовим поділом. І пам’ятник Леніну був не просто символом – власне, він виступав київським аналогом московського мавзолею, головною реліквією комуністичного культу в Україні.

Збереження цього пам’ятника аж до 2013 р. втілювало сумну реальність посткомуністичної України, де стара совєтська номенклатура в союзі з потужним криміналітетом сформувала панівні еліти, в чиїх руках зосередилася реальна влада. З властивим їм цинізмом ці еліти взялися визискувати церковну риторику й атрибутику, химерно сполучаючи їх із в’язничною мораллю та окупаційною символікою. Пам’ятники Леніну, вулиці й майдани його імени, як і міфи «великої перемоги» чи «возз’єднання України з братнім російським народом», стали для нових еліт символом їхньої спадкоємности зі старою номенклатурою. Ці символи рятували від комплексів меншовартости посадовців, чужих тисячолітній християнській традиції України й позбавлених управлінських якостей, і мали бути для решти народу релігійним опіумом, про який любив говорити Ленін. Опіумом, котрий нейтралізував соціальний опір і перешкоджав творенню громадянського суспільства.

Для християнина – православного, католика, протестанта – ідеологічна доктрина Леніна, а тим більше комуністичний культ із його реліквіями, беззастережно ворожі. Адже саме Ленін і його послідовники завжди розглядали Церкву як «орган буржуазної реакції», а відразу ж по окупації Української Народної Республіки почали масові репресії священнослужителів і мирян, нищення храмів, профанування святинь. «Попів належить заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно й повсюдно. І якомога більше. Церкви належить закривати», - наказували Ленін і «всеросійський староста» Калінін. Християнська віра мала поступитися сліпій вірі в учення Маркса-Енгельса-Леніна з його ідолами.

Пригадаймо, як на початку шляху до Обіцяної землі народ Мойсея дістає разом з іншими заповідями категоричну настанову: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20:3-5). Заборона ідолопоклонства лишається фундаментальною засадою і Старого, і Нового Завіту. Серед найголовніших приписів Апостольського собору в Єрусалимі – «стримуватися від ідольських жертов» (Діян. 15:29). Мученики перших сторіч християнства воліли загинути, але не схилятися перед ідолами й ні під яким виглядом не вшановувати їх. По припиненні ж епохи переслідувань церковні собори наказують знищити ідолів і будь-які ознаки ідолопоклонства (правила 58 і 84 Помісного собору у Карфагені). Святитель Василій Великий ставить ідолопоклонників поряд із скотоложниками й убивцями, приписуючи відлучати їх від Церкви, а за умови цілковитого каття приймати до спілкування лише після 30 років покути (правило 7 свт. Василія Великого).


Таким чином, з погляду православного церковного права, ті, хто зруйнував пам’ятник Леніну, сумлінно виконали другу церковну заповідь і приписи Карфагенського собору. Натомість особи, які тим чи іншим способом намагатимуться відновити об’єкти ідолопоклонницького культу, мають бути відлучені від Церкви й піддані епітимії (покуті).

пʼятниця, 13 вересня 2013 р.

Каїнові дари нащадкам



Для нашого землеробського народу незбагненним лишається позірно упереджене ставлення Творця до рільника Каїна, жертва якого не була прийнята: «А на Каїна й на жертву його на зглянувся» (Бут. 4:5). Книга Буття не говорить нам, чому Бог не прийняв жертву, і не говорить про кошти, що ними Каїн здобував плоди землі, наскільки дбав про землю. Але Божий осуд змушує замислюватися над ціною й руйнівними наслідками рільничої праці.

Ми звикли ушляхетнювати будь-яку працю на землі, на чому, зрештою, побудовано цілкий комплекс народних звичаїв і обрядів. Слобожанські щедрівки залучають до хліборобської праці навіть самого Господа і Його Пречисту Матір:

А в полі, в полі, сам Господь ходив.

Мати Марія їсти носила.

Їсти носила, Бога просила:

«Зароди, Боже, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю»...

Але коли проїдеш сотні кілометрів з Харкова до Києва чи Миколаєва й уздовж майже всієї дороги бачиш неозорі лани соняшника, слідом за захватом від краси жовто-гарячих ланів під яскравим блакитним небом приходить тривога. А що буде з нашим найкращим у світі чорноземом після багатьох років брутального визиску? Чи не повторить Україна долі близькосхідних житниць античного світу, вкритих нині безплідними пустелями?

