Втома від фарисейства

Президентські вибори 2019 р. мали б стати для українських Церков суворим попередженням: суспільство втомилося від показної релігійности політиків. Публічне демонстрування кандидатами своєї віри виявилося аж ніяк не переконливим арґументом у змаганні за підтримку виборців. Швидше навпаки. Бо за останні десятиріччя ми вже звикли: що активніше політик послугується церковною риторикою, то більше злочинів за нею приховується. Позування перед телекамерами на богослужіннях дивним чином суміщається з потуранням корупції, роздаванням державних посад на підставі особистої відданости, пихатою самовпевненістю в спілкуванні з власним народом. Ікона в кабінеті, хресне знамення перед пам’ятником, картинне піднесення рук до неба, апелювання в промовах до Бога і до релігійних цінностей втрачають свій автентичний сенс, перетворюються на знаки певної політичної орієнтації – і не більше.

Не так давно папа Франциск промовив жорстокі в своїй правдивості слова: «Краще вже бути атеїстом, ніж таким католиком», який «живе не по-християнськи, не платить своїм працівникам гідну зарплату, експлуатує людей, займається брудними справами, відмиває гроші, веде подвійне життя». Очевидно, ці слова можна віднести і до православних чи протестантів. 

Другий тур президентських виборів в Україні припадає на дуже символічну дату церковного календаря. 21 квітня, на свято Входу Господнього в Єрусалим, Церква згадує не лише тріумфальну процесію, яка супроводила Ісуса. Увійшовши в Єрусалим, Христос подався до храму й там «вигнав усіх, хто продавав і купував у храмі, перекинув столи міняльників грошей і ослони тих, які продавали голубів, і каже їм: Написано: Мій дім буде названий домом молитви, ви ж робите його печерою розбійників» (Мт. 21:12-13). 

Аби зберегти віру в Церкву, ще й досі міцну в українському суспільстві, християнська спільнота повинна мати мудрість і мужність, необхідні для відмежування від фарисеїв у чиновницьких кабінетах. У відповідь же на цинічне жонглювання церковною риторикою, варто частіше нагадувати політикам і їхнім виборцям Господнє застереження: «Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! — увійде до Царства Небесного» (Мт. 7:21).

Ящурячий прижмур виборів

Років 300 тому серед українців набув популярности міф про походження нашого народу від сарматів – стародавніх господарів причорноморського степу. При цьому образ сарматів запозичувався в античних істориків як образ ворогів: хижих, підступних, невблаганних. Навіть походження слова «сармат» виводилося з грецьких слів «σαύρα» - ящірка та «όμμα» - око.

Автор «Синопсису» (1674) писав: «Савроматією названа по-грецьки від народу, очі якого подібні до єхидни чи ящірки. Бо єхидна грецькою “саврос”, а око “омма” називається. Проте названі такою дивною назвою не безпосередньо від виду очей, але більше страх [перед ними] і мужність того народу сарматського означає, оскільки раніше вся земля від цих людей тремтіла» (переклад Ірини Жиленко).

В епоху Руїни, коли незалежність Гетьманщини ставала щодалі більш примарною, коли Москва й Польща поділили Україну на Ліво- і Правобережну, а турецькі війська змагалися за столичний Чигирин і Поділля, аґресивний образ міфічного предка ставав психологічною компенсацією пережитих поразок і втрат. Несправджені сподівання оберталися хвилею ненависти до співвітчизників, які обрали іншу суспільну позицію. Українці дивилися один на одного примруженими від ненависти очима.

Ці очі прозирають і нині з віртуального світу соціяльних мереж, світять ворожістю при зустрічах опонентів. Приголомшливі наслідки недавніх виборів спонукають до пошуку винуватців у власному оточенні. Виборчі дискусії переростають у дев’ятий вал брутальних образ і несправедливих звинувачень. Образ ворога алієнується в конкретних постатях із політичного істеблішменту і їхніх симпатиках. 

А нам і далі жити поряд. Я нікуди не дінуся від своїх сусідів, значна частина яких, напевне, голосувала за Юрія Бойка та Олександра Вілкула. Мені доведеться працювати разом з колегами, не поділяючи їхніх симпатій до кандидатів, підтриманих на виборах. Тож доведеться робити вибір між електоральною непримиренністю й пошаною до гідности іншої людини. Пошана ж до чужої гідности передбачає і визнання за ближнім права на його власний вибір. 

Перетворити розпочату 2013 р. Революцію Гідности на  нову Руїну просто: досить відмовитися від проголошеної на Майдані системи вартостей, обрати мову ненависти навзамін загальнонаціонального діялогу. Мене, правду кажучи, мало цікавить, про що публічно дискутуватимуть кандидати перед другим туром голосування. Жоден із них не є моїм кандидатом. Але я не хочу ставати заручником електоральних перегонів у своєму повсякденному житті, в церковній спільноті. Практика навішування на опонентів ярлика «ворогів  народу», так міцно закорінена в совєтському суспільстві, - це втеча від розуміння власної слабкости, власної провини в пережитій поразці. Щирість самооцінки, коректність у спілкуванні з опонентом, відмова від компромісів із власним сумлінням і кореґування власних життєвих позицій – таким би мало бути гідне протистояння спокусі занурення в безпросвітну атмосферу сварки з довкіллям, на яку нас штовхає глибоко схований від себе самих комплекс меншовартости.