середа, 20 лютого 2019 р.

Страх опинитися в меншості


В знаковому совєтському фільмі «Джентльмени удачі» (1971) є трагікомічний образ Василя Алі-Бабаєвича. Дрібний шахрай, засуджений на рік, побачивши, як тікають із зони його знайомі, й собі подався за ними. Коли його питають: «А ты зачем бежал?» він простодушно відповідає: «Все побежали, и я побежал».

На слабких осіб натовп справляє магічне враження. Скільки злочинів сталося в світі через те, що винуватець не хотів протиставляти себе натовпові, волів бути, як усі! Скільки людських доль зламала власна слабкодухість, податливість загальному психозові!

Серед законів, даних Богом Мойсеєві на Синайській горі, був і такий: «Не пристанеш до натовпу, схиляючись за більшістю» (Вих. 23:2). І в зламні миті старозавітньої історії з’являвся мужній пророк, подібний до Іллі, здатний не зламатися під тиском зрадливої більшости. Саме це рятувало народ Старого Завіту від розчинення в поганському морі античного світу.

Сам Божий Син перед початком прилюдної проповіді має вислухати спокусливу пропозицію: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9). Усе – тобто славу, популярність, масову підтримку, багатство. Але Христос обирає жменьку апостолів, а натовп відкине Його, волаючи: «Нехай буде розп’ятий!»(Мт. 27:22). Натовп бо не любить тих, хто виокремлюється з нього…

У суспільстві, де популярність стала культом, оздоровча присутність Церкви потрібна, як ніколи. Її суспільна місія визначається покликанням засвідчити переможну силу гідної меншости, тверезої альтернативи оманливим авторитетам, здатної відстоювати правду й жити за правдою. «Ви – сіль землі» (Мт. 5:13) – навчає Христос Своїх учнів. Він відкриває в маленькій громаді креативну силу, здатну змінити довколишній світ, надати йому іншого смаку. Але тут же й зауважує: «Якщо сіль втратить силу, то як зробити її солоною? Нінащо вона вже не буде більше придатна, хіба щоб викинути геть, аби топтали її люди» (Мт. 5:13). Навряд чи варто щось додавати до цього грізного застереження…

субота, 9 лютого 2019 р.

Стрітенські свічки




У день Стрітення Господнього, 2 (15 за новим стилем) лютого згадується принесення Пресвятою Богородицею і праведним Йосифом Обручником до Єрусалимського храму 40-денного Ісуса Христа. Зустрічаючи Сина Божого, старенький священик Симеон виголошує слова, які записав євангелист Лука і які співаються на кожній вечірній службі:

«Нинi вiдпускаєш у спокої раба Твого, Владико, як i сказав Ти, бо побачили очi мої спасiння Твоє, що приготував Ти всiм людям, свiтло на просвiту народiв i славу людей Твоїх, Ізраїля» (Лк. 2:29-32).

«Світло на просвіту народів». Ці слова вказують на місію Ісуса Христа – осяяти людству шлях до спасіння. Символом Христового світла правди Церква обрала запалену свічку.
Звичай освячувати свічки на свято Стрітення Господнього відомий з ХІІ   ст. У Польщі 2 лютого, в день Стрітення, відзначалося свято Матері Божої Громничої. То й свічки, освячувані цього дня, стали називатися «громницями». Вважалося, що вони захищають від блискавок, буревіїв, смерчів. Тому запалену стрітенську свічку ставили на вікно, коли заходила гроза. Її також вкладали в руки помираючого, запалювали під час заупокійних відправ. 

У східні Требники обряд освячення свічок входить уже в XVII-XVIII ст. Традиція пов’язувати це з «Требником» свт. Петра Могили (1646) безпідставна, хоча відкритість київського митрополита до використання західних богослужбових чинів у православній практиці сприяла засвоєнню цього звичаю.

Свічки освячуються за літургією, після заамвонної молитви. Бажано тримати їх при цьому запаленими: адже в молитві на освячення свічок ідеться про благословення «світла, огнем видимим запаленого». Можна запалити свічки також раніше, на час читання Євангелія, а ще протягом євхаристійного канону (від «Символа віри» до задостойника «Богородице Діво, уповання християн»). Варто запалити її по поверненні з церкви додому, читаючи при цьому відповідну молитву – або тропар свята Стрітення, або наведену вище молитву «Нині відпускаєш».

Стрітенська свічка є знаряддям молитви, а не магічним предметом. Вона символізує палання людського серця любов’ю до Бога і молитовного піднесення до неба. Сама з себе вона не справляє якоїсь чудотворної дії, але стає допомогою в зверненні до Бога, підтримуючи молитовний запал у хвилини скрути, сприяючи зосередженню думок і почуттів. 

Стрітенську свічку запалюють під час молитви, особливо в надто важких ситуаціях:
  • якщо людина помирає ;
  •  якщо лютує буря, негода або інший природний катаклізм;
  • якщо людину спіткає епілепсія або інша важка хвороба;
  • якщо виникають ускладнення під час пологів;
  • якщо вирішується важлива життєва проблема: виборі супутника життя, вибір професії, придбання будинку чи машини;
  • якщо нас переслідують лиха й скорботи, чи ми відчуваємо втручання темних сил у своє життя.

Світло стрітенської свічки нагадує нам про всепереможне світло Христової присутності в житті, про Божу любов до нас і потребу запалити цією любов’ю власне серце.

Не можна сприймати свічку, освячену в церкві, за чудотворну річ, здатну впливати на зовнішні обставини самостійно. Нас рятує від лих і небезпек Бог, а свічка лише допомагає знайти силу в проханні до Нього.