Вселенський патріярх Варфоломей влучно зазначає: «Духовна лінза православного богослов’я дозволяє мені краще зрозуміти глибинні аспекти таких проблем, як океанічний рибний промисел, що загрожує різним видам риб, зникнення заболочених місцин, пошкодження коралових рифів або винищення тваринного та рослинного різноманіття» (с. 175-176). Зростання технологічної могутности людства, сполучене з нестримністю споживання природних багатств може засліпити суспільну свідомість, якщо вона втрачає відчуття перспективи вічности, відкритої для нас воскреслим Спасителем. Примара майбутньої екологічної катастрофи навряд чи здатна налякати еґоцентричну особу, часові обрії якої не сягають далі завершення її власного земного життя, далі границь її ділової активности. Лише озброюючи людину далекоглядністю євангельського зору, «духовною лінзою», про яку згадує патріярх Варфоломей, можна застерегти її від небезпек консумпційного підходу до природних ресурсів.

У Нагірній проповіді Спаситель містко сформулював суть біблійної етики: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Мт. 7:12). Тож і місією Церкви є формування культури життя в спільноті, кожен член якої пов’язаний з іншим і залежить від іншого. У вимірах нашої повсякденности це означає дбати про сівозміну, аби не виснажити землю, прибирати сміття після виїзду на природу, будувати очисні системи до початку випуску продукції, а не після накладання штрафних санкцій, вивчати і враховувати побічні наслідки видобування копалин перед їхньою промисловою розробкою. Загалом кажучи, повсякчас пам’ятати про ближнього, про майбутні покоління та їхні потреби, аби не сталося провіщеного пророками: «Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах!» (Єр. 31:29; Єзек. 18:2).

Колись на четвертому курсі я пережив серйозний конфлікт із науковим керівником, бо дозволив собі критично згадати про класичний вислів беззастережного авторитету тих часів Івана Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи; узяти їх у неї - наша задача». І хоча нині не прийнято посилатися на такого популярного в минулому селекціонера, мічурінська психологія лишається важкою суспільною проблемою. Хто, як не Церква, мусить переконливо витлумачити: взяти милості у природи – означає позбавити цих милостей наступні покоління, обібрати їх, а цілком можливо – і приректи на загибель.

Для роз’яснення цього має бути використано всі засоби апостольського провадження вірних: проповідь, сповідь, пастирські бесіди, церковне навчання, публікації в медійних засобах. Здається доречним особливо наголосити на екологічних аспектах заповідей, що приписують пошану до батьків та забороняють убивство. В катехизисі для молоді «Зустрічі на життєвій дорозі», виданому нашою Церквою 2013 р., при тлумаченні заповіді «Шануй батька твого і матір твою» окремо зазначається, що Небесний Отець «дозволяє людині господарювати в створеному Ним матеріальному світі, але й очікує від нас дбайливого, хазяйновитого ставлення до довколишнього середовища. Марнотратство, засмічення простору, в якому ми живемо, винищення цілих видів живих істот, масове вирубування лісів не тільки створює загрозу для майбутнього існування людства на Землі. Такий варварський підхід грубо порушує покликання людини шанувати успадковану екологічну структуру, яка є частиною завіту Бога з праотцями. Кожен із нас покликаний захищати природну рівновагу в довколишньому світі, стримуватися від марнування природних багатств, бути ощадливим у їхньому використанні» (с. 40).

Але навчальне слово Церкви залишиться порожнім без наповнення його власним прикладом відповідального, ощадливого ставлення до природного довкілля. Стан церковного подвір’я, парафіяльного саду, священичої садиби віддзеркалює в очах суспільства духовну зрілість церковної громади. Отже, квіти, дерева, смітники, стоянки автомобілів – усе це може стати свідченням дбайливого плекання одержаних від Небесного Отця природних дарів і захисту права майбутніх поколінь на користування ними. Навіть такі дрібниці, як використання паперових торбинок замість поліетиленових пакетів у церковній крамниці або ретельне прибирання прочанами сміття під час паломницьких поїздок здатні перетворитися на важливий взірець екологічної культури. Не говорячи вже про використання енергозберігаючих опалювальних систем чи автомобілів економного класу.

Озброєна такими прикладами, Церква матиме моральне право і християнський обов’язок дбати про збереження екологічного середовища в ширшому суспільному вимірі. Нині її спільний голос лунає в Україні принаймні слабенько. Це ж особливо небезпечно в добу переходу суспільства від хронічних злиднів до споживацького азарту, жертвами якого стають карпатські ліси, слобожанські й полтавські чорноземи, міські парки, по-варварському розорювані й забудовувані береги річок і водосховищ. У Києві ж, скажімо, та й у деяких інших містах окремі церковні громади легковажно дозволили перетворити себе в очах громадськости на співучасників нищення зелених зон відпочинку. Каплиці на місці колишніх парків і дитячих майданчиків дискредитують Церкву не менше, ніж коштовні годинники на руках ієрархів.

Брак екологічної культури може обернутися для церковної спільноти вже ближчим часом втратою довіри пастви, а найголовніше – марнуванням власної апостольської місії, котра передбачає мудрий провід у простуванні в майбутнє. Майбутнє, котре в очах старозавітнього пророка, переспіваного Тарасом Шевченком, прикраситься розкішними садами: «Звеселиться пустиня та пуща, і радітиме степ, і зацвіте, мов троянда, розцвітаючи, буде цвісти та радіти, буде втіха також та співання» (Ісая 35:1-2) –

І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.



Маємо обирати – дбаємо ми про таке майбутнє чи ж творимо майбутню вселенську пустелю, лишаючи Каїнові убивчі дари для нащадків.

понеділок, 9 вересня 2013 р.

Не губити власного обличчя

До нашої Свято-Дмитрівської церкви в Харкові часом заходить відносно молода, добре вбрана жінка. Вона стоїть на службі, по-своєму молиться, уважно дивиться на священика, а потім, після служби, таємниче звіряється йому:
-        - А Ви знаєте, це ж я – справжня Юлія Тимошенко. А та, що сидить – несправжня. Вона тільки вдає себе за мене.

Що тут скажеш?  Навряд чи хтось із лікарів здатен пояснити, як відбулася втрата особистости й ототожнення себе з відомою, розрекламованою в медійному просторі особою. І на жаль, навряд чи можливо повернути хворій людині відчуття власної цінности, відчуття свого «Я».

Слабке відчуття ідентичности завжди робить нас вразливими до чужих впливів. Скільки молодих людей намагаються бути схожими на популярних кіноакторів, співаків, спортсменів, фотомоделей! У деяких молодіжних середовищах зоднаковіння, прагнення уподібнитися до єдиного взірця, стало визначальною рисою життєвого стилю. Це і ґоти, і скінгеди, і панки, і емо, і репери... Розчинення в натовпі однаково вбраних осіб зі спільним жарґоном і манерами стає для них не стільки формою неприйняття суспільного середовища, скільки втечею від себе, від необхідности реалізувати свої здібності, виявити свою ідентичність. Прибирання чужого обличчя врешті решт мотивується психологічною кризою, комплексом меншовартости.

У суспільному вимірі комплекс меншовартости виразно виявляється в намаганні послугуватися мовою іншої нації – могутнішої, багатшої, ліпше репрезентованої в світових інформаційних мережах. Зворушливі намагання східних українців говорити мовою, яку вони вважають за російську, викликають в етнічних росіян лише кпини і зневагу до носіїв цього тавра провінційної закомплексованости. А вже з’являються заробітчани, які, виїхавши на рік-два до Північної Америки або Європейського Союзу, прагнуть будь-що-будь приховати своє походження, якомога швидше забути власну мову, розчинитися в іноземному середовищі. Мені трапилася одна така пані, котра прожила майже все життя в Україні, але після нетривалої праці за кордоном воліла писати до мене листи по-англійському...

Як переслідують нас комплекси меншовартости в церковному житті – там, де, здавалося б, усе покликане до подолання штучности, світської гри, до розкриття внутрішнього потенціялу людини! Навіть після звільнення з-під юрисдикції Московського Патріярхату частина українського духовенства свідомо чи несвідомо прагне наслідувати чужі обряди й традиції, невластиві Київській Церкві. В основі цього завжди лежить брак усвідомлення власної ідентичности – самобутности української традиції, так глибоко закоріненої в християнському досвіді Київської митрополії Константинопольського Патріярхату.

Російський духовний досвід – надзвичайно важливий складник багатобарвної палітри вселенського православ’я. Окремі специфічно московські елементи, що суперечили грецькій традиції, були викорінювані в Росії за часів патріярха Никона й запровадження ним богослужбових книг київського взірця. Але потужне відчуття власної ідентичности й упевненість в унікальності історичного шляху їхнього народу, яке завжди було сильною рисою росіян, допомогло Московській Церкві зберегти цілий комплекс самобутніх обрядових і уставних традицій. Це і характерні московські ризи, і суворий дрес-код при відвіданні храму з неодмінними хусточками для жінок, і несподівано вільна поведінка під час церковної відправи, і білі клобуки митрополитів та специфічний патріярший кукуль.
У Росії поширився звичай подавати на проскомидію безліч маленьких просфорок, з кожної з котрих виймається часточка на поминання живих або спочилих. Там набули непропорційно важливого значення позалітургійні богослужіння: молебні, акафісти, панахиди, освячення води. Власне розуміння символіки червоного кольору богослужбових риз («Пасха красная»), який у візантійській традиції ототожнюється з мучеництвом за віру, спричинив використання червоних риз у великодній час. На сам Великдень у російських храмах священики намагаються кілька разів змінити ризи. Російська ментальність, схильна до уніфікації, прийняла як нормативне єдине зображення хреста – восьмираменного, з похиленою нижньою перекладиною. Культ Казанської ікони Божої Матері, під опікою котрої росіяни на початку XVII cт. перемогли були наших земляків, став формотворчим для їхньої державної свідомости. Надзвичайно розвинулося шанування місцевих святих, зокрема, культ блаженних – Ксенії Петербурзької, Мотрони Московської тощо.

У церковному календарі Московського Патріярхату було дещо змінено річну послідовність євангельських читань на літургії через «воздвиженську переступку». У понеділок по неділі після Воздвиження, незалежно від того, якого тижня євангелія до цього читалися, приписувалося читати євангеліє понеділка 18-го тижня (Лк., зач. 10) і звідси продовжувати рядові читання з Євангелія від Луки. Це називається вересневою (Воздвиженською) переступкою євангельських читань. Якщо задовго до тижня по Воздвиженні скінчаться зачала Євангелія від Матея, то Євангеліє від Луки все одно заборонялося починати читати раніше вказаного терміну. Вимагалося повернутися назад, до прочитаних зачал Євангелія від Матея, взявши їх, скільки буде потрібно, а з понеділка після тижня після Воздвиження почати читання Євангелія від Луки.
З пошаною ставлячись до цих та інших складників російської духовної культури, ми повинні розуміти: їхнє механіче перенесення в інші Помісні Церкви, зокрема в Церкви київської традиції, має те саме психологічне підґрунтя, що й втрата власного обличчя хворою жінкою, котра визнала себе за Юлію Тимошенко. Брак усвідомлення власної ідентичности робить Церкву безплідною, відірваною від власного національного ґрунту, а отже, й від своєї пастви. Кожна Православна Церква покликана говорити до своєї пастви мовою її культури. Адже, за словами апостола Павла, «як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе» (1 Кор. 14:4).


Відродження Української Автокефальної Православної Церкви в ХХ ст. передбачало звільнення української помісної традиції від чужих впливів, від запозичень з інших національних культур. Церква прагнула повернути власне обличчя, оволодіти мовою, зрозумілою й переконливою для українців. Відмова від цієї настанови була б не тільки зреченням власної духовної спадщини, але й втратою пастирської місії, неможливої без гнучкого й досконалого володіння мовою пастви. Ця ж мова є системою культурних кодів, вироблених за понад тисячолітню історію української християнської нації, в якій києво-галицька версія візантійського обряду відіграє істотну структуротворчу роль. Дбати про збереження її самобутности – суспільне покликання Української Церкви, нехтування яким здатне витіснити Церкву на марґінес національного буття, перетворити її на пасивного ретранслятора чужих культурних і політичних впливів.

пʼятниця, 26 липня 2013 р.

Ювілей - вимір суспільний і вимір духовний

Схоже, що в Україні стає традицією позначати днем памʼяти св. Володимира Великого політичні пріоритети кожної президентської каденції. Ще 2008 року панівна верства спробувала надати святкуванню євроцентричного характеру, наголошуючи на входженні Київської держави в орбіту впливу східносередземноморської культури. Нині явно домінує російський вектор з наскрізною імперською ідеєю присутности України в замкненому етноконфесійному просторі "трьох братніх східнословʼянських народів". За лаштунками ж обох ювілеїв проглядає лиховісна постать іменинника з Кремля, для котрого православна ідея - лише спосіб залучити традиціоналістично налаштовані середовища до відновлення СССР.

Незалежно від влади, а до краху комунізму й усупереч владі, УАПЦ в ХХ ст. завжди відзначала день хрещення Руси-України. Але не 15 липня (ст. ст.), а 1 серпня (ст. ст.), на свято Винесення Чесного Хреста, коли вдруге на рік відбувається освячення води, назване, на відміну від йорданського, малим. У цей день згадується і Володимирове хрещення 988 р., але тільки як завершальний епізод кількасотрічного шляху українського народу до Христа. Адже ще з XVII ст. в українській історичній свідомості закріпилася модель пʼятиразового хрещення Руси: апостолом Андрієм Первозваним у І ст., святими Кирилом і Мефодієм у ІХ ст., за князя Аскольда, княгині Ольги та, нарешті, за князя Володимира. Ця модель інтерпретувала хрещення як гармонійне єднання місійної праці апостольської Церкви та інтуїтивного шукання нашим народом правдивого Бога. Постаті князів Аскольда, Ольги, Володимира в цій перспективі сприймалися як важливі, але не першорядні чинники навернення українського народу на християнську віру. Першорядним чинником була воля Божого Провидіння.

В Росії, де з часів Петра І главою Церкви вважався цар, авторитарний характер політичної свідомости державних еліт обумовив зосередження уваги на особистості мудрого й перебачливого монарха, великого князя Володимира. Вирішив правитель прийняти християнство - і народ автоматично пішов до Церкви, захопили владу комуністи - почалася безбожницька епоха, дозволив Сталін легалізувати Московський Патріярхат - і знов почали відкриватися храми. Очевидно, що популяризація цієї примітивної схеми в постсовєтських країнах повʼязана з посиленням авторитарних тенденцій у державній політиці.

Попри все, звернення до історичного досвіду Київської Церкви має для нас виняткове значення. Воно мало б стимулювати усвідомлення ідентичности помісної церковної та й культурної традиції України, нашої національної ментальности загалом. Адже унікальної цивілізаційної місії Церкви в укранській історії несила заперечити навіть найзапеклішому атеїстові. Ретроспективний аналіз перебігу хрещення повинен був би також звільнити нас від комплексів меншовартости й провінційности, чітко локалізуючи місце України на геополітичній мапі Європи як однієї з країн візантійського кола, що за посередництвом Східної Римської імперії зберігали тяглість середземноморських традицій з часів античности.

Небезпека перенесення святкувань на офіційний державний рівень виявляється у втечі від болючих питань, про котрі мав би нагадати нам 1025-літній ювілей. Чому понадтисячолітня проповідь братньої любови не прищепила нам мистецтва національної солідарности? Як сполучаються з закликами до взаємного прощення культ насильства та безкомпромісне протистояння партій і економічних кланів? Наскільки суміщається з євангельським ученням про життя вбивство мільйонів ненароджених дітей, а з заповіддю "Не чужолож" - цілковита невпорядкованість особистого життя більшости сучасних українців? Де знайти в Біблії виправдання корупції, безчесному судочинству, господарчій безвідповідальності?


Під час хрещення кожному з нас співався стих з послання апостола Павла до галатів: "Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися" (Гал. 3:27). В ті дні, коли в ранній Церкві відбувался масові хрещення (Різдво Христове, Богоявлення, Тройця, Лазарева субота й Велика субота), ці слова лунають на святкових богослужіннях і нині. "Зодягнутися в Христа" означає жити по-християнському, творити кожен день свого життя у вимірах євангельських цінностей. І найкраще, чим ми, українські християни, можемо вшанувати 1025-річчя Володимирового хрещення, - реально, обʼєктивно оцінити своє попереднє життя, виявити власні помилки й звільнитися від їхніх тягарів. Тоді й лише тоді ця дата може перетворитися на важливий етап самопізнання, етап духовного зцілення кожного з нас і всього українського суспільства. Інакше свято хрещення Руси порине у вирі ювілейного пустомовства.